Дрогобицький Кафка

З останньої книжкової ярмарки у Варшаві чимало відвідувачів йшло, тримаючи в руках журнал «Midrash», присвячений творчості Бруно Шульца. Нашого Шульца, як сказали б українці. І нашого Шульца, як твердять євреї, що відвойовують на нього все більше прав. І нашого теж, — як говорять поляки, які чи не найбільше підвищували голос, коли віднайдені на стінах старого Дрогобицького будинку фрески Шульша невідомо яким чином опинилися в Ізрайлі, в музеї Яд Вашем. Стаття у «Міdrash» так і твердить — це була крадіжка, про яку Україна чомусь мовчить?! Щиро кажучи Україна в особі кількох представників громадськості трохи «побунтувала» газетними статтями і замовчала, розуміючи, що без мовчазної згоди представників влади, ніхто ці фрески не зміг би вивезти…

Тоді, не дуже уважно перегля нувши журнал, мені вистачило розуму таки покласти його на полицю, де лежить все назбиране про Шульца, і згадала про нього лише тоді, коли у Львівській галереї відкрилася виставка «У напрямку Шульца». Знову поляки бентежать нашу душу «шульцівською тематикою» — ініційована Сопотівською галереєю виставкова експозиція представила твори сучасних польських митців. А Львівська галерея додала п’ять доволі відомих робіт самого Шульца.

Дрогобицький геній, як пишуть про нього мистецтвознавці та літературні критики, стає все більш популярним у світі і залишається не дуже відомим в Україні. Україні, яку Шульц любив і яку за жодних обставин не хотів покинути. Хоча, можливо, не все так песимістично, — якщо хтось хоча б одним оком гляне на твори (графіку) цього незбагненного чоловіка, то вони дивним чином закарбовуються у пам’яті. Й через роки ти згадуєш не стільки сюжет, скільки сум ними викликаний. Сум і подивування. Сум і гірку усмішку. Сум і біль. Але сум завжди, і обов’язково на першому плані. Сум гатунку й переліку речей, які ліплять з тебе людину.

ВИТОКИ

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі, в скромній єврейській родині. Вивчав архітектуру у Львівській політехніці, малярство — у Віденській академії мистецтв, але жодного разу диплому не отримав. Майже все своє життя пропрацював учителем малювання та трудового навчання у Дрогобицькій гімназії ім. Владислава Ягелла та в інших школах Дрогобича. Як згадує один із його учнів Альфред Штайєр, він вирізнявся нечуваною скромністю. Належав до тих людей, які воліють бути «попід стіною», — прошмигував майже боком, навскіс, кожному уступаючи дорогу. «Завжди в одному й тому вбранні, непомітний і тихий, у більшості учнів він аж ніяк не асоціювався із визнаним літератором. До речі, перші роки вчителював, не маючи на то офіційного права. Однак директор закриває на це очі, оскільси в силу своєї освітченості Бруно Шульц міг замінити будь-якого педагога. Він не раз проводив і уроки математики, й географії, і польської мови».

Часто уроки Шульца перетворювалися на подорожі у фантастичні світи. Учні просили його щось розповісти і Шульц радо погоджувався. Спочатку акуратно збиралися рубанки, а потім (і це було обов’язковою умовою) ставилися стільці у три ряди. Вчитель сідав упівоберта до своїх слухачів, і не відриваючи погляду від стіни, і, здавалося, взагалі забуваючи про них, розповідав. Своїх слухачів Шульц відправляв на вулицю Крокодилів. У вирій боротьби добра і зла. На жаль, ніхто не записував ці оповідки, та, можливо, під час тих дивних уроків народжувалися художні образи Шульца.

Що ж залишив нам у спадок геній, який увібрав у себе єврейські, польські та українські джерела, таємничість та містику міста, яке ніколи не хотів покидати, і яке надихнуло його на таке дивовижне сприйняття дійсності? Передусім, дві збірки оповідань, — «Цінамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою», інші твори, значна частина яких не збереглась. Проза Шульца, написана польською, «знаходиться на пограниччі експресіонізму і сюрреалізму, її глибока метафоризація і мітизація нагадує бароковий стиль і модерністську сіцесію» — так пишуть про нього сучасні літературознавці, зокрема Єжи Яжембський. А що звичайні люди? Його сучасники, перед якими він виступав на недільних літературних пополуднях у приватній єврейській гімназії імені Леона Стернбаха, не читали занадто складних його творів. Однак всі уважно слухали, коли він щось розповідав, майстерно при цьому імпровізуючи…

Про себе особисто писав: «Адже треба знати, що мої нерви розбіглися сіткою по цілій майстерні ручних робіт, розповсюдились по підлозі, обклеїли стіни і густою плетінкою обліпили верстати і ковадло. Це відоме у науці явище певного роду телекінетики, силою якої все, що відбувається на верстатах, стругальних пристроях й т. д., подекуди відбувається на моїй шкірі. Завдяки так чудово розбудованій сигналізаційній мережі, я приречений бути учителем ручних робіт…» Дехто стверджує, що свою роботу із мертвим матеріалом він не любив. Однак, якби не любив, не писав би так натхненно про свою «приреченість», яку вважав приреченістю на посередність. Він, підкреслюю, завжди був скромним, свій талант вважав замалим, свою зовнішність — негарною, саме тому і втікав у глибини екзистенції. Та якби Бруно Шульц був іншим, не створив би саме такими ні свої оповідання, ні графіку «Книги ідолопоклоніння», ні ілюстрації до своїх оповідань, численні екслібриси, акварелі, більшість, яких, на жаль не збереглися. А те, що залишилось у спадок нащадкам, розпорошено світами…

Знаним у світі як письменник Бруно Шульц став завдяки жінці — Зоф’ї Налковській. Вона стала його літературною покровителькою в літературному світі Варшави. До речі, якщо розповідати про Шульца, то неможливо оминути кількох речей. Дві найсуттєвіші з них — це його трагічна загибель і вплив жінки. Остання відігравала у його творчості несамовите місце. Завжди для нього була на троні, навіть якщо троном було звичайнісіньке ліжко. Чоловікам відводилося на його малюнках завжди другорядне місце. Шульц зображував їх маленькими, з обличчями, застиглими в еротичній муці. А жінки — королеви, богині, недосяжні й прекрасні. Їхня нагота подібна на мармурову, холоднувато-застиглу. Спробуй, пробуди таку, — от і доводиться повзати на колінах, ховати очі й принижуватися. Хоча насправді жінки Шульця любили, бо відчували напівсвідомо (навіть якщо його не читали) природний талант та неординарність. Він і техніку для своїх графічних робіт обирав виняткову — олівець та clich-verre — подряпування на засвіченому папері. «Книга ідолопоклоніння» виконана саме так і… на жаль, до наших днів не збереглася.

МІСТО ЛЮБОВІ ТА СМЕРТІ

Шульц повертався до Дрогобича з якоюсь дивовижною впертістю. Він міг би жити у Відні, Варшаві чи навіть Парижі. Я вже не кажу про Львів. Але він повертався до Дрогобича, який був для нього наймилішим. Шульц не бачив ні тісноти, ні часом забруднених сонних вулиць. Зате він відчував цінамоновий запах крамничок, у яких господарювали найгарніші й найнедоступніші жінки на світі.

Напередодні Другої світової війни в Дрогобичі мешкали 15 тисяч євреїв. Були це нафтові «королі», фінансисти і звичайні бідняки. І звісно, громада нащадків Давида та Авраама мала у місті чимало своїх споруд, що вважаються пам’ятками архітектурної та культурної спадщини. У 1865-му була збудована чи не найбільша на Галичині хоральна синагога. Сьогодні вона нищиться, як і багато інших синагог Дрогобича.

Той, знищений гітлерівцями і часом єврейський світ міста, частково зберігся на малюнках Шульца. 11 тисяч його єдиновірців лежать у сумнозвісному Бронецькому лісі. А сам Шульц… Ні, спочатку предісторія.

З приходом німців Шульцеві, здається, випадає не найгірша доля: разом із Ісідором Фрідманом він впорядковує конфісковані фашистами бібліотеки, зокрема, величезну бібліотеку єзуїтів Хирова. Певний час означену безпеку «дарували» йому й таланти. Їх використовував референт із єврейських питань місцевого гестапо, віденський столяр Фелікс Ландау, який доручив Шульцеві оздобити настінними малюнками казіно місцевого гестапо та дитячу кімнату в його домі. Саме настінні фрески на віллі Ляндау і стали предметом міжнародних суперечок. Їх знайшли випадково і так само «випадково» вони зникли.

Шульц мріє втікти з Дрогобича, навіть готує для цього документи. У день запланованого виїзду він пішов до Юденрату (адміністративний будинок у справах євреїв) по вулиці Чацького, щоб взяти пайок на дорогу. З будинку гетто, де він мешкав, на це вистачило б кількох хвилин. Однак це був так званий кривавий четверг. У відповідь на вбивство одного з німців єврейським аптекарем, німці влаштували у гетто божевільну різанину. Бруно Шульца, який утікав разом з іншими, наздогнав шарфюрер Гюнтер і вбив пострілом у потилицю. А пізніше хвалився, що вбив підопічного Фелікса Ландау, бо помстився за іншу смерть: ще раніше Ландау вбив протеже Гюнтера — відомого дрогобицького столяра-мисця. Все відбулося за принципом: ти відібрав у мене мою іграшку, а я — твою… Ландау і Гюнтер були приблизно одного віку і змагалися в усьому.

А Бруно Шульц та Гауптман пізніше опинились в одній могилі. Їх закопали біля муру, від входу направо. Так свідчить Ігнась Кригель, який все бачив і все пам’ятає.

Так для Шульца обірвався світ реалій. Щоправда, він в нього ніколи і не вірив. І тому писав: «Скажемо руба: фатальність цієї дільниці є в тому, що нічого у ній не справджується, ніщо не збувається, як йому призначено, всі рухи зависають, розпочаті у повітрі, всі жести вичерпуються передчасно і не можуть перетнути певної мертвої точки. Ми вже могли зауважити велику буйність і марнотратство — у намірах, у проектах і передбаченнях, які відрізняють цю дільницю. Вся вона є ні що інше, як ферментація передчасно вибуялих прагнень…» «Вулиця крокодилів», яку він описував, на жаль, поки що поширюється на цілий світ…

У НАПРЯМКУ ШУЛЬЦА

І все ж таки, чому ми все ще йдемо у напрямку Шульца? Тому, що його фантасмагоричний світ видається нам привабливим. І тому, що кожен із нас прагне бути вільним хоча б у своєму внутрішньому космосі. Виставка, яку запропонували нам польські мисці теж «У напрямку Шульца». Художники відштовхуються від жіночих образів галицького Кафки і… прямують кожен у свій бік. На жаль, часто дещо грубіший і не такий естетичний як шульцівський. Геній на то й геній, тому що дорівнятися до нього не просто. Але ніхто не говорить, що прагнути цього не варто.

Мені пригадуються дивні дискусії, коли з Дрогобича зникли фрески Шульца. Там були розписи на теми казок (можливо, братів Грім, можливо, казок, вигаданих самим Шульцем. Кажуть, десь внизу правив кіньми чоловік надзвичайно схожий на самого Бруно…) Так ось тоді звучали, зокрема за кордоном, розмови про те, що галичани Шульца не знають, що не так уже він їм потрібен. Що краще віддати фрески, щоб вони взагалі не пропали, бо хто їх буде реставрувати?

Звичайно, такі розмови ображали українську інтелігенцію, бо вона тоді заходилася організовувати виставки, організовувати міжнародний культурний центр… На жаль, її сподівання не виправдалися. Та, на щастя, у приміщення Дрогобицького педагогічного університету маленький музей Шульца таки існує, його підтримують ентузіасти-дрогобичани, які не сперечаючись, хто талановитіший: Шульц-літератор чи Шульц- художник, а просто люблять його, читають і тішаться його графікою. Тобто Шульц нам все ж таки потрібен. Потрібно його рафіноване мистецтво для інтелектуальної еліти, у виховання якої Шульц і досі робить свій внесок. Потрібна пам’ять про людину, яка навіть не мріяла про всесвітнє визнання, і все ж таки його досягла. Потрібна надія на те, що ніхто більше не віддаватиме з України фресок, картин, книжок, які видаються незрозумілими чи непотрібними. Отже, прямуймо в напрямку Шульца, бо він того вартий!