Хлібороб і письменник

Культурно-освітній, громадський, державний діяч, хлібороб, промисловець і меценат Володимир Леонтович до сьогодні ще неналежно поцінований нашим суспільством, хоча вагомий внесок у відродження його імені в Україні здійснили Є. Нахлик, В. Шевчук, М. Шудря, Б. Ванцак, О. Леонтович (Воронина), О. Наконечна, Ф. Погребенник, В. Погребенник, М. Коцюбинська, Н. Шумило та інші.

Природа багатогранної особистості письменника криється в козацько-селянському походженні, способі життя й праці, що їх для себе він обрав свідомо, повернувшись після навчання в Московському університеті до рідного хутора Оріхівщини (тепер – с. Оріхівка Лубенського р-ну Полтавської обл.), де працював на землі, побудував цегельню, цукроварню, школу, утримував власним коштом учителя, організовував читання художньої й популярної літератури для селян, закуповував книги українських письменників у бібліотеки Лубенського земства, міркував про поліпшення освіти, культури батьківського краю, переймався долею земляків.

Упродовж 1888–1918 років він працював у родинному маєтку як умілий керівник, економіст, агроном дванадцять, а то й вісімнадцять годин на добу, дбав про добробут хуторян, обдаровуючи їх земельними наділами, адже, як вважав, кожен житель села повинен мати власність, а отже, й засоби для існування, можливість реалізуватися як господар, повноцінний член громади. Проте вчинків поміщика не розуміли односельці, навіть ошукували його, псували майно, а в 1905–1906 роках кілька разів підпалювали господарство. Усе це спричинювало стреси, що негативно позначалися на здоров’ї, розчаруванні у власних силах, проте не у хліборобах, адже в здоровий глузд кожного Володимир Леонтович вірив до останнього подиху, сподіваючись, що селяни позбудуться колоніального більшовицького ярма. Тому, мешкаючи на чужині, відстоював право українців на національне й державне самовизначення. Про це мовить у повісті “Ворохобня”, події якої відбуваються в 1918–1919 роках на Оржиччині, а точніше – селі Денисівці, що змальоване під вигаданою назвою Зорівка. Літератор показав село полтавської глибинки під час утвердження в ньому більшовицької влади як доленосного випробування, що спричинило зміну свідомості селян, способу життя й праці. І мало хто з хліборобів зважувався протистояти самоуправству новоявлених представників влади. Письменник, використавши факти з життя реального селянина й казкаря Родіона Чмихала, змалював образ працьовитого й мудрого Редька Стукала, що є типовим представником українського села, який не погоджувався з діями більшовицької влади, що заводила чужі для українських хліборобів порядки. У розмові з прибічником більшовиків Опанасом, глитаєм Демидом Мехтодовичем старий з гіркотою мовить, що за нової влади люди перестали спілкуватись, а “куди між люде не піди, ні веселої розмови, ні тобі примовки чи приказки, ні жарту не почуєш, сама ворохобня…” Він не сприймав колективної праці, вважав мудрою приказку предків, що “гуртове – чортове”, зауважуючи: “Хіба на те люди людям потрібні, щоб гуртом робить? На те, щоб побалакать, пошуткувать, розважиться, а діло своє роби кожен сам”.

Редько Стукало зображений не лише носієм української духовності, кращих рис нашого народу, мудрості, а й їх захисником. Це типовий представник українського селянства, оборонець його традицій, світогляду, що формувалися тисячоліттями. Натомість Опанас, комісар – прихильники більшовицької влади, що не зважали на особливості й потреби окупованого народу, тому визискували, а заради власних інтересів ладні були загубити його.

Таким же дієвим, волелюбним, патріотично спрямованим був і Володимир Леонтович, який не лише працював на землі, писав прозові твори, а й брав активну участь у громадському житті Полтавщини: обирався гласним Лубенського повітового й Полтавського губернського земств, почесним мировим суддею, присяжним засідателем Окружного суду, членом Центральної Ради від Товариства українських поступовців (1917), обіймав посаду міністра земельних справ у Раді міністрів Української держави за гетьманату Павла Скоропадського (1918), обстоював потребу запровадити викладання навчальних предметів у школах українською мовою, був співзасновником газети “Громадська думка”, меценатом журналу “Нова громада”, багатьох письменників, зокрема Михайла Коцюбинського.

Бурхлива діяльність, звичайно ж, негативно позначалася на творчості, часу для якої катастрофічно бракувало, тому Володимир Леонтович часто не встигав написати задумані оповідання й повісті, відкладаючи на потім. Лише підтримка однодумців змушувала його завершувати розпочате. Не маючи часу удосконалювати написане, змінювати реалістично-натуралістичний тип мислення й стиль письма на модерністичний, письменник залишався під впливом попередньої традиції Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, за що зазнавав справедливої критики сучасників. У більшості його творів правдоподібно зображено життя Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століть, локальне середовище хліборобської провінції, де він усе життя мешкав і яке добре знав.

Спосіб праці (рільництво), місце проживання (хутір) вплинули на хліборобське світосприйняття прозаїка, що сформувало особливий локальний образ світу, у якому сфокусовано уявлення нашого народу про навколишнє середовище як природній об’єкт, існуючий незалежно від волі людини, споріднена з ним духовно-культурна субстанція; а також вплинули на його переконання, особливий етноцентричний підхід до художньої інтерпретації побачених явищ, почутих історій і подій, учасником яких був.

У творах “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича”, “З життя моєї баби”, “Оповідання молодого лелеки”, “Спомин утікача” письменник створив типовий для українців природний ареал життя – хутір, що розташовувався посеред природи, давав людині не лише засоби для існування, а й відновлював її здоров’я, порушене внаслідок перебування в містах, чим продовжив традицію Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша охудожнювати національний простір.

В оповіданнях “Помирили”, “Степан Моргун”, “Пан Лагода”, “Образки стародавнього життя”, “З життя моєї баби”, повістях “Пани й люди”, “Старе й нове”, “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича”, “Ворохобня” Володимир Леонтович зобразив події, що відбулися на Лубенщині, передовсім – хуторах Оріхівщині, Свічківці, Барвінщині, селах Денисівці, Оржиці, місті Лубнах, акцентувавши на їхньому минулому бутті, економічному розвиткові, розташуванні, природному ареалі, соціальному устроєві, господарстві тощо. У цих творах створено хліборобський образ світу, з притаманними йому просторовими параметрами (хутір), цінностями (родиною, власністю), наголошено на основних прикметах характеру нашого народу (працьовитості, доброті), ментальній рисі – інтровертності, – якою наділені персонажі-українці. Порушивши тему праці на землі, автор мовив і про руйнування природного для хуторян способу буття, ставши одним з перших у національному письменстві, хто звернув увагу на згубний вплив російського колоніалізму та загарбницької політики більшовицької влади.

Для Володимира Леонтовича, як і українців узагалі, місцем повноцінного життя нашого народу є хутір, бо лише там хлібороби можуть реалізувати власні потреби в праці. Перебуваючи тимчасово в Болгарії у 1920-1921р.р., вимушений був задля прожиття працювати на сільськогосподарській фермі і одночасно  писав “Спомин утікача”, де висловився про себе як про землепоклонника, ідентифікуючи не зі зросійщеними поміщиками, яких було чимало на Полтавщині, а з працьовитим українським народом, підкресливши, що він – людина села, якій близьке середовище рідного степу, “сродна праця” рільника, а тому займатися найгуманнішою з професій – хліборобством – його покликання. “Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем... Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України”, – писав прозаїк у мемуарах. Для нього рідний хутір – центр світу, адже уособлює батьківщину, першоелемент просторової вертикалі нашої держави, яку продовжують Лубенщина, Полтавщина та інші території, що складають єдину Україну.

Однією з особливостей індивідуальної манери письма Володимира Леонтовича є приховування назв населених пунктів, про які мовить, проте вражає точність, навіть скрупульозність, описів.

У повісті “Стере й нове” прозаїк створив образ Лубен, назвавши Дубні. Сучасний авторові лад міста яскраво прочитується в повідомленнях про розбудову, розвиток переробної індустрії, приватних швалень тощо. У творі “Пани і люди” він відобразив Оржицю другої половини ХІХ століття, назвавши Горобці, а також створив образ Оріхівщини під вигаданою назвою Рівчак.

А втім письменник не завжди використовував прийом типізації, тому засобами художнього слова відтворював побачене натуралістично, іноді злегка ретушуючи, завдяки чому в змальованому упізнається природне середовище, місце розташування того чи іншого просторового об’єкта, розкриваються реальні соціальні взаємини, етнічні особливості, передовсім заняття хліборобів, облаштування жител, культивування рослини тощо. Він завжди відвертий з читачем, намагається бути точним, тому в оповіданні “Помирили” зазначив, що події відбуваються в Оржиці, “Степан Моргун” – Барвінщині, “Кумпаньйони” – Гадячі (тепер – поселення в Полтавській обл.) тощо.

Дещо складніше визначити прототипи персонажів творів прозаїка, адже час стер інформацію про них і їхні клопоти. У повісті “Ворохобня” він розкрив образ Редька Стукала, змалювавши його з селянина й казкаря Денисівки (тепер – Оржицького р-ну Полтавської обл.) Родіона Чмихала, від якого наприкінці ХІХ ст. філософ Володимир Лесевич записав низку казок. У центрі оповідання “З життя моєї баби” – Катерина Адріянопольська, яка розпочала відбудовувати хутір Леонтовичів, опікувалась господарством, родиною, примножувала власність, зберігаючи традиції землеробів. У повісті “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича” головним персонажем є удатний до праці на землі поміщик Михайло Ганкевич, прототипом якого став батько прозаїка Микола Леонтович. У біографічному оповіданні “Пан Лагода” літератор натуралістично оповів про свого хрещеного Олександра Івановича. Їхні образи письменник увиразнив портретними деталями, акцентувавши на працьовитості, патріотичних почуттях, типово українському способі життя.

Як переконуємося, Володимир Леонтович був ключовою фігурою хліборобського життя Полтавщини, а тому у власних творах відобразив рільницький тип світогляду рідного народу, скрупульозно описав типовий етнопростір, оповів про цінності (родину, дім, власність) й риси характеру співвітчизників (любов до свого краю, працелюбство). Зображуючи хутір, він змоделював просторову тріаду: Оріхівщина – Полтавщина – Україна, утвердив ідею неперервності родоводу українців, наголосив на потребі самоусвідомлювати себе тут і тепер господарями, простуючи з минулого в майбутнє.