Люблінська унія та Бухарестський мир
Наприкінці травня 1569 року Королівство Польське та Велике князівство Литовське підписали Люблінську унію, об’єднавшись у федеративну державу Річ Посполиту. Внаслідок цієї угоди значна частина українських територій, зокрема Волинь та Київщина, відійшли до Польщі.
А у кінці травня 1812-го був укладений Бухарестський мир, який завершив шестирічну війну між Російською і Османською імперіями. У результаті Хотинщина та українці, які проживали по всьому дністровсько-прутському межиріччю, долучилися до основного масиву українських земель, а кордони Османської імперії віддалилися від території України.
Люблінська унія та Бухарестський мир – неоднозначні сторінки в історії нашої країни, особливо, якщо дивитись на них через призму дня сьогоднішнього…
ЗАХІДНА ІНТЕГРАЦІЯ
Доктор філософських наук з «Острозької академії» Петро Кралюк у роботі «Люблінська унія: оцінки в українській історіографії» підкреслює: якщо для поляків Люблінська унія є подією зі знаком плюс, то українські історики трактують її переважно як подію негативну. На противагу цьому Кралюк дає польсько-литовській угоді позитивну оцінку. Головні аргументи вченого такі:
«На Люблінську унію почали звертати увагу українські історики кінця ХІХ – початку ХХ століть, осмислюючи політичну історію України в національному дусі. Тут варто звернути увагу на трактування цієї події Михайлом Грушевським. У своїй «Історії України-Руси» та інших своїх роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польської політичної еліти над представниками інших народів що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Історик писав: «Прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм (мається на увазі сейм у Любліні, на якому обговорювалися питання унії) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної власти й тяжких політичних обставин». Погляди Грушевського на Люблінську унію були прийняті українськими істориками. Тому в багатьох їхніх працях дана подія розглядалася як акт насильства, який започаткував інтенсивну експансію поляків на українські землі.
За роки незалежної України відбулося зміщення деяких акцентів в історіографії щодо оцінки деяких подій. Проте оцінки Люблінської унії це фактично не торкнулося. Якщо проаналізувати підручники для середніх та вищих шкіл з історії, то бачимо, що оцінка цієї події та її наслідків мало чим відрізняється від оцінок у національно орієнтованій історіографії столітньої давності й у історіографії радянській. Наприклад, у навчальному посібнику В.Ю. Короля «Історія України», виданому в 2005 році, Люблінська унія трактується в «кращих» радянських традиціях. Ця подія розглядається в контексті «експансії польських феодалів на українські землі». Зокрема, там можемо прочитати таке: «Після укладення унії різко посилився феодальний, національно-культурний, релігійний гніт українського народу. Землі почали роздавати шляхті».
Незважаючи на католицьку експансію, про яку в нас часто говорять історики і яку, власне, немає сенсу заперечувати, чомусь саме після Люблінської унії в Україні спостерігалося культурне піднесення. Грушевський іменував його першим українським національним відродженням. Саме тоді з’являються Острозька Біблія, Острозька академія, братські школи, зрештою, Києво-Могилянська академія, з’явилися друкарні, які випускали різноманітну літературу, та й, власне, виникла і розвинулася оригінальна полемічна література. Чомусь саме в той час починається освоєння Подніпров’я, яке зазнавало постійних набігів татар і лежало пусткою. До речі, Батурин, про який зараз в Україні так багато говорять, був заснований незадовго після Люблінської унії польським королем Стефаном Баторієм як форпост на східних землях Речі Посполитої. Звідси і така його назва Батурин, тобто місто Баторія. Чомусь також інтенсивний розвиток запорізького козацтва, яким ми так гордимося, відбувся саме після Люблінської унії».
ВІЙНА І МИР
У російській «Вікіпедії» стверджується, що у війні 1806-1812 років Туреччина зазнала поразки. Але зміст Бухарестського миру не дає підстав заявляти, що Росія у тому протистоянні здобула беззастережну перемогу.
Тоді, усвідомлюючи небезпеку неминучої війни з Францією, російський уряд відмовився від далекосяжних планів приєднати до своєї імперії Дунайські князівства. 3 квітня (22 березня) 1812-го імператор Олександр I зажадав від головнокомандувача «Молдавської армії», генерала від інфантерії графа Михайла Кутузова негайно укласти мир, погоджуючись на кордон по річці Прут до впадіння її в Дунай.
23 (11) травня Кутузов доповів імператору про узгодження спірних питань, наступного дня було парафовано попередні (прелімінарні) умови, а 28 (16) травня 1812 року – підписано текст російсько-турецького мирного договору. Він складався з 16 пунктів, серед них:
– проголошення миру «між обома високими імперіями»;
– амністія учасникам бойових дій;
– визнання чинності попередніх російсько-турецьких трактатів і конвенцій;
– повернення Османській імперії Молдовського князівства та Валахії, підтверджуючи їх «привілеї»;
– збереження кордони, що існували перед війною на Кавказі;
– взаємні гарантії іновірцям.
– надання сербам автономії та права самостійно збирати податки для султана.
– підтвердження, що «Осяйна Порта Оттоманська відступає і віддає російському імператорському двору землі, розташовані на лівому березі Пруту з фортецями, містечками, поселеннями й житловими спорудами; середина ж ріки Прут буде кордоном між обома високими імперіями».
Кілійське гирло дельти Дунаю проголосили спільним, торговельні кораблі Російської імперії могли плавати по всій течії Дунаю, військові – лише до впадіння в нього річки Прут. Цим давня українська земля Хотинщина й українці, що проживали на всій території дністровсько-прутського межиріччя, прилучилися до основного масиву етнічних українських земель, а кордони Османської імперії віддалилися від території України…
До слова, в матеріали про Кримську війну 1853-1856 років, де Росія та Туреччина знову зійшлися у протистоянні, російська «Вікіпедія» пише, що, мовляв у тій боротьбі переможців не було. Хоча поразка Росії була більш ніж виразною.
ВІД ІСТОРІЇ ДО СУЧАСНОСТІ
Що можна сказати в контексті Люблінської унії та Бухарестського миру про українське сьогодення?
Напевно, найбільш узагальнений висновок буде такий. Рух на Захід може принести нам безліч політичних, економічних і культурних бонусів, але питання в тому, чи зможемо ми скористатися цим, щоб зміцнити власну державну суб’єктність, а не просто тішитися тим, що тепер знаходимося під крилом прогресивного світу.
Ну, а які б історичні перемоги собі не підфарбував наш північний сусід, найгірше, що можна робити у даному випадку, – це уподібнюватися йому. Адже тут йдеться не стільки про погрішності, які іноді несе в собі психологія переможця, скільки про відомі національні комплекси та все, що з ними пов’язано.
