Суспiльство вбогих не здатне до творення
У 60 — 80-ті роки тільки на кухні ми могли відвести душу. Говорили про потаємне, півголосом, зі своїми друзями й близькими. Ми жили в перевернутому світі: думали і мріяли про одне, а чинили «як треба», часом просто за багаторічною звичкою спільно схвалювали рішення партії та уряду. Нині вийди на майдан і кричи на все горло (шепотітися на вушко зовсім не треба) про те, що наболіло. Щоправда, «пару ви випустите», а чи зміниться що-небудь — ось у чому питання.
Про що говорять на кухні відомі в нашій країні особистості? В що нині трансформувалися наші посиденьки на кухні? Чи залишилося в них щось колишнє від щирих розмов; чи тепер усе стало функціональнішим, прагматичнішим і жорсткішим? У новій рубриці «Кухня» — відомі й невідомі особистості про найбільш потаємне та наболіле.
Володимир БИСТРЯКОВ, композитор:
— Скільки себе пам’ятаю, у нашій квартирі завжди відбувалися дискусійні клуби. Коли жили в комуналці, маючи різні погляди, сперичалися з найрізноманітніших питань: від обговорення моїх мелодій, польоту Ю. Гагаріна в космос, уведення наших військ у Чехословаччину, тривалості доповіді Генсекретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва й до з’ясування, хто не вимкнув світла.
Коли отримав ордер на окрему квартиру й уперше пішов глянути на неї, то радісний стан зменшився — малесенька кухня. Там нам із дружиною ніде повернутися. Вихід із такого становища знайшли просто — спілкуємося в кімнаті. На наші посиденьки збираються різні люди. Стількох цікавих питань торкаємося. У мене навіть визріла ідея зробити передачу «В гостях у Вови». Домовився з телевізійниками. Коли в мене гостювали Олег Табаков, Семен Фарада й Давид Черкаський, розпочали зйомки. За столом у нас відбувалися неформальні балачки про життя та творчість, однак випускати це в ефір було не можна. Я потім ще кілька разів спробував реалізувати свій проект. Декілька передач показала студія «ТЕТ». Подивився й сам відмовився. Зникала невимушеність і відвертість.
Наші стіни багато чого чули. Мене дуже хвилює проблема насильної українізації. З нею стикаюся постійно. Допомогти дочці в підготовці домашніх завдань не можу. Підручники написані дивною мовою. Деякі терміни не можна знайти в жодному довіднику. Я не розумію багатьох дій нашого уряду. Куди ми йдемо і чому живемо все гірше? Мене роздратовує хамство, що розцвіло повсюди буйним цвітом. Мрію, щоб на своїй кухні ми говорили не тільки про хліб насущний.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, письменник:
— Пройшли ті часи, коли ми, розмовляючи впівголоса, висловлювали невдоволення існуючим ладом, читали заборонену літературу. Нині я в такому віці, що став задумуватися про вічні цінності: хто ми, навіщо прийшли в цей світ і куди підемо? Намагаюся викинути з голови суєтні щоденні проблеми. Не хочу скаржитися. Живу як живеться. Спілкуюся з дуже вузьким колом людей. Ми навіть без слів розуміємо одне одного. Засмучує, що розучилися слухати, стали черствішими душею.
Лариса КАДОЧНИКОВА, актриса:
— Для мене кухня — це передусім майстерня. У нашій двокімнатній квартирі ніде повернутися. Влітку виїжджаємо на дачу, а в міжсезонні всі свої картини малюю на кухні. Це допомагає відволіктися, зняти стрес. Там же з чоловіком обговорюємо всі наші проблеми, а їх немало. Нас хвилює, що все стало хистким. Живемо сьогоднішнім днем, намагаємося не думати про майбутнє. Ця ситуація нестабільності зачіпає всіх: затримки зарплати, невиплати пенсій. Ввімкнеш телевізор, послухаєш новини й легше не стає. Мені здається, що доки в нас в Україні не з’явиться середній клас, ми з глухого кута не вийдемо. Відсоток багатих дуже малий. Вони поки що самостверджуються. Можуть розтринькати на якихось Гаваях і Канарах мільйони. Меценатом нині бути не престижно. Основна маса людей — люмпени. Суспільство убогих ніколи не несло творчої функції. Сьогодні кожний виживає поодинці. Ми роз’єднані. Немає загальнонаціональної ідеї, яку підтримала б більша частина населення країни.
№229 28.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
