Чай із чорнобривцями
Хтось, утікши із фейсбука, за своєю суттю загальнодоступної комуналки, до інших його мережевих родичів, обманюючи себе, що на більш вишукану точку сів, вибився з середньостатистичного натовпу — значить, не так, як у всіх. Усе це, впевнена, на кшталт ігор у мастхев: «Як, ти не там? А я вже осягнула, що, ти не знаєш? — То лови контакти. А ти помітила?». Ця нескінченна гра всередині віртуального ярмарку марнославства з користувачами не так уже й акварельно-безкорислива. Це і зрозуміло. Гуляйте, поки не заважаєте, до того ж приносите непогані грошенята. Вжалені майже поголовно надокучливими завсідниками мастхев, поранені ментальними дрескодами всіляких рівнів, гуляючи в одних і тих же магазинах-клонах широкої географії — чи то сусідньою вулицею, чи то в мережі, іноді із здивуванням людина озирається, навіть усередині своєї власної кухні і не розуміє: навіщо стільки непотрібної техніки? Звідки вона взялася? Вже ставити нікуди, навіщо стільки ножів, один за інший дорожчий. А посуд, та він же сьогодні незрозуміло з якого тіста зліплений — фахівці це знають краще за мене.
Але як хочеться багатьом, учитуючись і вдивляючись у рекламу, приміряти все на себе. Навіть секонд-крамниці, а це дуже прибутковий бізнес для хитрих та заповзятливих, намагаються посісти своє місце, і досить помітне, в рекламних сюжетах. Звичайно, дуже легко простежується, що тільки на певному каналі з досить солідним віковим телевізійним пробігом і який, безумовно, є симпатиком цього бізнесу, разів зо два на місяць, причому систематично, вихваляється це скопище (хотіла сказати грубіше і жорсткіше, але утрималася) старих речей, що погано пахнуть, навіть і після обробки. Залучають для реклами провідні телепередачі або актрис третього ешелону, але які вважають себе, певна річ, примами, і усіх тих, хто легко відгукується на грошові бонуси. Причому самі, безумовно, вони цього не носять. Але як наполегливо і як послідовно доводять нам, що секонд — це те, що треба. Не розуміючи, що самі цієї миті поступово теж стають ним, вживаним. Нудні, втомлені, а головне — з чужого плеча речі, мовчки притиснувшись одна до одної, висять на численних вішаках у таких крамницях. І вихваляючи їх, нас переконують, що вони розлітаються миттєво і що за них усі б’ються. Але тоді не потрібна була б така постійна реклама, це ж зрозуміло кожному, якби їх розкуповували і без неї. До того ж, якщо там і трапляється щось цікаве, більш-менш, так би мовити, то його вже відібрали ті люди, які мали право першої руки, для перепродажу, вміло приховавши їхній родовід, щоб вони не покинули лестити тим, що купують.
Дуже люблю й сама давати і друге, і третє життя речам, але своїм. Просто не вмію нічого викидати. І це у багатьох, чесно кажучи, вдома практично правило: використати все, що можна, що було куплено. Але тут якось усе зрозуміло: зі старих, потертих уже джинсів фартушок та прихватки змайструвати, із втомленої сумки-планшета, яка пробігала з господинею не один рік і вже, так би мовити, не тримала форму, можна зробити шкіряні рамки, а з фарби, що залишилася після ремонту, — легку самоіронічну композицію на картоні, і ось — картина на стіні. Це нескінченний процес. Це заводить, це не випендрьож формату, який можна пояснити словами: «как дорого стоит выглядеть дешево». Це, по суті, домашній петчворк, що тонізує не менше, ніж літня гра в дачному саду.
Уже жовтень, а думки якісь літні, хоча воно і минуло, це літо, але тільки для того, щоб повернутися. Та ще й не все відквітнуло, відчервоніло, відпишніло, але все гостріше п’янить запах опалого листя, вічного ялівцю, так і хочеться заховати все це у карафку і по крапельці нюхати всю зиму. Це зовсім не мастхев, зрозуміло, і не прагнення, щоб було, як у людей, чого я усе життя побоююся, тому що це найлегший шлях до того, щоб стати клоном, і так задурманитися, що навіть кайфувати від цього процесу. Ось усі зараз одягнули худі, по суті, спортивний костюм, і стали їх носити скрізь — куди треба і зовсім уже не до місця, що стало навіть образливо за цей унісекс. Це все якось зробило дуже простим глобальний сюжет. Я навіть вивела своє правило для цієї зручної роби: худі, вище себе ти не стрибнеш, а ось стрибати в тобі зручно. Так що, дороге чи дешеве, знай своє місце.
Та все ж бажання виділитися теж буває підступним. Якось уже я згадувала, і не раз, років зо два тому, може, кому і траплялося це моє враження. Писала я про папаху, і чомусь хочеться знову сказати, зважаючи на тему нашої розмови. Якось, гуляючи Андріївським узвозом яскравого, особливо ошатного осіннього дня, буквально налетіла на цікаві овечі шапки. Дикі папахи нагадували чимось волохаті голови хризантем, і я в пориві почала міряти одну за другою. До речі, жінки навкруги теж були збуджені таким ексклюзивом. Міряла навіщось і міряла — то маленька, то завелика, то відверто чоловіча, то колір не подобається. І раптом побачила свою. Крутилася біля вуличного дзеркала, намагаючись сподобатися хоч би своєю хазяйновитістю — адже готую сани влітку. Нічого, це зараз папаха смішна, а ось взимку, казала сама собі... Смішна якась халабуда на голові, продирався внутрішній голос, але відігнала його геть. Взимку ось заховаю голову в це вовняне гніздо, понюхаю ялівець, може, закушу в’яленим помідором із дачі і — гуляй не хочу. Ще тоді, пам’ятаю, я з усіма друзями, яким розповідала про цю папаху, жартувала: в такій шапці не страшно ніде — будь-який зустрічний отетеріє: хто це з гір зійшов? Ну, посміялася тоді, але папаху не купила. Все життя боюся і не люблю бути смішною. Та все ж тепер думаю: мабуть, даремно. Кажуть, зима буде суворою, а вдома так холодно. Дуже холодно.
Ой, папахо, неспівана пісне моя. З неї можна було б викроїти хоч би приголомшливі домашні шкарпетки. Ось таке майнуло в голові замерзлій людині.
Заварю-но я собі чай з чорнобривцями. Причому не сушеними, а живими. І знаю: так стане затишно. Якщо б була папаха, нап’яла б її — і світлинку до вайберівської групи друзям. Посміялися б разом.
Куди ж без тебе, павутино?
