«Що нам Дніпро – у нас Десна!»
Кожен, хто народився в Чернігові або тривалий час жив чи живе тут, не уявляє свого міста й власного існування в ньому поза чарівною Десною. Часом від чернігівців можна почути: «Що нам Дніпро — у нас Десна!». Здається, так було завжди... «Зачарована тиха Десна» надихала багатьох поетів.
Данину закоханості в Десну віддав і Роман Бжеський (1897–1982). Він народився в Чернігові, помер у Детройті (США), бо належав до покоління вигнанців із Батьківщини, котрі мусили після поразки Українських визвольних змагань рятуватися від більшовицько-російських окупантів по чужих світах. Він був активним учасником подій Української революції «некерівного рівня», все своє життя ревно сповідував націоналістичну ідеологію, залишив по собі значний спадок у вигляді численної історичної та літературознавчої публіцистики, рецензій, не цурався й поетичної творчості.
Романтизмом пронизані його спогади про дитинство у Чернігові та про Десну. У газеті «День» уже було надруковано уривок із рукописних мемуарів Р. Бжеського, люб’язно переданих донькою мемуариста Маргаритою Андраде-Бжеською для опрацювання й підготовки до друку. У цьому матеріалі наведено фрагменти, пов’язані з Черніговом і Десною, взяті з першої частини, названої «Ранок».
Отже, любити Десну Р. Бжеського змалку навчили дідусь по матері й батько. «Дідусь же був не лише завзятим рибалкою, а й любителем голубів. Від весни й аж до осені він не менше чотирьох днів на тиждень проводив на Десні.
Підприємець Александров збудував великі купальні з рядом великих — родинних «номерів», багатьма малими, одноособовими, а також двома чималими приміщеннями — одне для жінок, а друге для чоловіків. У ті часи ще здебільшого купалися без купальних костюмів, і тому то все було потрібне. Купальні були прикріплені до берега, а довкола номерів над водою було розташовано поміст завширшки у півтора метра. Отже, на тому помості з боку, що виходив на річку, рибалки-любителі мали свої місця, з яких ловили рибу. Глибина річки вздовж помосту сягала 9 – 11 метрів.
Кожен «номер» — то була кімнатка, частину якої займав поміст з лавкою для роздягання, а решту займав басейн, який являв собою дерев’яну клітку з дерев’яною підлогою, спущену у воду таким чином, щоб пересічного росту людині вода сягала вище грудей».
До речі, досі було лише в загальних рисах відомо про існування в дореволюційному Чернігові купалень Александрова. Нині завдяки споминам Бжеського ми маємо докладний опис їх як важливої складової життя міста сто років тому. Купальні стали для юного Романа місцем, де він подолав одну з фундаментальних перешкод для людини — навчився плавати. Та не лише саме купання в річці вабило хлопця. Деснянські чернігівські краєвиди вплинули на естетичне сприйняття світу Романа Бжеського. Спогади про них та про батьківський дім супроводжували його все життя. Бжеський марив Десною...
Як і всі великі річки, Десна навіювала юнакові мрії про пригоди. Часом — доволі авантюристичні, як, приміром, у Марка Твена. Був випадок, що Р. Бжеського залишили в Чернігівський гімназії на другий рік. Пізніше він згадував: «Я став вважати, що сумлінно вчити лекції є нижче моєї гідності, і врятувало мене від отупіння й невігластва лише читання. Під впливом книжок я мріяв про далекі подорожі, про захопливі пригоди, але мене цікавила не лише навколишня природа, а й пізнання світу і підготовка до наукової праці. спочатку я читав науково-популярні праці, а потім переходив і до власне наукових праць, які не кидав доти, доки не зрозумів добре всього, що там було написано. Але я прагнув також пізнати життя (і мета — пригод) посеред природи. Це бажання під впливом однієї книжки, яка випадково потрапила мені в руки, набрало конкретних форм. Серед «безплатних додатків» до журналу «Вокруг света» була збірка творів Ернеста Сетона-Томпсона. Ці надзвичайно талановито написані й цікаві твори про життя тварин захопили мене...
Але твір згаданого автора «Маленькі дикуни» — про життя і пригоди кількох хлопців, які спробували прожити пару місяців так, як індіанці, — викликав у мене бажання й собі спробувати пожити серед природи без будь-якої опіки й допомоги.
Я підшукав собі двох товаришів, і ми почали готуватися до такого життя. Ми спочатку купили рибальського човна (баркаса), потім прилаштували обтягн[ен]у брезентом халабуду над човном, подібну до тих, яку ми бачили на циганських возах, змайстрували за допомогою одного рибалки під кормою сховок для зберігання харчів та рибальського знаряддя. Потім нам пощастило придбати мисливську рушницю, ще ми справили собі з селянського сукна свитки, а на носі човна прилаштували роверовий карбідний ліхтар.
Але та наша справа, втім, закінчилася сумно. Ми почали надовго зникати з дому й інколи повертались аж під ранок (так ми готувалися до довшої виправи), що, звісно, привернуло увагу батьків. Але було ще й таке. Щоби купувати ті речі, я віддав власну, не надто велику суму грошей, що їх мені свого часу дарували батьки, дідусь і бабуся, але того виявилось замало. Чи не дев’ять десятих, може, й менше грошей дали мої товариші (брати), і тому вони були цілковитими власниками всього набутого. Їхній батько був власником пекарні та цукроварні, і, як згодом виявилося, потрібні гроші вони просто «добували» з каси. Їхній батько за певний час помітив це, і, коли дізнався про цю справу, то пішов до директора зі скаргою. Директор викликав обох батьків, і справа закінчилася тим, що батько моїх товаришів продав усе нами набуте, а своїх синів забрав із гімназії. Що ж до мене, то мені дали паском гарячого прочухана, а ще я одержав від батька попередження, що коли не виправлюся і не почну вчитися — то мене батько забере з гімназії й віддасть учитися якогось ремесла...»
Хлопці дорослішали, й їхні річкові розваги ставали більш системними — юнаки знайшли спосіб реалізації своєї фонтануючої енергії в безпечний для суспільства та прийнятний для батьків спосіб. Колоритний опис походеньок Бжеського та його друзів щось дуже нагадує сучасній чернігівській молоді.
«Досягши 15 років, я добрав собі компанію — кількох шкільних товаришів, і ми почали разом учащати на Десну. Прийшовши на берег, ми прямували до вже згадуваного Александрова, який, крім купалень, винаймав човни, яких мав дуже велику кількість різного роду і розміру. Ми, звичайно, брали човна на цілий день — це коштувало дешевше, як на години, а нам, як своїм сталим клієнтам, і то клієнтам з досить порожніми кишенями, робив він спеціальну знижку.
Ми, звичайно, перепливали Десну, а потім здовж її низького незаселеного (бо заливала його повінь навесні) берега пливли проти течії, веслуючи по черзі, доки не потомимося, а тоді шукаємо собі мальовничого закутка, а їх на Десні не бракувало, приставали до берега, витягали на беріг човна і бралися купатися. За старих часів купальні костюми ще не були поширені в Чернігові, і хлопці, «як мати родила» бігли з галасом і вигуками в холодну воду. Ми всі уміли плавати, і тому не журилися тим, чи глибоко, лише пильнували, щоб не потрапити у вир, про існування яких ми чули, і, щоб на закрутах річки, особливо там, де вона звужувалася, не відпливти далеко від берега, бо в таких місцях переборювати течію було нелегко. Накупавшись досхочу, бралися їсти принесені з дому харчі, а наївшись і полежавши на сонці, починали бавитися.
Деколи, вимастившись намулом та озброївшись списами з лози, ми виглядали як чорношкірі дикуни, а набавившись — знову кидалися в обійми Десни. Верталися, звичайно, коли вже цілком смеркло, співаючи з запалом «Реве та стогне Дніпр широкий...» чи «Ой у лузі червона калина...» та інших пісень.
Коли ми, хлопці, сини свого народу, поверталися човном до міста — всю дорогу, гарно чи ні, — співали! Човен плив за водою майже без нашої допомоги, тишу порушував лише плюскіт хвиль, які несли човен, і з усіх кінців річки, з човнів, що пливли в усіх напрямках, з надбережних садів чернігівського боку долітали пісні... Десна замріяна або весела — співала... І хоч як дивно, адже місто було зросійщене і навіть незалежні від влади міщани вже не розмовляли українською мовою, лише якимось жаргоном-суржиком, — лунали майже тільки українські пісні, ті пісні, що їх слухала Десна упродовж багатьох віків...
І я думаю: може, тому й ми, хлопці, просто наслідуючи інших, співали наших пісень? Але, згадуючи минуле, все-таки сумніваюся. Може, три чверті тих хлопців не тільки не вміли співати, а й взагалі не мали ні голосу, ні слуху. І навіть, коли з них глузували більш обдаровані в музичному плані товариші, — вони з запалом продовжували співати, і їхній спів був співом душі, виявом замилування чарівною Десною, літнім вечором, юнацьким життям і висловом туги за чимось невідомим...»
Про особливу роль Десни для Чернігова та його мешканців неодноразово згадував знаний український історик Сергій Леп’явко — автор найґрунтовнішої книжки про Чернігів. Зокрема, про період наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. він писав: «Велике значення в житті міста зберігала Десна. Упродовж віків вона слугувала важливим шляхом сполучення, давала чернігівцям рибу, воду для пиття і служила місцем відпочинку... Упродовж ХІХ ст. поступово зростало економічне значення Десни як транспортної артерії». Водночас правдою є й те, що Чернігів був заснований не на Десні, а на березі іншої річки, її притоки — Стрижня. Згодом Десна пробила нове річище й упритул наблизилися до міста. Можна сказати — річка обрала місто, полонивши його городян і значною мірою вплинувши на їхній характер та спосіб життя, що й описано у спогадах Романа Бжеського.
