«Київська легенда» і невігластво сучасників

Три роки тому в Києві у Голосіївському районі (в межах програми «декомунізації») рішенням Київської міської ради від 22.03.2018 # 367/4431 було перейменовано вулицю Гайдара на вулицю Сім’ї Прахових.

Таким чином, заслужено увічнено (нарешті) древній мистецький рід Прахових, який від другої половини 19 і до початку 21 століть у декількох поколіннях віддано служив українській культурі, завдячуючи чому у нашому рідному місті залишилася велика кількість шедеврів монументального та станкового мистецтва світового значення.

Я дуже пишаюся причетністю до тої події. Як дослідника творчості останньої видатної спадкоємиці цієї сім’ї – знаної київської художниці Олександри Прахової (1950-2011) (див. Чегусова З. Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою: до ювілею художниці. Fine art. 2010.#1. С.108-113; Чегусова З. Саша Прахова – продовжувачка традицій роду ……(закінчення). Fine art.2010. #3. С.74-79) мене запросила на те засідання Комісії з найменувань при Міському голові тодішня депутатка Київради, одна з ініціаторок повернення Києву ім’я Прахових Людмила Березницька, і в тому доленосному рішенні є її та моя незначна дещиця.

        В страшному сні мені не могло наснитися, що через три роки на тій же комісії Київради, проте у новому складі, знов постане питання перейменування, але вже вулиці Сім’ї Прахових на Григорія Ткаченка!?

З’ясувалося, що невелика – у порівнянні з багатотисячною науковою та творчою інтелігенцією Києва, для якої родина Прахових є гордістю та справжньою «київською легендою» – група мешканців ЄДИНОГО на цій вулиці (усе решта – приміщення офісів) житлового будинку на чолі з молодою жінкою Ахмедовою О. К. виявляють бурхливе незадоволення нинішньою назвою місця їхнього проживання, в корінні якої їх бентежить слово «прах», і це нібито жителів дуже пригнічує (дійсно, далекі пращури Прахових були священнослужителями, які правили поховальні обряди, то й прізвище народилося з прізвиська). Краще б, на думку «ініціаторів», їхня адреса значилася як вулиця «Квітнева», «Мирна», «Благословенна», «Квітуча» тощо, але водночас вони пропонують надати ім’я невідомої для широкого загалу киян особистості Г. Ткаченка, онук якого живе в цьому домі і вже дав письмову згоду на перейменування(!?).

Саме внаслідок подібної абсурдної, з моєї точки зору, ініціативи, що створює загрозливий прецедент, це питання і було винесено на порядок денний засідання відповідної Комісії Київради від 06.10.21.

Мотивацією заявників були ще такі два аргументи:

- за Вікіпедією (у її російському варіанті, а саме його прочитали ініціатори клопотання) Адріан Прахов є «великим историком искусств Российской империи».

- Григорій Ткаченко був у період 1930-1933 рр. першим директором Інституту мовознавства Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Спробую хоча б коротко оскаржити обидва ці аргументи.

Не можу, на жаль, у зв’язку з регламентом статті дати розлоге генеалогічне дерево сім’ї Прахових, яке я склала, хоча кожному з членів Комісії Київради на засіданні 06.10.21, де я була присутньою, усе ж таки вручила його роздруківку.є

Почну тільки з того, що матір‘ю Адріана Прахова була Євдокія Василівна Прахова, яка походила зі шляхетного українсько-литовсько-білоруського княжого магнатського роду Полубинських, що належить до гілки Ольгердовичів.

Прахов Адріан Вікторович (1846-1916) відомий як видатний історик мистецтв, археолог, реставратор, художник. Досліджував історію мистецтва Стародавнього Єгипту, Греції, Київської Русі. Навчався в Академії мистецтв у С.-Петербурзі разом з І. Рєпіним, В. Полєновим, М. Антокольським. Вивчав мистецтво у Франції, Англії, Австрії, Італії. Перший доктор мистецтвознавства, професор, який ЗАСНУВАВ і ОЧОЛИВ кафедру теорії та історії мистецтв у КИЇВСЬКОМУ університеті ім. Св. Володимира, на якій викладав десять років (1887-1897). Керував реставраційними роботами у Софійському соборі та Кирилівській церкві в Києві. Відкрив фрески ХІІ ст. в Кирилівській церкві (1884). Очолював будівництво та опоряджувальні роботи у Володимирському соборі в Києві (1885-1896). Керував в ньому виконанням монументально-декоративних розписів, для чого запросив найвидатніших художників того часу: сузір‘я таких геніїв в мистецтві як М.Врубель, В. Котарбінський, В. Васнєцов, М. Пимоненко, М. Нєстєров та інш.

Професор А. Прахов – автор багатьох капітальних наукових праць, зокрема однієї з перших розвідок, присвячених Т. Г. Шевченку.

Поцікавилася я і біографією пана Григорія Ткаченка (1900-1941?), ім’ям якого ініціативною групою запропоновано назвати цю вулицю. Поки що у науковому обігу існує лише одна, доволі об’єктивна, на мій погляд, розвідка авторства кандидата філолог. наук п. Ю. Б. Дядищевої-Росовецької (див.: Дядищева-Росовецька Ю. Б. Григорій Ткаченко – перший директор Інституту мовознавства ВУАН. http://irbis-nbuv.gov.ua), з якої у загальних рисах вимальовується професійний шлях Г. Ткаченка.

Народився він 1900 р. у бідній селянській родині в с. Кирилівка на Звенигородщині. Там же закінчив початкове училище, потім два роки навчався в Одеському реальному училищі. Рік був студентом у Київському університеті (де, нагадую, А. Прахов за 40 років до того створив кафедру), а потім продовжував навчання впродовж трьох років у Вищому інституті народної освіти, який і закінчив 1923 р. По суті, свідчить авторка наукової статті, це було заочне навчання: паралельно студент Г. Ткаченко працював вчителем у рідному селі. У 1920-х рр. він працює лектором української мови, друкується в радянських газетах, вчителює. У 1927 р. вступає в лави Комуністичної партії більшовиків України (КПбУ). У 1929 р. енергійного партійця-освітянина зараховують до аспірантури. Взимку 1930 р. він перериває навчання, тому що бере участь у кількамісячній конференції «аспірантів та висуванців» в Москві, звідки привіз (цитую автора статті) «новітні ідеологічні настанови для подібних йому комуністичних робітничо-селянського походження «висуванців» у радянській науці». І вже на другому році аспірантури комуніста Г. Ткаченка, завдячуючи перебудові в той час ВУАН в напрямі «комунізаціі», призначають на посаду в. о. новоствореного Науково-дослідного інституту мовознавства ВУАН. По суті Г. Ткаченко протримався на цій керівній посаді три роки. В 1933 р. його виключено з партії, а згодом і звільнено з директорства. В ті часи йому врятувало життя та свободу, на відміну від чисельних «старорежимних» видатних українських вчених «из бывших», влаштоване ним самим же ще на посаді директора довге відрядження до Ленінграду – «колиски Жовтневої революції», де йому вдалося налагодити необхідні зв’язки і сховатися від арешту та репресій, розпочатих в Україні. Хоча інших українців «брали» і в Ленінграді, і в Москві. Але добре, безперечно, що йому вдалося уникнути подібної долі.

Через кілька років він повертається в Україну: спочатку до рідного села, а потім і до Києва. Весною 1941 р. в нього з’являється надія на працевлаштування в Інституті літератури АН УРСР, проте війна рушить усі плани. Є документально НЕ підтверджені відомості, що 1941 р. Г. Ткаченко був заарештований німцями, після чого зникає безвісти. Після Григорія Васильовича Ткаченка, як пише к. ф. н. Ю. Б. Дядищева-Росовецька, (цитую): «на полі мовознавчої науки залишилися, головним чином, статті перебудовно-настановчого характеру в марксо-ленінському розумінні». Хоча допускаю можливість, що його більш ґрунтовні праці, написані ним в ті жорсткі часи «в стіл», загинули в полум’ї війни. На відміну від фундаментальної наукової та архітектурно-художньої спадщини Адріана Вікторовича Прахова. Мені видається, досить очевидно і не потрібно доказів тому, що масштаб особистостей А. Прахова та Г. Ткаченка (який, до того ж, має дуже опосередковане відношення до Києва), НЕПОРІВНЯННИЙ, і їх обох неможливо ставити на одні терези.

Треба віддати належне Комісії з найменувань Київради, яка на засіданні 06.10.2021 р. адекватно поставилася до цього питання і більшістю голосів ВІДМОВИЛА заявнику п. Ахмедовій О. К. у її клопотанні. Це, без сумнівів, розумне рішення депутатів Київради. Інакше широка громадськість киян звинуватила б у невігластві не тільки мешканців вулиці Сім’ї Прахових, які б мали пишатися наданою їм честю бути причетними до цього славетного імені, а й Комісію з найменувань Київради і самого Міського голову В. В. Кличка. А ще інкримінували б початок розгортання «процесу комунізаціі» всупереч виголошеній раніш «декомунізації».

Ось такі в Києві, який усе ж таки продовжує зберігати репутацію висококультурної столиці України, відбуваються «антикультурні» казуси.

На доповнення

ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДРЕВО РОДИНИ ПРАХОВИХ –

Древній род Прахових, що прославив Київ на віки і віддано служив українській культурі в декількох поколіннях, відомий від 18 століття.

Прахова Євдокія Василівна походила зі шляхетного українсько-литовсько-білоруського княжого магнатського роду Полубинських, що належить до гілки Ольгердовичів (17??-18??)

Прахов Віктор Іванович (17??-1838)  – директор Дворянського училища у Мстиславлі, домашній учитель дітей із сім’ї князів В’яземських.

Прахов Адріан Вікторович (1846–1916) – видатний історик мистецтв, археолог, реставратор, художник. Досліджував історію мистецтв Стародавнього Єгипту, Греції, Київської Русі. Навчався в Академії Мистецтв у С.-Петербурзі. Товаришував з М. Антокольським, В. Полєновим, І. Рєпіним. Вивчав мистецтво у Франції, Англії, Австрії, Італії.

Перший доктор мистецтвознавства, професор, який очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Київському університеті Св. Володимира (1887 – 1997).

Керував реставраційними роботами у Софіївському соборі та Кирилівській церкві, відкрив фрески ХІІ ст. в Кирилівській церкві в Києві (1884). Очолював будівництво і внутрішні опоряджувальні роботи у Володимирському соборі в Києві (1885–1896). Керував виконанням монументальних розписів в соборі, для чого запросив найвидатніших художників того часу: сузір’я таких геніїв в мистецтві як Михайло Врубель, Вільгельм Котарбінський, Микола Пимоненко, Михайло Нестеров, Віктор Васнецов та інші.

Прахова Емілія Львівна (1852–1927) –  у дівоцтві Лестель – французька піддана. Учениця Ференца Ліста по класу фортепіано. Модель Михайла Врубеля в іконі «Богоматір з немовлям» для іконостасу Кирилівської церкви в Києві (1885).

Прахова Олена Адріанівна (1871–1948) – народилася в Римі, з 1883 р. жила з батьками в Києві – неперевершена вишивальниця, віртуозна піаністка, учениця Емілії Прахової. Вишивала за творами В. Васнецова, М. Нестерова, В. Котарбінського. Шедевром церковного гаптування визнано її «Плащаницю» за взірцем на полотні олією В. Васнецова для Володимирського собору (1897) Олену (Льолю) Прахову портретували відомі живописці: О. Мурашко – «О. Прахова за кроснами», М. Врубель – у картинах «Царівна-Лебідь» та «Надмогильний плач», М. Нестеров – в образі Святої великомучениці Варвари в іконостасі Володимирського собору.

Прахов Микола Адріанович (1873–1957) – також народився в Римі – відомий мистецтвознавець і художник. Один з організаторів товариства «Київський художник», керівник художньо-промислової студії Прахових (у 1924 –1933 роках читав лекції студентам Київського художнього інституту (1950-ті рр.), автор спогадів «Сторінки минулого» (1958).

Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876–1962) – живописець. Закінчила рисувальну школу М. І. Мурашка. Навчалася в Academie Delacluse в Парижі (1898–1901). Закінчила Академію Мистецтв у Петербурзі (1906). Викладала живопис і рисунок у Київському художньому училищі (1912–1920), у приватній школі-студії О. Мурашка - А. Крюгер-Прахової в Києві (1912–1917), у художньо-промисловій студії Прахових (1924–1933), в Київському училищі прикладного мистецтва (1945–1946).

Микола Миколайович Прахов  (192?-196?)

Учений географ-ботанік. Доцент Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка

Олександра Миколаївна Прахова (1950 – 2011)

Знаний український художник-графік, книжковий ілюстратор, живописець.

Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури в майстерні В. Касіяна (1969-1975 ). Брала участь у понад 60 міжнародних та національних виставках. Арт-директор художньої галереї «Університет» при Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка (1998-2004). Здійснила понад 70 блискучих виставкових проєктів в галереї Університету, де викладали її прадід та батько.

Твори О. Прахової зберігаються у колекціях Нацонального художнього музею України, Музею сучасного мистецтва України, Дирекції художніх виставок НСХУ, музеях Парижа, Кельна, Вашингтона, в галереях та приватних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США.