Урок стійкості
Цитати з «Мого життя» Ґолди Меїр
Ясна річ, наводити вислови славнозвісної Ґолди Меїр – однієї з найвидатніших діячок ХХ століття, однієї з засновниць держави Ізраїль – банальність, а проте у ці дні та вечори, коли емоційні гойдалки часом неминуче летять донизу, піднятися їм допомагають саме такі книжки. «Моє життя» Ґолди Меїр (оригінальне видання побачило світ у Лондоні 1975 року) – приклад наполегливості, затятості й невтомності як самої героїні автобіографічної розповіді (що і справді, як анонсувалося в анотації, «читається як захопливий роман»), так і єврейського народу в побудові й утвердженні власної держави. Думаю, не всі паралелі доречні, але мені йдеться радше не про історичні перегуки (у яких як профан), а саме про тверезість і силу духу, що її може та має зараз зміцнювати кожен з нас.
Отже, просто кілька цитат з книжки, що вийшла друком у перекладі з англійської Ярослави Стріхи 2021 року у видавництві «Наш формат» (і придбана, між іншими, за ту ж таки «вовину тисячу», палкі суперечки фб-спільноти про яку зараз виглядають спогадом про давноминуле життя):
«…З іншого боку, припускаю, є тільки дві відповіді на випробування національного масштабу. Можна здатися, скласти руки і сказати: «Це неможливо». А можна зціпити зуби й боротися на стількох фронтах, на скількох потрібно, стільки, скільки потрібно, – саме так вчинили ми, і саме це робимо сьогодні» (розділ «Ми будемо боротися проти Гітлера», стор. 135)
***
«Тоді ми зрозуміли те, про що багато хто підозрював уже давно: наші муки не болять жодному іноземному уряду так, як нам, і жоден іноземний уряд не цінує життя євреїв, як ми. Це не дуже складний урок, і ми вже навряд чи його колись забудемо, але приголомшує те, що решта світу (за дуже малими винятками), здається, вже викинула його з голови» (розділ «Боротьба проти британців», стор. 150)
***
«Жоден рух не протриває довго, якщо в нього кепський провід, а за мету він ставить винятково шантаж і кровопролиття, навіть якщо в нього при цьому багато грошей, і його підживлює політика умиротворення (а зараз світ знову вдається до тієї самої політики умиротворення, яка зроду не приносила нічого, крім катастроф)» (розділ «Боротьба проти британців», стор. 160)
***
«Друзі, у нас війна. У Палестині не знайдеться жодного єврея, який не поділяє віри в нашу перемогу. Такий дух нашої країни… Але самим звитяжним духом не здолати рушниць і кулеметів. Рушниці й кулемети без духу небагато варті, але дух без зброї можна зламати разом з тілом.
Наша проблема – час… Річ у тім, що можемо добути негайно. І коли я кажу «негайно», йдеться не про наступний місяць. Не про два місяці. Йдеться саме про «негайно»…» (розділ «Ми здобуваємо свою державу», стор. 196 - 197, цитата з першого виступу перед американським єврейством 21 січня 1948 року)
***
«Отже, тепер ми стали доконаним фактом. Залишалося єдине питання (хоч як дивно, актуальне до сьогодні): як нам вижити. Не «чи вдасться нам вижити», а саме «як». Уже вранці 15 травня почався збройний наступ єгиптян з півдня, сирійців і ліванців з півночі й північного сходу, йорданців та іракців зі сходу. Араби вихвалялися, що зітруть Ізраїль з лиця землі вже за десять днів, і, суто теоретично, того тижня ці заяви могли здатися небезпідставними…
…Але ми не могли дозволити собі таку розкіш, як песимізм тож рахували за іншою формулою: нас 650 тисяч, і ніхто за кордоном навіть не розуміє, яка в нас сильна мотивація залишитися живими. Отже, якщо ми не хочемо, щоб нас відтіснили в море, інших варіантів нема: у війні треба перемогти. Ось ми й перемогли. Але це було нелегко, нешвидко й недешево» (розділ «Ми здобуваємо свою державу», стор. 213 - 215)
***
«Не можу сказати, що ми стали близькими друзями, проте, побачивши його (очільника Ефіопії Хайле Селассіє. – Авт.) у палаці та згадуючи самотнього вигнанця в Єрусалимі 1930-х, я відчула, наче хоч цього разу запанувала справедливість, і дуже засмутилася, коли навіть він – попри весь його досвід замирення – нас не підтримав. Це ще раз довело (хоча мені на той час і не треба було жодних доказів), що в цьому світі можна покладатися тільки на себе» (розділ «Африканці й інші друзі», стор. 314)
***
«Уже за кілька днів виявилося, що ставка тут – наше життя. Ми лишилися самі – у найбуквальнішому значенні цих страшних слів. Ми завжди вважали себе частиною західного світу, а той нас вислухав, почув, що ми перебуваємо у страшній небезпеці, і відмовився допомагати, хоча прості люди й дипломати однаково нам співчували. Ми почали готуватися до неминучої війни» (розділ «Ми покинуті напризволяще», стор. 329)
***
«Проте навіть у найгірші моменти тих перших днів, коли ми вже знали, які втрати несемо, я не втрачала віри в наших солдатів та офіцерів. У силу духу Армії оборони Ізраїлю та їхню здатність ставити чоло будь-якому виклику. Я не втрачала віри в нашу перемогу, адже знала, що рано чи пізно ми переможемо. Та в мене серце краялося від повідомлень про те, яку ціну ми за це заплатимо людськими життями. Ніколи не забуду дня, коли я почула найпесимістичніший прогноз.
…У ті дні стояло питання руба, чи варто казати народові, як усе насправді погано, – я була переконана, що варто почекати. Не розголошувати всієї правди ще кілька днів – це найменше, що ми можемо зробити для наших солдатів та їхніх родин» (розділ «Війна Судного дня», стор. 393).
***
І остання фраза книжки: «Мені хочеться лише одного: ніколи не втрачати відчуття вдячності за все, що було дано мені, відколи я вперше почула про сіонізм у маленькій кімнатці в Російській імперії й аж до сьогодні. Після п’ятдесяти років на цій землі, де п’ятеро моїх внуків виросло вільними євреями у своїй країні. Хай ніхто не сумнівається: наші діти й діти наших дітей ніколи не погодяться на менше» (розділ «Кінець шляху», стор. 422).
***
Дуже гіркий і болючий шлях, але здоланний. Його пройшли громадяни Ізраїлю, вірю, що свій шлях здолають і громадяни України. А зараз ми вдячні за ту боротьбу, що її ведуть наші захисники та всі громадяни, які допомагають Україні вистояти.
До речі, днями, говорячи про можливе посередництво в перемовинах між Україною та росією, Президент України назвав Ізраїль можливим місцем для зустрічі. «Стосовно Ізраїлю та посередництва прем'єр-міністра Беннета. Ми загалом позитивно ставимося… Насамперед тому, що Ізраїль важлива країна. У ній багато історії та паралелей. У ній велика міграція євреїв з України, Росії... Я думаю, що історично – дуже непогано мати таке посередництво» – цитувало Володимира Зеленського інформагентство Інтерфакс-Україна.
