«Есей потребує максимальної свободи»

Інформаційний привід для розмови з есеїстом, публіцистом, письменником Миколою РЯБЧУКОМ — останні за часом видання, зокрема англійською «Eastern Europe since 1989: Between the Loosened Authoritarian and Unconsolidated Democracy», «At the Fence of Metternich’s Garden. Essays on Europe, Ukraine and Europeanization» та книжка «Лексикон націоналіста та інші есеї» (Видавництво Старого Лева). Ця остання — актуальна й, сказати б, дуже корисна для самоусвідомлення й розуміння наших українських проблем.

«ЕСЕЇСТИКУ ЗАРАХОВУЮ ДО ХУДОЖНІХ ТВОРІВ»

— Торік ти спромігся написати відразу три книжки. Чи це карантин пішов так на користь?

— Не зовсім. Насправді я написав лиш одну, та й ту — на основі своїх щорічних гостьових лекцій у Варшавському університеті: «Східна Європа після 1989 року: між ослаблим авторитаризмом та неконсолідованою демократією». Це щось на разок підручника чи посібника для магістрів. Натомість дві інші книжки — це лише збірки есеїв, написаних у попередні роки, ще від Євромайдану і навіть раніше. Звісно, ці тексти треба було відібрати, допасувати одного, щоб була певна цілісність, усунути неминучі повторення, подбати про передмову. Карантин тут справді став у пригоді, бо змусив засісти за те, до чого раніше ніяк не доходили руки.

— З цих трьох книжок лише одна написана українською — «Лексикон націоналіста та інші есеі?». Дві інші — англомовні. Не відчуваєш спокуси стати, як, наприклад, Сергій Плохій, повністю англомовним автором?

— Ні, звісно. Я все-таки живу в Україні. Та й англійською я не володію аж так добре. Одна річ писати чужою мовою суто фахові політологічні тексти, інша річ — художні твори, до яких, власне, я зараховую й есеїстику.

— Але ж, крім «Лексикону», ти видав ще й збірку есеїв англійською!

— Так, але там більшість текстів — це скоріш журналістика. Я писав її особливо активно під час Майдану, коли була величезна потреба пояснювати іноземцям, що ж у нас насправді діється. Там лиш останній розділ є суто есеїстичним, як у «Лексиконі». Я назвав її «За огорожею Меттерніхового саду: есеї про Європу, Україну та європеїзацію» (Штутґарт, ibidem Verlag) і пояснив у передмові іронічність цієї трохи дивної назви. Двісті років тому австрійський канцлер Клеменс фон Меттерніх сказав, що за огорожею його саду (на південно-східній околиці Відня) починається Азія. Це, власне, й стало поштовхом до подальших роздумів про тривале, занадто тривале перебування України під цією огорожею. Про геополітичні, психологічні й культурно-цивілізаційні причини й наслідки такого «межового» перебування.

— «Лексикон націоналіста» — це теж іронічна назва?

— До певної міри. Художні твори, на відміну від наукових, передбачають певну неоднозначність, певну гру смислів. Вони її потребують — як спонуку до сумнівів, до подальших роздумів.

— Як би ти коротко відповів: про що «Лексикон»?

— Про самоідентифікацію. Відносно Майдану, відносно Європи й України, відносно нашого повсякдення і всього того, що ми називаємо цінностями. Не переповідатиму, бо моя передмова до книжки є в інтернеті, а сама книжка — вже  у книгарнях. Є вже й в електронному форматі.

«ЦІННОСТІ ВИЖИВАННЯ ПЕРЕВАЖАЮТЬ НАД ЦІННОСТЯМИ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ»

— А тим часом, як знаєш, п’ята частина українців узагалі не читає книжок, половина — не більше двох за рік. Що сталося з «найбільш читаючою», як казали в совєтські часи, країною світу?

— По-перше, вона ніколи не була «найбільш читаючою». Я зрозумів це ще 1990 року, коли вперше потрапив до Штатів і побачив тамтешні книгарні, бібліотеки і кількість та якість книжкових рецензій у всіх щоденних газетах. А по-друге, читання книжок зменшилося в цілому світі. Почасти це зумовлено розвитком нових технологій і ширшою доступністю візуальних, легших для сприйняття жанрів. А почасти — й загальною зміною читацьких практик, поширенням фрагментарного, блогово-фейсбучного сприйняття світу. Ми маємо ще й третю проблему — країна доволі бідна, тож цінності виживання помітно переважають у ній над цінностями самореалізації.

— Свого часу ти працював у редакції «Всесвіту», потім «Сучасності». Нині в Україні практично немає грубих літературно-художніх журналів. Чи може повноцінно в такому разі розвиватися культура?

— З цього приводу гарний життєвий анекдот оповідає Мілан Кундера, чеський письменник, який після совєтського вторгнення 1968 року іммігрував до Франції. Там він розповідав французьким колеґам про репресії, зокрема про закриття провідного літературного часопису. На що колеґи лише саркастично всміхалися: «Коли б у нас раптом закрили всі літературні часописи, ніхто б цього й не помітив!» У кожному жарті є доля жарту. Сьогодні немає потреби чекати на публікацію тексту в друкованому журналі, оскільки його можна відразу опублікувати в інтернеті. Тим більше немає потреби друкувати в журналах романи з продовженням, якщо їх можна буквально за місяць видати окремою книжкою. Грубі журнали у їхньому традиційному вигляді не мають, по-моєму, перспективи. Хіба що — як тематичні збірники-альманахи, маніфести однодумців чи якісь артгаузні витвори з цікавою графікою тощо. Але це не кінець літпроцесу, а тим більше літератури. Література існувала тисячі років до винайдення книгодрукування і, ймовірно, так само існуватиме й після його зникнення. Вона виконує принаймні дві важливі функції — міметичну (відображення і, відтак, пізнання світу) та лудичну (ігрову, розважальну). Ці дві людські потреби нікуди не зникнуть, бо вони сутнісні. Що ж до літературного процесу, то тут важливі не так журнали (вони — лиш засіб), а сама якість та інтенсивність комунікації з читачем. Вона може йти через блоги, інтернет-платформи, телевізійні програми, книжкові рецензії, розмови з письменниками, фестивалі, книжкові ярмарки, літературні премії з належним медійним розголосом тощо.

«СТРУКТУРНО ЕСЕЙ БУДУЄТЬСЯ ЯК ПОЕЗІЯ»

— Так от, щодо премій: ти шість років очолював журі премії Українського ПЕН-центру імені Юрія Шевельова. І прочитав, либонь, понад сотню есеїстичних книжок. Кого б ти назвав найкращими на сьогодні українськими есеїстами?

— Якщо тобі потрібен short-list, то я назву лише двох незаперечних «класиків» — Юрія Андруховича й Костянтина Москальця. Якщо ж ідеться про довший список, то тут я мусив би перелічити понад два десятки імен. Більшість із них — на сайті ПЕН-центру, серед щорічних претендентів на премію Шевельова. Додам лише, що за роки незалежності у нас з’явилась надзвичайно потужна есеїстика, якої не було й не могло бути в совєтські часи, бо цей жанр, як жоден інший, потребує максимальної свободи — не лише враження, а й мислення.

— Ти писав колись і прозу, і поезію. Як вони тобі співвідносяться з есеїстикою?

— Для есеїстики всякий досвід корисний, навіть вивчення точних наук у політехнічному інституті. Тобто вміння логічно мислити, структурувати складну матерію і розв’язувати нелінійні завдання. Звісно, проза дає есеїстові гнучкість фрази, зграбність стилю. Але структурно есей будується як поезія, як сонет, — із тезою-антитезою-синтезом, із певним осяянням, каскадом асоціацій та інтелектуальним катарсисом. Це в ідеалі, звісно. Досягти його важко, але бажано прагнути.

— І все ж ти покинув журі. Не шкода?

— Шкода. Але фізично не даю ради з головуванням відразу у двох журі, тим більше, що в другому віднедавна змінилися правила номінації і, відповідно, кількість книжок, прийнятих до розгляду. Тепер вона перевалила за сотню.

— Це ти, певно, про нагороду «Анґелус» — за найкращу прозову книжку, видану в Польщі центрально— або східноєвропейським письменником? «День» регулярно висвітлює фінальний етап конкурсу, де за 15 років уже тричі перемагали українські автори. І принаймні кільканадцять разів потрапляли у фінальну «сімку».

— Так, «День» робить безцінну культурницьку працю — не лише щодо «Анґелуса». Я вірю, що подібні премії з’являться й в Україні. Бо якщо таку премію в рамках літературного фестивалю може присуджувати місто Вроцлав, то чому не може Київ, Харків або Дніпро. Львів почав щось подібне робити — поки що лише для українських письменників. Але нам потрібно якомога більше міжнародних контактів і міжнародної присутності. Ми надто довго були в затінку Росії, час із нього рішуче виходити.

— Свого часу ти писав рецензії і колонки для «Дня». Не тягне знову до цих жанрів?

— Від рецензій я відійшов, хоча й не відрікся: опублікував їх не так давно окремою книжкою під назвою «Сізіф і каміння». В основному це тексти з газети «День». А от до колонок я повернувся у 2006 році і писав ледь не ціле десятиліття. Вони врешті склалися у дві книжки — «Сто анекдотів» та «Попереднє життя». Але кожен жанр має своє межі, принаймні для мене. Це ніби копання золота: у певний момент жила вичерпується й треба почати копати в іншому місці. Хоча це зовсім не гарантує успіху. Головне — працювати. Це як у спорті: ти не щодня виграєш медалі й навіть не щодня виступаєш на змаганнях. Але щодня мусиш тренуватись. Зігрівати простір, як жартує моя дружина. Чи, як кажуть мудрі вчені, «нарощувати соціальний капітал».