Про статус космічної держави
Україна залишилася у ролі постачальника ракетоносіїв для запусків чиїхось об’єктів, а власні супутники вже кілька років не запускає
31 серпня — дата знаменна, хоча і «не кругла». Цього дня 1995 року на навколоземну орбіту було запущено перший український штучний супутник Землі «Січ»-1. Розроблений супутник був КБ «Південне» імені М. К. Янгеля, побудував його «Південмаш» (повна назва%— Державне підприємство «Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод імені O. М. Макарова». Маса супутника становила близько двох тонн, а призначений він був для проведення спостереження поверхні Землі та дослідження магнітосфери й іоносфери. Пропрацював він на орбіті понад п’ять років, увійшовши, таким чином, у ХХІ століття. Після того на орбіту злітали й інші українські супутники, останній, якщо не помиляюсь, наприкінці 2013-го.
А згадалася ця подія ось чому.
У червні «Південмаш» повідомив про укладання контракту з компанією S7 Sea Launch Limited на виробництво і поставку 12 ракетоносіїв серії «Зеніт». Тих самих «Зенітів», які нещодавно знаний американський інженер та підприємець Ілон Маск в ефірі телеканала CNN назвав найкращими у світі — звісно, після ракет власної компанії SpaceX, яка цього року вийшла на перше місце у світі за числом удалих запусків, обійшовши росіян. Запуски проводитимуться з платформи «Одисей» у Тихому океані в межах проекту «Морський старт»; два ракетоносії уже на стадії виробництва. Востаннє перед цим двоступеневий «Зеніт»-3SL злетів у грудні 2015 року. З російського космодрому Байконур, територіально розташованого у Казахстані...
І ось тут починаються (власне, продовжуються і загострюються) проблеми, способів раціонального розв’язання яких поки що не видно.
Те, що супутник «Січ»-1 було запущено з російського космодрому «Плесецк», зрозуміло: Україна на той час могла самостійно конструювати і будувати супутники й ракетоносії і керувати виведеними на орбіту космічними апаратами. Своїх стартових майданчиків вона не мала. Тому того ж 1995 року Україна взяла участь у заснуванні проекту «Морський старт»; КБ «Південне» та «Південмаш» мали 15% акцій цього проекту. 28 березня 1999 року з платформи «Одисей» злетів перший штучний супутник, отож, оскільки українські структури були співвласниками цього комплексу, то Україна потрапила до десятки повноцінних космічних держав.
Сьогодні ж вона до цього «елітного клубу» не входить. У березні 2014 року «зелені чоловічки» захопили в Євпаторії (Крим) комплекс управління космічними об’єктами, який належав Україні. А за чотири роки перед цим, ледь ставши президентом України, Віктор Янукович віддав українську частку майнових прав «Морського старту» росіянам. Отож Україна залишилася в ролі постачальника ракетоносіїв для запусків чиїхось космічних об’єктів, а власні супутники вже кілька років не запускає (і навряд чи виробляє, хоча плани десятиліття тому були грандіозні), бо ж війна, і на це коштів немає.
Що ж, із Януковичем усе зрозуміло; згадаймо, що саме він запросив «зелених чоловічків» до Криму, тобто втрата Україною двох компонентів повноцінної космічної держави відбулася з його участю. Так само зрозуміло, що без виробництва та модернізації ракетоносіїв і запуску бодай поодиноких, раз на декілька років, супутників Україна втратить і те, що залишилося, ставши першою у світі державою, яка була космічною, проте перестала бути нею. Та от проблема: майже два роки після російського вторгнення у Крим, а потім у Донбас, українські ракетоносії продовжували стартувати з російського космодрому Байконур і пускової бази «Ясний». Тільки з 2016 року почалися запуски з космодрому Куру (Французька Гвіана, Південна Америка) європейської РН «Вега», двигуни для одного зі ступенів якої розробили в КБ «Південне» та побудували на «Південмаші». Три старти «Веги» — і поки що все... Звісно, за співпрацю з компанією S7 Sea Launch Limited вхопилися. Тільки ж це той самий «Морський старт», тільки переформатований — 95% акцій належить Energy Overseas Limited (EOL), що є дочірньою компанією російської корпорації «Енергія», а в майбутньому, очевидно, проект стане повністю російським, і ракетоносій з 2023 року використовуватиметься російський — «Союз»-5. Однак його ще потрібно сконструювати, побудувати й випробувати, тобто «Зеніти» ще багато років стартуватимуть з «Одисея», заробляючи «Південмашу» гроші, а Росії — статус великої космічної держави.
Ось така проблема. Після того як Росія анексувала Крим, захопивши там Центр управління космічними об’єктами, після того як російські війська й «добровольці» вдерлися на Донбас, Україна майже два роки продовжувала співпрацю з РФ у космічній галузі, а тепер фактично відновлює її. Так, до запусків РН «Зеніт» із платформи «Одисей» — ще півтора-два роки, проте чи стане Росія за цей час цивілізованою державою? Чи виведе війська з Донбасу та бодай на словах визнає, м’яко кажучи, незаконність анексії Криму? А якщо ні, то виходить, що в космічній галузі на повну силу діє сумнозвісна формула: «Вранці воюємо — ввечері торгуємо». Причому у сфері High Technology. І ще невідомо, до кого потраплять українські ракетні технології через посередництво «Морського старту»...
А з іншого боку, якщо КБ «Південне» та «Південмаш» не братимуть участі в розробці й виробництві космічної продукції, причому постійної участі, в кооперації з іншими країнами, то вони швидко «зійдуть з орбіти», а Україна втратить ті рештки, які у неї залишилися від статусу космічної держави. Тут не допоможуть військові замовлення на бойову ракетну техніку, бо тактичні та космічні ракети — це принципово різні речі. Тож маємо проблеми, які, мабуть, не легше розв’язати, ніж славнозвісну задачу щодо «квадратури круга»...
