Чи існує альтернатива Мінським домовленостям?
«Альтернативи Мінським домовленостям не існує». Сьогодні про це говорять і в Києві, і в Москві, і в Брюсселі, і у Вашингтоні. Суто теоретично, може, й так. Але ж практика відрізняється від теорії, часом фатально. Скажімо, як гарно говорилося про комунізм у деяких творах Маркса — мовляв, це суспільство, де вільний розвиток кожного є запорукою вільного розвитку всіх. А що вийшло на практиці? Не в останню чергу Ленін і Сталін спиралися на інші Марксові положення; і нехай вони були зумовлені не теоретичними міркуваннями, а повсякденною політичною боротьбою, і нехай вони були розпливчастими та неоднозначними, нехай їх у Брюсселі століття тому трактували одним способом, а в Москві зовсім іншим — легше від того десяткам мільйонів жертв реального комунізму не стало...
Це я про те, що представник Росії в контактній групі щодо Донбасу (чи, як її звуть у Росії навіть відносно ліберальні видання, «по Україні» — дуже й дуже симптоматично, чи не так?) Борис Гризлов заявив у інтерв’ю «Комерсанту», що офіційний Київ має узгодити з «ЛДНР» зміни до Конституції та закон про особливий статус Донбасу. «Согласно Минским договоренностям, под которыми подписалась Украина, изменения в Конституцию Украины в части децентрализации, закон о выборах должны быть согласованы с Донбассом... Украина до сих пор не согласовала с Донбассом и не приняла поправки в Конституцию и поправки в закон об особом статусе, без которых невозможно будет в полной мере реализовывать остальной пакет Минских соглашений... Сами представители от юго-восточных регионов настроены конструктивно».
Усе це — слова Гризлова, який представляє Путіна та висловлює офіційну позицію Росії. Простіше кажучи, від офіційного Києва вимагають визнання проросійських терористів як рівних собі, ба більше — як таких, що з деяких питань мають право вирішувати, як житиме далі Українська держава. А якщо врахувати ще й чутки, що готується повномасштабна амністія для терористів, то картина вимальовується дуже цікава. Тим більше, якщо врахувати певну традиційну зацикленість західного політикуму на виборах, що начебто сама по собі є свідченням перемоги демократії...
Отже, можливо, що врешті-решт не лише Росія, а й представники Заходу в Мінському процесі (не в останню чергу через власні політичні проблеми та інтереси) почнуть тиснути на Київ, нав’язуючи імплантацію декоративно оздобленого «багатопартійними виборами» та «міжнародним контролем» тоталітарно-проросійської частини Донбасу в тіло Української держави. Без змін чинної там влади, без трансформації її орієнтації, із перетворенням бойовиків на «народну міліцію» (таке теж є в Мінських угодах), із де-факто своїми власними судами і прокуратурою, з правом вето на будь-які зміни Основного Закону України (бо ж важко уявити таку статтю Конституції, яка прямо чи опосередковано не торкається життя Донбасу) — і так далі, й таке інше. Та і США можуть підтиснути в цьому напрямі — адже Бараку Обамі наприкінці його президентської каденції потрібні гучні зовнішньополітичні успіхи, тож цілком імовірно, що Вашингтон поспішить замиритися з Росією, начебто розв’язавши «донбаський вузол» і запропонувавши Києву як компенсацію певну суму «на кишенькові витрати».
При цьому проблему Криму, як уже було сказано, на Заході з Донбасом не пов’язують. У разі виконання Росією Мінських домовленостей і закінчення збройного конфлікту на Донбасі з неї обіцяють зняти санкції, залишивши в силі «санкції проти Криму» і проти деяких російських урядовців — слід сказати, не надто потужні й дієві.
І от питання: чи має офіційний Київ альтернативи в разі, якщо в межах «безальтернативного Мінського формату» вималюється вкрай несприятлива для Української держави ситуація? Якщо «особливий статус» в Конституції вимагатимуть прописати ледь не навіки (згадаймо, що Чорноморський флот РФ у Севастополі вже базувався за чинною Конституцією «тимчасово»), якщо цей «особливий статус» виливатиметься в державну автономію (бо ж наявність власних Збройних сил «народної міліції» — це одна з питомих ознак державності, так само, як і власне виборче законодавство), якщо загальна амністія передбачатиме вільне пересування бойовиків (нехай і без зброї, її всюди можна купити, аби були великі гроші) всіма теренами країни, якщо український державний бюджет муситиме годувати «ЛДНР», натомість не маючи від них практично жодної віддачі? Власне, досить уявити, як розповзуться Україною десятки тисяч терористів із відповідними нормами «моралі», з відповідною поведінкою і ставленням до українських громадян...
Звісно, в такому разі можна спробувати — оскільки до падіння режиму Путіна силовий варіант реінтеграції «ЛДНР» виключений — «тягнути волинку», тобто докласти всіх зусиль для продовження спроб виконання Мінських угод на 2017 рік. Тим більше, що бойовики дають для цього підстави своїми нескінченними збройними провокаціями. Чи виконувати ці угоди дуже й дуже скрупульозно, чіпляючись за кожну літеру, за кожну кому, тобто застосувати тактику «італійського страйку», коли надто сумлінне виконання всіх «директивних документів» сповільнює роботу в декілька разів. А там у 2017 році путінській Росії стане ще гірше, щодо цього існують великі шанси.
Ну, а у крайньому разі, можна піти й на тривалу втрату частини Донбасу, ясна річ, не визнаючи цього юридично. Статус окупованої території, повна блокада, мінні поля... Це стане страшним покаранням для сепаратистів — бо ж Росія їм нічим істотним не буде в змозі допомогти, навіть якщо більшість санкцій із неї знімуть. Одне слово, альтернативи «безальтернативним угодам» існують, питання тільки, чи влада розробила відповідні дієві сценарії.
