Вічність чекає на тебе там, де ти її залишив
Нова збірка Жадана “Псалом авіації” (Чернівці, Meridian Czernowitz) - можна сказати, несподівана робота. Або, радше, в ній є несподівані речі.
Попередня книга «Список кораблів» здалася мені найтрагічнішим з усього, що написав Жадан. Надто багато в ній говорилося про мову. Надто багато алюзій з Пауля Целяна – великого самогубця, якого не врятувала його поезія. Надто багато віршів, яким бракувало енергії та свіжих рим.
“Псалом” теж починається віршом передбачуваним, з добре відомою образністю:
“Ви ж любите так, ніби зав’язуєте канати.
Ви ж закохуєтесь так, ніби знімаєте шкіру…
Бог дивиться безпорадно на свою подобу,
на творену чоловіками світобудову, на вогонь жіночої непокори”.
Але Жадан уточнює:
“Ці вірші написані впродовж 2020 року. Місце, де вони писалися, лежить на пагорбах. Це означало присутність широкої лінії горизонту й великої кількості повітря. А ще там було багато дерев і птахів, були балки, водойми і рівне, віддалене дихання міста за обрієм. Зміна оптики так чи інакше призводить до зміни письма”.
І виконує обіцяне буквально одразу. Це дійсно нова оптика. Яка, наприклад, робить повітря видимим.
“І ось тепер я добираю слова,
якими можна сказати про відстань.
Про те, як обривається видих
на оркестровій збивці ображеного серця”.
“Колись про цей час говоритимуть як про час,
в якому писалися вірші.
Скажуть так: тоді було так багато повітря,
що необхідно було говорити”.
“…коли ти переводила подих – і вогню ставало менше,
коли над деревами в парку стояв туман,
наче пара з вуст над дітьми, що вибігли зі школи”.
“Не можна відкладати на потім роботу,
на якій тримається дихання”.
“…мій видих, мовби подив, ніби спів”
Повітря вимагає голосу. Голосів.
“Твій голос, ніби сніг при цій ріці,
немов межа між снігом і рікою”.
“Переповім тоді, як проросте
голос нічний зимових станцій”.
Дихання добре видно в мороз. Будь-які звуки, надто ж голоси та співи, далеко чути над холодними краєвидами.
“Довго стояти при засніженому полі,
зважуватися, перш ніж заступити
в безмір снігу, наче в безмір мови,
вистежувати пташине крило зими”.
“Чорні дерева. Кінець зими”.
“Будівничі вже прибувають на станцію,
вивантажуються з вагонів,
готуються зводити й мурувати
сніг цього року”.
“Поля готові приймати сніг.
Надламується стебло мовчання”.
Рефлексії про мову, про говоріння, про називання, про точність і доречність слів, помітні вже в “Списку кораблів”, стали тепер центром ваги. Більше немає рядків про війну, дуже поменшало любовної лірики. Базовий матеріал – краєвид, первісні стихії.
“Ми вистоїмо на цьому вітрі,
ми не розгубимо одне одного
в сутінках”.
“Немає сенсу нарікати на вроджену властивість вогню –
випалювати світ, нищити його зсередини,
вносити в нього правки,
мов у текст, принесений на редагування”.
“Це були дні, коли сонце стояло над нами,
мов корабель над потопельниками”.
Війна як відкладений контекст. Любов і смерть як приглушений приспів. За великим рахунком, “Псалом авіації” – це діалог поета з власним ремеслом. Почавшись тривожною прелюдією і надламом у попередній книзі, ця розмова тепер звучить в повний голос, з ясним поглядом, без жалю до себе й до минулого, яким би воно не було, з певністю в тому порядку речей, який і робить поезію можливою.
Не тільки писання, але й слухання.
Не тільки питання, але й гарантована відповідь.
Бо, зрештою:
“Вічність чекає на тебе там, де ти її залишив”.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
