Гарантії без виконання
До чергової річниці сумнозвісного Будапештського меморандуму від 5 грудня 1994 року
Історія дипломатії знає доволі багато прикладів двозначних, хитких, а то й просто цинічних міжнародних документів, укладених або під неприхованим силовим тиском, або з наміром обманути партнера, скориставшись його реальною або уявною слабкістю. Подібних договорів було чимало в усі часи – від угод між Римом та Карфагеном до «Тильзитського миру» 1807 року, підписаного Наполеоном та російським царем Александром І.
Проте Будапештськийй меморандум від 5 грудня 1994 року (офіційна його назва «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї»; великим лицемірством є те, що зміст документа насправді не містить жодних реальних гарантій безпеки для України) є не лише найближчим у часі дипломатичним договором такого роду, але й таким договором, текст якого нікого ні до чого, як виявилося, не зобов’язує. Меморандум був підписаний Біллом Клінтоном, Борисом Єльциним, Джоном Мейджером та Леонідом Кучмою.
Втім, перше враження таке, що зобов’язання там все ж були. Так, Меморандум містить зобов’язання РФ, США та Великої Британії поважати незалежність, суверенітет та кордони України; утримуватися від загрози силою, її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України; держави-підписанти заявляють, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватись проти України; вони обіцяють утримуватись від економічного тиску на неї.
Але майже відразу виникли, м’яко кажучи, «різночитання» щодо реальності викладених у цьому тексті заяв. Річ у тім, що західні партнери України наполягали на варіанті перекладу «security assurances» - «безпекові запевнення», але аж ніяк не гарантії. Не могло не насторожити українську сторону і, щонайменше, вкрай аморфна формула Меморандуму: «сторони будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації», яка поставить під загрозу виконання ці «запевнення» - аж на рівні Ради Безпеки ООН (усю трагічну неспроможність цього органу і цих «консультацій» ми бачимо, починаючи з 2014 року).
Не насторожило українських переговорників майже неприховане «викручування рук» Києву впродовж 1992-1994 років, вкрай жорсткий тиск, який чинив не лише Борис Єльцин (що зрозуміло історично), але й Вашингтон та Лондон, ультимативно вимагаючи від України беззастережно позбутися ядерної зброї. Нагадаємо, що США ще за президентства Джорджа Буша-молодшого (грудень 1991 року) визнали Росію єдиною правонаступницею СРСР, зокрема, і єдиною власницею колишньої радянської ядерної зброї. Бо ж при владі демократ Єльцин. Зараз це не дуже модно згадувати, але ж цей крок мав згодом вкрай токсичні, згубні наслідки.
І не можна не нагадати про те, що здатність протистояти тиску, хай яким жорстким він не був би – це якість, без якої немає державного діяча. Ми віддали ядерну зброю («за запевнення»), отримавши лише матеріальну компенсацію. Між тим і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма зобов’язані були поставити питання таким чином: ми позбулися ядерної зброї (третьої в світі!), тож реальною гарантією безпеки України може бути за цих обставин лише її вступ до НАТО! Обидва президенти цей тест провалили – що й спричинило, серед іншого, війну і безліч трагедій.
Ігор Сюндюков
