Білоруські мученики
Всім українцям більш- менш відома трагічна історія українських греко-католиків, які протягом кількох століть виборювали право сповідувати свою віру, а тим самим — свою автентичність і свій національний вибір. І хоча ідея знищення цієї церкви все ще майорить на бойових прапорах деяких православних церков, сьогодні греко-католики захищаються в Україні Конституцією, практикують нормальне церковне життя, мають розвинену систему парафій, семінарії, інститути, монастирі, а також користуються повагою всіх нормальних людей. Зараз це друга за чисельністю церква в країні. І нічого загрозливого чи катастрофічного для віруючих інших конфесій з того не випливає.
Інакше склалася доля Білоруської греко-католицької церкви (БГКЦ), яка утворилася у 1596 році на тому самому Брестському соборі, на якому з Римським апостольським престолом поєдналися тоді не лише українці, але й білоруси Речі Посполитої. На протязі наступних двох століть більшість християн Білорусії — 85% сільського населення країни — стала греко- католиками. За цей час БГКЦ сформувала церковний обряд, який, залишаючись візантійським, перейняв деякі латинські звичаї, виробила своє іконописне мистецтво і архітектуру, церковні співи, сакральне облачення духовенства. У пастирській діяльності церкви широко вживалася білоруська мова.
Все різко змінилося після розподілів Польщі за часів Катерини II, коли значна частина Білорусії була приєднана до складу Російської імперії, — негайно розпочалися репресії і насильницьке навернення білорусів до православ’я; в той час було зліквідовано більш як 800 парафій. Справу Катерини II завершив її онук цар Микола I. 1839 року в Полоцьку відбувся так званий «Собор униатской церкви», на якому було зачитано підготований царськими чиновниками акт про «добровільне» приєднання «уніатів» до Російської православної церкви. (На кшталт саме того «собору» проведено радянський собор 1946 року, коли було зліквідовано Українську греко-католицьку церкву). Тоді ж імператор Микола I видав указ про «прийняття всіх уніатів в лоно православ’я». Йшлося про 2.5 тисячі священиків і 1.5 мільйона віруючих. Почалися протести; сотні непокірних священиків i віруючих попали до в’язниць, до Сибіру.
Так тягнулося до Першої світової війни, коли Західна Білорусія увійшла до складу Польщі і було відновлено унійну білоруську церкву. Після 1939 року «уніати» знову опинилися поза законом. Репресії НКВД та німецьких окупантів фактично зліквідували БГКЦ — на території Білорусії не залишилося жодної унійної парафії. Віру зберігали білоруси в еміграції (Лондон, Париж, Лувен, Чикаго), для яких Римська кафедра призначила єпископа Чеслава Сиповича. Це був перший греко-католицький єпископ після розгрому церкви Миколою I.
80-ті роки вважаються періодом відродження у білоруському суспільстві, особливо серед інтелігенції, інтересу до східного католицизму. Тему БГКЦ почали обговорювати ЗМІ, виникла Група молодіжного білоруського руху, який почав справу відродження Унійної церкви. 1990 року вийшов часопис «Унія», і тоді ж було засновано першу парафію, попри опір КГБ БРСР. Часи, однак, змінювалися, і в 1990 році в Мінську було звершено першу за багато років греко- католицьку літургію білоруською мовою. Ця урочиста служба відбулася в католицькій церкві на кладовищі — жодного унійного храму в столиці Білорусії не залишилося.. Тоді ж у Мінську та інших містах засновано кілька парафій; важливою подією стало введення білоруської мови в літургію. Знаменно, що відроджена білоруська церква першу допомогу отримала від українських греко-католиків — УГКЦ прийняла в свою юрисдикцію як перші парафії, так і перших священиків Білорусії. Суспільство незалежної Білорусії підтримало ідею відродження Білоруської греко-католицької церкви — згідно з опитуванням 1992 року, за це висловилися сотні тисяч людей, серед них чимало інтелігенції. Однак справу треба було починати чи не з нуля — бракувало (бракує і зараз) священиків, храмових будівель та належних церковних інфраструктур.
Знаковою подією в житті БГКЦ було святкування 400 – ліття Брестської унії в 1996 році, яке проходило в Могильові і на яке прибули гості з інших країн, зокрема префект конгрегації Східних церков Ватикану кардинал Сільвестрині та архієпископ Перемишля УГКЦ Іван Мартиняк. Ще одним світлим моментом став приїзд папи Івана Павла II до України (2001), на зустріч із яким із Білорусії прибула одна з найбільших закордонних делегацій (200 осіб). Національні білоруські прапори викликали подив і підтримку в Україні — із натовпу паломників було чути вигуки «Трымайцеся!» та «Мы з вамы!».
Буденне життя церкви залишається, втім, важким і непевним. Будувати храми влада забороняє, богослужіння відбуваються або в нечисленних каплицях або в католицьких храмах; бракує священиків — семінарії немає, а запрошувати духовних осіб з-за кордону заборонено. Головною перепоною відновленню церкви є позиція уряду Білорусії, зокрема Комітету в справах релігії при Раді міністрів Республіки Білорусь, який має тільки одну політику — підтримка стратегії Білоруської православної церкви Московського патріархату. Тут використовуються всі можливі заходи; наприклад, звинувачення БГКЦ у тому, що вона є «агентом Білоруського Народного фронту». Греко-католицькі священики дійсно підтримували різні форми національного і культурного відродження Білорусії, але їхньою метою завжди і насамперед було духовне піднесення нації.
Сьогодні БГКЦ нараховує 30 парафій та приблизно 10 тис. віруючих. Можна, припускати, що зусилля, спрямовані на знищення церкви, досягають своєї мети. Бо на що можна надіятися, коли цій руйнованій століттями церкві протистоїть міцний союз Руської православної церкви і промосковської влади Білорусії?
Цей сумний сюжет може бути пересторогою — якщо українці вчасно не схаменуться, з їхніми церквами може статися — і за досить короткий час — щось подібне.
В матеріалі використані дані з видання «Мученический путь БГКЦ» Сергія Абламейка
