Вандалам немає прощення!
Варварству і вандалізму нашого часу, як виявилось, немає меж.
У ніч на 21 лютого злодії вкрали з фасаду Національного інституту раку в Києві бронзову меморіальну дошку пам’яті екс-директора, доктора медичних наук, професора, заслуженого діяча науки й техніки України Позмогова Анатолія Івановича.
Мисливці за кольоровим металом і покупці металобрухту цинічно знищили втілену в бронзі пам’ять (автор дошки — скульптор, член НСХУ Костянтин Синицький) про визначного українського науковця, лікаря, вчителя, корифея національної школи онкології, рентгенології та радіології України, надзвичайну людину, що прожила довге життя, сповнене добрими справами й благородними вчинками.
Меморіальну дошку було встановлено 16 квітня 2010 року напередодні святкування 90-ліття цієї знаної в Україні та за її межами наукової та клінічної установи. Символічно, що ця подія відбувалась в день народження А. І. Позмогова, якого вважали фундатором і «зодчим» інституту. Того весняного й дуже теплого, але дощовитого дня сонечко визирнуло лише одного разу. Раптово нагадало про себе тієї миті, коли доктор медичних наук, професор І. Б. Щепотін, тодішній очільник Національного інституту раку, скинув драпірувальну тканину з меморіальної дошки на її урочистому відкритті: яскраве проміння з’явилося немов для того, щоб краще освітити портретне зображення фундатора й одного з перших директорів закладу Анатолія Позмогова, який ніби повернувся до рідних стін. Святкова церемонія зібрала медичну еліту України, науковців різних спеціальностей, наукових співробітників інституту, друзів і рідних професора Позмогова, які знаходили найщиріші слова у своїх виступах.
Неповторні риси А. І. Позмогова як стратега науки, його інтелектуальну обдарованість в усіх царинах діяльності словесно відтворив віце-президент Національної академії медичних наук, академік
Ю. І. Кундієв. Характеризуючи внесок А. І. Позмогова у становлення інституту, професор І. Б. Щепотін відзначив, що саме завдяки зусиллям Позмогова нинішній форпост онкології отримав сучасну структуру, а клінічні можливості й досягнення захоплювали вже в
1970-1980-х роках колег з усіх республік тодішньої країни. Директор Інституту експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р. Є. Кавецького академік
В. Ф. Чехун підкреслив, що свій науковий шлях Анатолій Іванович Позмогов торував у співдружності з академіком Ростиславом Євгеновичем Кавецьким, ще коли парадигми експериментальної та клінічної онкології вперше почали виразно стикатися.
Позмогов Анатолій Іванович народився 16 квітня 1921-го. 22-річним випускником медичного інституту 1943 року А. Позмогов зі студентської лави пішов у лави захисників Вітчизни начальником санітарної служби
689-го винищувального протитанкового артилерійського полку 51-ї гвардійської армії. Його було важко поранено, проте статус інваліда ВВВ оформив лише після виходу на пенсію. За участь у бойових діях та сумлінну працю його було нагороджено орденами Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора та багатьма медалями.
Майже все професійне життя А. Позмогова пов’язане з Київським науково-дослідним інститутом рентгенології, радіології та онкології (КНДРРОІ) — нині Національним інститутом раку, в якому з 1940-х він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до директора Інституту(1971-1987), а потім (до 2004 року) — головного наукового співробітника. За часів керівництва Позмогова Інститут перетворився на один із провідних центрів медичної науки колишнього СРСР, центр організаційно-методичного керівництва онкологічною та радіологічною допомогою населенню України. За досягнення у цій роботі Інститут було відзначено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, іншими нагородами керівних органів держави. Він неодноразово отримував Перехідний Прапор Міністерства охорони здоров’я Союзу та України.
Позмогов зробив значний внесок у розробку актуальних проблем онкології, рентгенології, радіології. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, зокрема — 6 монографій. Під керівництвом А. І. Позмогова виконано 17 дисертаційних робіт, із них — 6 докторських. Протягом понад 20 років Позмогов був головним рентгенологом Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України, Головою Українського республіканського наукового товариства рентгенологів та радіологів, заступником Голови Всесоюзного товариства рентгенологів та радіологів, членом Президії Вченої ради МОЗ України, багатолітнім депутатом Київської міської ради.
Останніми роками свого життя (до березня 2004 року) Позмогов активно брав участь у роботі Вченої ради Інституту раку, консультував хворих, працюючи при цьому на безоплатній основі: як «державний муж» свідомо заощаджував інститутські кошти для молодих науковців-початківців, обмежуючись пенсією інваліда ВВВ, державною стипендією видатних діячів у галузі науки, призначеною за розпорядженням Президента України, а з 2002 року — пенсією за особливі заслуги перед Україною. Всі колеги свідчили, що Позмогов являв собою рідкісний приклад талановитого науковця, лікаря-діагноста й водночас абсолютного безсрібника, за що його глибоко шанував увесь колектив Інституту, який він очолював, та Асоціація радіологів України.
Помер А. І. Позмогов 29 травня 2004 року, похований на Байковому кладовищі. Через сім років 14 квітня
2011 року на з’їзді Асоціації радіологів України було ухвалено рішення про надання науковому журналу Асоціації радіологів України «Променева діагностика, променева терапія» імені А. І. Позмогова, а також нагородити його за видатні заслуги перед вітчизняною радіологією орденом «Гідність радіології» посмертно. 27 квітня 2011 року в Національній медичній бібліотеці України в Києві відбувся вечір пам’яті, приурочений до 90-річчя від дня народження проф. А. І. Позмогова, де окрім численних виступів колег та учнів було презентовано прем’єру документального фільму «Труди і дні вченого А. І. Позмогова» (режисер Т. Бойко, оператор О. Скудар) НТРК «Культура».
Звідки ж після Революції Гідності, яка уславила Україну в Європі й цілому світі, після Майдану, де було стільки прикладів героїзму та людяності, з’явились ті моральні каліки, що ганьблять киян? Ті нехристи, для яких немає нічого святого, і які зазіхають на світлу пам’ять про видатних вчених минулих часів, на славну історію української медицини?!?
Це, здається, перший такий жахливий варварський досвід для Києва, коли почали знищуватись меморіальні архітектурно-художні й культурні пам’ятки, які вважалися раніше недоторканими навіть для невігласів.
Вандалам немає прощення ні на землі, ні на Страшному Суді. Якщо наша славетна поліція Голосіївського району міста не знайде цих злочинців, Божа кара для них неминуча!
