«Насолода, яка є справою життя»

Письменник і видавець Роман Малиновський — співзасновник, головний редактор й артдиректор видавництва «Вавилонська бібліотека» та видавничого проєкту «Цивілізація». Автор проєкту «MONO» (2019), присвяченого міжкордонній літературі. Оповідання друкували в журналах «Harper’s Bazaar Ukraine», «Київ» тощо. Автор збірки оповідань «Солодке життя» (2021), яка вийшла у видавництві Meridian Czernowitz.

«КНИЖКИ З «ВИСОКОЇ ПОЛИЦІ»

— Зайнятися бізнесом — цілком добре рішення для молодої людини наших днів. Але чому саме видавничий бізнес?

— У цьому випадку наслідок випередив причину: спершу було рішення займатися видавничою справою. І лише тоді, коли вийшли та принесли прибуток перші книжки «Вавилонської бібліотеки», виникло усвідомлення, що це може стати бізнесом. Тоді ж з’явилися стратегія, бачення, концепт. Перші книжки створювалися радше як насолода для себе. А зараз це вже комбіновано: насолода, яка є справою життя і генерує прибуток. Якщо ж узагальнити, то література — мій профіль, я в ній уже понад двадцять років, мені у ній цікаво.

— Мій тривалий досвід перебування у видавничо-літературному світі засвідчує, що малі видавництва непогано виживають, коли знаходять свою так звану нішу. Певна, те саме й у вас. Як би ви окреслили свою нішу?

— У нас немає жодної вимоги до аудиторії, натомість маємо вимоги до книжок, які видаємо: це іноземна література, яку перекладаємо українською. І це інтелектуальна проза — книжки з «високої полиці». Від цього й широка аудиторія — адже інтелектом наділені всі. Ми орієнтовані на освічених людей — достатньо, зрештою, навіть шкільної освіти, яка в Україні досить ґрунтовна та всеохопна. Єдиний виняток, як мені здається, — діти та підлітки: модельні ситуації, сюжети, специфіка стосунків, описані в книжках «Вавилонської бібліотеки», потребують тривалішого життєвого досвіду. Кажу це як той, хто читав «високу полицю» в юному віці. Через брак емпіричного за сюжетом мені не вдавалося побачити найцінніше. Тому так чи інакше ці книжки довелося перечитувати пізніше. Натомість якщо людина вийшла з шкільного віку — наші книжки для неї.

«РЕПУТАЦІЯ У ЦІЙ СПРАВІ — НАЙВАЖЛИВІШЕ»

— Оскільки іноземна література — ваш пріоритет, то ви працюєте з перекладачами. Звідси запитання: як ви добираєте перекладачів? Чи є в Україні бренд — добрий перекладач? Чи може перекладач сам запропонувати вашому видавництву свій проєкт іноземної книги?

— Звичайно ж, поняття «добрий перекладач» існує. Репутація у цій справі — найважливіше. Обираю перекладачів, опираючись на власний читацький досвід: якщо мені сподобалися попередні переклади, я роблю висновок, що для мене перекладач зробить так само якісну роботу. І ця метода щоразу себе виправдовувала.

Щодо того, чи може перекладач запропонувати проєкт: не часто, але ми таке практикуємо. Звичайно, має значення особа перекладача, який оголошує пропозицію. Останній такий приклад — наша нова книжка «Пристрасть» авторки Джанет Вінтерсон. Ініціатива українського видання належить перекладачці Тетяні Некряч, яка мріяла перекласти цей роман українською понад 15 років. Ми раніше працювали з пані Тетяною над книжкою «Буфонада» Курта Воннеґута, після того в нас збереглися дружні стосунки. І от, коли пані Тетяна запропонувала «Пристрасть», ми, довіряючи їй, пристали на цю пропозицію. Результат виправдав себе: роман і переклад надзвичайні. І книжка показує чудові продажі — це наш літній бестселер, наш хіт.

— Але, виходить, частіше переклади замовляє видавництво. У вас творчий підхід до видавничої політики, тобто баланс свідомого й несвідомого. Чому з французів ви обрали саме Бориса Віана? До речі, вітаю вас із успіхом у Французькому посольстві цього року.

— Дякую за привітання — в цьому випадку це справді привітання для всієї команди, адже премію «Сковорода» отримали Дарія Бібікова за переклад роману «І ми знищимо всіх потворних» Бориса Віана та художник Андрій Сакун. Роман був удостоєний виняткової відзнаки за візуальне оформлення, тож із церемонії нагородження «Вавилонська бібліотека» пішла відразу з двома нагородами за одну книжку.

Щодо рішення видавати романи Бориса Віана, то воно було цілком усвідомленим. Насправді обставини склалися в такий спосіб, що Віан під нашим логотипом вийшов пізніше, ніж ми планували: він був серед перших авторів, на яких ми орієнтувалися.

Стосовно того, що ми обирали «з французів», то тут не зовсім доречне саме таке формулювання: ми не орієнтуємося на країну чи мову, натомість орієнтуємося лише на письменника і його творчість. Ми обирали Віана не серед французів, а серед усіх можливих письменників. І такий вибір мені видається закономірним.

Віан неймовірно самобутній — його стилістика виразно індивідуальна, вона інтуїтивна. Мені зараз важко пригадати іншого такого письменника, який би так легко й пластично поводився з фантазією, мовою, табуйованими темами. Віан зухвалий, різкий, винахідливий. Він залишає по собі відчуття сп’яніння. Насправді нам було дивно, що ані «Серцедера», ані «Осінь в Пекіні» досі не перекладено українською. Хоч, насправді, це здивування супроводжує нас із кожною нашою новою книжкою. Наприклад, ми щойно видали роман Реймонда Чендлера «Глибокий сон». Це один з найважливіших романів ХХ століття, який суттєво вплинув на всю світову культуру, перш за все кінематографічну, літературну та візуальну. Але от лише тепер він уперше вийшов українською.

«ОПОВІДАННЯ — ЦЕ ВИКЛИК»

— Питання про малу прозу, яку пишете особисто ви. Та й назву вашого видавництва взято саме з оповідання всесвітньовідомого автора саме короткої прози. Проте попри все, комерційно це не дуже популярний жанр — чи це не стосується високої полиці? 

— Оповідання — це виклик. Перед письменником постає непросте завдання: на короткій дистанції потрібно створити цікавих, виразних персонажів, розвинути історію і привести читача до катарсису. Я думаю, що ця форма трапляється рідше, ніж романна, через читацьке бажання якнайдовше залишатися з героями, що можливе в романі й неможливе в оповіданні. Герої книжки, яку читаю, на кілька днів або й тижнів стають друзями. В оповіданнях це складніше, бо от щойно герой з’являється, як відразу зникає: оповідь про нього завершується. Але, звичайно, все залежить від оповідання і автора, який його створив. Оповідання можна написати так, щоб воно запам’яталося назавжди.

— Як я прочитала на сайті Kufer Media, ваші проєкти підтримує міська рада Івано-Франківська, чого, на жаль, не мають багато видавництв у інших містах. Чи вам легко було переконати чиновників у необхідності підтримки, чи ви відразу знайшли розуміння?

— Міська рада Івано-Франківська справді підтримувала кілька проєктів «Вавилонської бібліотеки», за що ми їм надзвичайно вдячні. Власне, нікого переконувати не довелося. Просто обставини склалися в такий спосіб, що посади на той час займали люди, які розуміли важливість появи українських перекладів «Бойні номер п’ять» Курта Воннеґута та «Пастки-22» Джозефа Геллера. Проте ті люди більше не займають свої посади, і будь-яка підтримка з боку міськради зникла. Крім міської ради, ми неодноразово отримували підтримку ґрантової програми «Urban Space 100», яка допомогла відразу кільком нашим книжкам. Франківськ — це місто, якому пощастило з двома неурядовими програмами, що підтримують у тому числі культурні ініціативи: це «Urban Space 100», про яку я вже згадував, і програма «Малі ґранти» від громадської організації «Тепле місто». Вони роблять можливими десятки цікавих міських ініціатив.