Поліська вузькоколійка

До Зарічного курсує вузькоколійка, прокладена тут ще наприкінці ХІХ століття для перевезення деревини, смоли та картопляного спирту. Щоб втрапити вчасно на маленький вокзал, з якого вона, пирснувши паром, виїжджає акурат о 7.05, треба проїхати чорними поліськими лісами до станції «Антонівка».

Вокзал Антонівки маленький, із пофарбованими в зелений дерев’яними кріслами, подертими спинками і розбитими кахлями, що вже й забули, яку мозаїку складають. Потяг їде повільно, 25—30 км на годину, і своє прибуття на станцію оголошує сам — глухим торохкотінням старих рейок. Пасажири, більшість із яких місцеві, заходять мовчки і розсідаються по вагону поруч, щоб швидше продовжити ранкову дрімоту. Вузькоколійка — їхній вихід у світ, де є школи, лікарні і базар щосереди. Найкращі місця біля вікон лишаються вільними і потрохи, разом із світанком, відкривають болотяні пейзажі.

Усі кольори навколо не те що неяскраві, а змиті тією вічною вологою, що стоїть в поліських лісах ще від часів творення світу. Од поодиноких хат вибігають діти, всі в яскравих брудних куртках, і біжать за вагонами. Ще такими ж яскравими бувають хустки на бабцях, що повільно йдуть нізвідки в нікуди.

Посеред маршруту трапляються поля з футбольними воротами, саморобними глядацькими ослінчиками й стадами корів, що, випасаючись, займають супротивницькі позиції. Хтозна, може, коли потяг лишає їх уваги, звідкілясь береться м’яч.

Далі локомотив перетинає найдовший у Європі дерев’яний залізничний міст. 153 метри він їде над Стиром по акуратних дерев’яних опорах, закладених ще 1906 року. Щоразу на мості потяг зустрічає черговий, і, коли піддатися поліській містиці й вигляду його костюма, можна повірити, що він також незмінний із тих часів.

Якщо вийти на станції «Локниця-2» (як я люблю ці чудеса номінації — мало не в кожному селі є Кафе 1, Кафе 2), підводою можна дістатися до сусіднього села з промовистою назвою — Нобель. Перші поселення тут існували ще за часів мезоліту, а в період Київської Русі місто неодноразово згадували в літописах, зокрема Іпатіївському. Нобель захований від метушні зовнішнього світу озером, що омиває село із трьох сторін. Величезні коропи та соми, що століттями живуть у його водах, радше походять на міфічну сторожу, ніж просту страву селянського столу.

На в’їзді в Нобель підводу зустрічають сором’язливо-усміхнені діти. Туристи для них — люди з іншого світу. За дітьми йде справжній пастух — чоловік без віку, по-чортячому засмаглий. Він зганяє корів і тримає пса на звичайному залізному ланцюгу.

Старі дерев’яні хати прикрашені язичницьким сонечком попід стріхою. Здається, тут і досі природа не ховає своїх живих сил. Майже всі вікна пофарбовані в синє (певне, так крізь них краще видно небо). Вздовж доріг, на перехрестях, стоїть багато хрестів, прикрашених стрічками. Місцеві називають їх фігурами. Пам’ятаю, хтось налякався, що то сумні знаки, тоді пастух відповів гарно (краще не скажеш): «У нас їх багато, то обереги, і доки вони стоять — стоятиме й наша країна».

Коли їдеш сюди, буває, села здаються обшарпаними, дороги — кривими, люди — бідними. Але повертаючись, бачиш уже зовсім іншу, глибшу суть, навколишнього. Увесь маршрут вузькоколійки пролягає неймовірною місцевістю. Болота і озера, запахи моху й трав, вузькі лісові дороги, по яких терплячі коні тягнуть переповнені крамом підводи, жінки без віку, які говорять так швидко, що їх не відрізниш від пташок. Тут тече Прип’ять, древня міфічна річка. Кажуть, з її туману утворилося саме небо, принаймні поліське.  Тут інше життя, і хоча їхати лише кілька сотень кілометрів від Києва, ці місця набагато далі, вони — в іншому світі, забутому й збереженому водночас. 

ДОВІДКА

Довідка: вузькоколійна залізниця (вузькоколійка) — це залізниця, яка має колію вужчу за загальноприйняту і яку зазвичай використовують для перевезення вантажів. Українські вузькоколійки завширшки 750 мм і функціонують у районах, де видобувають торф, деревину, вугілля. Три з них — Гайворонська, Боржавська й Антонівка-Зарічне — також здійснюють перевезення пасажирів.

Вузькоколійна залізниця Антонівка — Зарічне, закладена 1895 року, пролягає через сімнадцять населених пунктів Рівненської області, довжина маршруту — 106 кілометрів, середня швидкість потяга — 26,5 км. На перегоні Біле — Млинок потяг проїжджає унікальний, найдовший у Європі дерев’яний залізничний міст через річку Стир. Для багатьох населених пунктів вузькоколійка Антонівка — Зарічне є фактично єдиним зв’язком зі світом.