Очевидно, наші наукові кола погодилися з гіпотезою про те, що слово «козак» є тюркського походження, яке означає — вільна, незалежна людина. З початку XIV ст. відомий Словник половецької мови, де також є слово козак, у такому ж самому значенні. Із цього століття відомі й документи з Криму з італійських колоній, у яких також ідеться про татарських козаків, які здійснювали охорону цих колоній. А в кінці XV ст. слово «козаки» вже відоме й стосовно українських козаків. Але знаючи, що українське козацтво, як великомасштабне явище, виникло на місцевому грунті, з'являється сумнів щодо правильності цієї гіпотези.

Мовні запозичення між народами відбуваються головним чином стосовно предметів, речей, яких зовсім немає в народу-«позичальника». Знаючи про колективістсько-кочівницький спосіб життя орд, існування слова з таким поняттям як «козак» у них було просто неможливим. Найбільш вірогідно, що це слово тюркськими народами було запозичене з інших мов. Польський історик Матвій Стрийковський у своєму творі «Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Русі» 1582 року пише про козаків часів Київської Русі, литовських козаків, про козацькі дороги. Вважається, що Стрийковський просто захопився. Але якщо припустити, що слово «козак» має дуже давнє коріння, то помилок у польського історика немає! Виникнення терміна «татарські козаки» можна пояснити тим, що італійські колонії в Криму наймали для своєї охорони відносно незалежних татар.

Різдвяно-новорічні свята з водінням Кози перебраними парубками досить широко були відомі на Україні. Глибока давність цього обряду ні в кого не викликає сумніву, як і те, що одним із перших козяче плем'я, після собачого, було одомашнене людством. Коза Амальфея вигодувала своїм молоком Зевса, який пізніше випадково зламав їй рога, якого перетворив у відомий «ріг достатку». А ще пізніше взяв її на небо, а з її шкури Зевс зробив собі щит- егіду для боротьби з титанами. Для індоєвропейської спільності еллінів із нашими предками є характерний давній культ пошанування Кози, яка уособлювала весь тваринний світ, що його використовували для різноманітного споживання: м'ясо, шкури, молоко, роги. Якась маленька частка цього культу й залишилася в наших давніх різдвяних святах. Процес одомашнення, збереження тварин для голодніших часів спричиняв осідлість людей, перші спроби землеробства. Мисливсько-збиральницько- землеробський характер життя людей поставив козу на «п'єдестал пошани», а чоловіча половина суспільства одержала назву — козаки. Із розвитком цього суспільства, зокрема одомашнення нових тварин, козаки з козою відійшли на другорядні ролі, а то й просто були забуті.

Після татаро-монгольського погрому федеративної держави Русі й переходу еліти в польсько-литовський табір, народні маси залишилися сам на сам із державницькою ідеєю. Перехід еліти у ворожий табір був зумовлений ще й духовним занепадом православного світу, що призвело до падiння Візантійської імперії 29 травня 1453 року.

На великих незаселених родючих землях, що розділяли два світи: землеробський і кочовий, де небезпека чигала з усіх сторін і де все-таки людина могла добути собі щось на прожиток — там вона почувалася вільною, там відродилися давні принципи військової демократії, а з ними повернулося й слово «козак». Поширення і вдосконалення вогнепальної зброї, зокрема ручної, дало змогу й невеликій кількості козаків перемагати чисельних степовиків, і тоді шалька терезів почала схилятися в бік козаків. Покозаченню населення України тоді ще «посприяли» й соціально-релігійні утиски Польщі. Чи міг цей великий процес покозачення бути названим чужим, із ворожого табору словом? Ні, звичайно!

Тартар — це давньогрецьке міфологічне уявлення про безодню, яка була за царством мертвих, містилася на такій відстані, як земля від неба. З давньоіндійської «тара» — зірка, звідки й карти «таро». Для утворення нового слова, при цьому ще й протилежного за значенням, взяте слово «тар» просто подвоїли — «тартар». За таким принципом було утворено й слово «мамай». Май, майя, ма — все це сутність жіночого божества, божества родючої землі. Козак Мамай через полювання, риболовлю, збирання, рубання — «заперечував» творіння жіночого божества.

Зачіска в козака Мамая називається — оселедець. За словником Бориса Грінченка: велика порода оселедця — русак. За формою у воді й за розміром цей оселедець є подібним до оселедця-чуба. А якщо врахувати, що професійні воїни-мисливці й риби за космологічними уявленнями багатьох народів походили з одного підземного світу, світу мертвих сил, то ця подібність цілком є зрозумілою як у назві, так і за загальним виглядом.

Коли на наші землі прийшли суто професійні воїни — варяги, то одержали вони назву — «русь». Хрусь — це звуконаслідування в мові ламання якогось предмета. У перших воїнських сутичках найефективнішою зброєю була ударна: різні киї, булави, довбні. Хруст переламаних кісток був смертельною музикою для багатьох із них. Трус (боягуз) і труси напевно також однокореневі слова, бо між боягузтвом і мокрими трусами часто є певний зв'язок. Культ мертвих у етрусків може змагатися хіба що з єгипетським. Цілком можливо, що таке поклоніння світові мертвих і зумовило майже безслідне зникнення їх із історичної сцени. З античності ще відомі такі народи: етруски, пірусти. Русалїі у нас — танці померлих, утоплених дівчат. У кожному святі, яке відзначали наші предки, обов'язково згадувалися, пошановувалися померлі. У святкові дні тоді стіл накривали — обрусом. Імовірно, що місто Єрусалим до приходу сюди іудеїв було місцем, де відбувалося вшанування померлих предків, а це підтверджує індоєвропейськість цього топоніма.

Козак Мамай має глибоке коріння, яке сягає в сиву давнину...