Як читали Тараса Шевченка?

У нас не дуже цінується вартісна наукова продукція, зокрема у сфері української гуманітаристики. Звісно, щодо останньої, то з’являються численні статті в різноманітних фахових журналах й монографії, писані переважно «під дисертації», якість яких останнім часом не дуже тішить, або «під доцентські й професорські звання». Читає ці наукові праці вкрай мала, обмежена кількість людей. Й, зрозуміло, не викликають вони якоїсь помітної зацікавленості чи резонансу. Боюся, що в цьому «морі» наукової продукції може загубитися нещодавно видана монографія Роксани Харчук «Шевченко, його читачі й нечитачі у ХІХ ст.» Це добротне наукове дослідження писане не «під науковий ступінь чи звання». Воно є результатом довготривалих досліджень авторки, яка свого часу зробила чимало для створення Шевченківської енциклопедії.

Власне, вказана монографія — це не лише розвідка про те, які були Шевченкові читачі у ХІХ ст. У ній показано, як творчість Кобзаря вплинула на генезу модерної української нації. Авторка справедливо зазначає, що «поезія Шевченка пробуджувала у читачів почуття власної національної приналежності. Саме під впливом Шевченка вони усвідомлювали себе українцями, часто реасимілювалися, відмовляючись або від російської, або від польської ідентичності, й згодом реалізували себе вже в українському мистецтві, українській історіографії, українській педагогіці чи політиці. Остання обставина дозволяє трактувати Шевченка як спільний символ для даних різного типу. Саме тому Шевченка іноді називають українською матрицею».

Справді, без Шевченка важко уявити становлення модерної української нації в непрості часи ХІХ ст., коли українські землі опинилися в складі двох імперій — Російської та Австрійської (пізніше — Австро-Угорської), а українці перебували на становищі колоніального народу. Коли вони фактично позбулися старої культурної традиції, яку в них забрали росіяни. Коли відбувалася інтенсивна русифікація, полонізація, а то й мадяризація та румунізація елітарних верств, а простий народ (на те він і простий) не мав розвинутої національної ідентичності. А і звідки було взятися останній, коли ледь животіло українське шкільництво, преса, література? Причому останні в другій половині ХІХ ст. опинилися під забороною в царській Росії.

Роксана Харчук наводить одне по-своєму показове спостереження: «...громадівець Б. Познанський закінчив свої спогади символічною картиною: пароплав пливе прямо до Тарасової гори, пасажири бачать хрест на могилі поета. Дама-полька пояснює, що це за хрест, член суду, протираючи пенсне, згадує народного співця, а довгополий єврей пояснює українцям-богомольцям: «-То ж ваш святий! То сам Тарас, що вам книжки писав... — А що ми знаєм? Може й святий. Хіба ми письменні?» Ось така була відповідь українців.

Звісно, поезія Шевченка мала певне поширення серед українського простолюду. Зокрема, українським селянам подобалася поема «Катерина». Щось вони знали й про поета, про його переслідування царською владою.

Творчість Шевченка була відносно відомою серед освічених, фактично елітарних верств українського населення. Але прошарок таких людей був вкрай тонкий. Та і якість цього прошарку бажала би бути кращою. Тому показово, що перша біографія Шевченка була написана... польською мовою. На що й звертає увагу авторка. Її написав польськомовний автор Гвідо де Батталія. Такий казус Роксана Харчук пояснює і нерозвинутістю української літературної мови в другій половині ХІХ ст., і відсутністю української біографічної традиції. На жаль, доводиться констатувати, що й нині в Україні біографістика розвинута не дуже. І якщо в країнах Заходу в книжкових магазинах чи не на першому місці стоять біографії видатних людей, то про наші (загалом бідненькі) книжкові магазини цього не скажеш. Чи не свідчить це, що українці не дуже цінують видатних людей і не дуже поспішають брати з них приклад?

Роксана Харчук спочатку веде мову про перших Шевченкових читачів — Варвару Рєпніну, Олександру Псьол, Софію Закревську й Горпину Ніколаєву. Були, як бачимо, це жінки, що симпатизували Кобзарю. Далі ж, говорячи про Шевченкових читачів, авторка розглядає це питання в контексті розвитку українського національного руху. Велику увагу приділяє громадівському руху, справедливо вважаючи, що саме в його середовищі на Наддніпрянщині й народилася українська інтелігенція. Показує, як представники громад сприймали й шанували Шевченка. Саме в середовищі громадівців утвердилося відзначення роковин Кобзаря. І це стало одним із головних чинників громадівського життя. Зокрема, спеціально авторка звертає увагу, як творчість Шевченка вплинула на Володимира Антоновича, Олександра Кістяківського й Миколу Лисенка. Окремий розділ у монографії присвячений сприйняттю Шевченка Михайлом Драгомановим. Це зрозуміло. Адже Драгоманов був одним із головних лідерів українського національного руху в другій половині ХІХ ст. До того ж у нього є роботи, присвячені аналізу Шевченкової творчості. Також Роксана Харчук чимало говорить про інші моменти, що стосуються сприйняття Шевченка на Наддніпрянщині й Лівобережній Україні в другій половині ХІХ ст.

Значна частина монографії присвячена сприйняттю Шевченка на теренах Галичини в середині й другій половині ХІХ ст. Показано, який вплив мала його творчість на галичан-семінаристів, на громадівський рух у цьому краї, яку роль вона відігравала в світському житті галичан.

У монографії Роксани Харчук можна знайти чимало цікавого й маловідомого фактажу. Загалом ця робота дає можливість краще зрозуміти вплив творчості Шевченка не лише на українців другої половини ХІХ ст., а й на український національний рух того часу.

Авторка часто буває критичною і щодо цього руху, і щодо деяких його чільних діячів. Однак ця критичність не безпідставна. Зокрема, вона зазначає: «...українці у своїй масі і в ХІХ ст., і нині є нечитачами власного класичного спадку, якщо й читають його, то не розуміють прочитаного, інтерпретують прочитане хибно. Саме цим пояснюються українські невдачі: політичні, соціальні, культурні, бо читання як розуміння й осмислення національної історії, традиції, досвіду — важлива підстава формування політичної нації». І справді, з цим важко не погодитися.