Концертний скульптор

Завтра у Бориса Григоровича день народження — 70 років. Напередодні ми сиділи із зовсім домашнім режисером, який перевдягнувся у спортивне трико та солом’яний капелюх, на зеленій дачній галявині та милувалися квітами під настирливі витьохкування голосистих лісових солов’їв. Борис Григорович розповідав кумедні історії з життя, очі його по-молодецьки горіли і, скажу вам, пороху в тієї порохівниці ще ого-го.

Батьківщина майбутньої зірки — провінційне містечко Новоград- Волинський на Житомирщині, яке завдяки своєму земляку стало знаменитим. (Він зараз його почесний громадянин.) Тут він пропрацював п’ятнадцять років директором Будинку культури. У його підпорядкуванні був народний театр (і сам у ньому грав), ансамбль «Полісся», стадіон, бар, водна станція, курси з підготовки фахівців для села — хормейстерів, концертмейстерів, режисерів... Композитор Пашкевич, який написав багато хороших пісень, у тому числі «Степом, степом», скрізь говорить: «Я закінчив академію імені Шарварка». Він у нього рік вчився на курсах…

Поки ще в Москві думали, як провести той чи інший захід, Шарварко у себе в місті його вже зробив. І як! Він ухитрявся залучати до провінційних постановок режисерів Великого театру, відомих артистів, запрошувати та-а-ких гостей. Головне — він усе життя хотів бути першим. Ну й отримував частенько за своє завзяття не тільки вдячність.

Одного разу його хотіли виключити з партії за те, що вирішив провести у своєму місті міжнародний фестиваль. Це був 57-й рік, і країна готувалася до Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві. Шарварко подумав: ну як це — у них буде, а у нас ні? Непорядок…

— Я провів роз’яснювальну роботу, створили оргкомітет, розіслали листи до різних країн. Від Мао Цзедуна особисто телеграма у відповідь прийшла. А з Польщі цілий вагон делегатів повинен був приїхати, адже половина населення у Новограді-Волинському — поляки, це колишній кордон. Вони пішли за візами до радянського посольства, а там кажуть, мовляв, нічого такого немає, не знаємо… Зателефонували до Москви, там також уперше чують, до Києва — поняття не мають. Телефонують до Новограда-Волинського першому секретарю міськкому партії, а той на мене мав зуб, тому що коли його обирали, я голосував проти. Природно, він потер руки: анумо, Шарварка подати сюди!..

Я взагалі-то не розраховував, що хтось iз іноземців захоче приїхати, тоді у нашому місті ніхто не бачив живого негра, адже тільки-тільки «завіса» відкрилася. А тут стільки бажаючих. Коротше, викликали мене і наказали повідомити населенню, що у зв’язку з сільськогосподарськими роботами свято переноситься і час повідомимо додатково. Ну, щоб міжнародного скандалу не було. Пообіцяли, що наступного тижня проведуть. Я беру і пишу оголошення, що фестиваль переноситься. У міськкомі якраз був начальник міліції, а міліція була через дорогу від редакції газети «Радянський патріот», і я його попросив оголошення віддати у газету. Той погодився. Наступного дня як побачили у міськкомі газету — такий скандал вибухнув — мати рідна! «Хто вам дозволив вказувати «наступний тиждень»?! Тут же польських родичів повно, вони повідомлять, і знову ті підуть за візами! Ми ж спеціально хотіли не говорити дату, щоб тихенько провести фестиваль!» Через дві години викликали мене до міськкому на бюро. Записали сувору догану і, щоб покарати, вирішили послати мене у найбільш відстале село.

Тим самим «відсталим» виявилася задрипана Хижівка, колгосп імені Шевченка, аж під Шепетівкою. Поїхав наш герой уповноваженим міськкому. Село підняв, голову прибарахлив, але по неспокійній своїй голові все одно отримав.

— Приїхав, дивлюся — село страшне, бідне. Запитую, де, мовляв, ваш голова. А мені говорять: он, їде. Бачу — підвода, а у ній сидить щось — не то їздовий, не то скотар: у порваних туфлях незрозумілого кольору, неохайний, у несвіжому одязі, жах. Невже, думаю, нема за що купити? Перше, що я зробив на новій посаді, — викинув у річку його туфлі, і ми пішли до магазину, де купив я голові нові, а потім і костюм, «Москвич», щоб на бричці не ганьбився… Через місяць підходять до мене місцеві хлопці та дівчата, просять, ну вплиньте на голову, нехай він нам баян купить, нічого у нашому клубі немає, ми йому говорили, а він ніяк. А в магазині якраз баян є. Тисячу триста шістдесят карбованців коштує. Я говорю, мовляв, добре. Думаю, скажу йому прямо — не дасть. Сказав, що мені потрібні гроші, хочу одну річ купити, він у бухгалтерію — мовляв, видайте на Шарварка тисячу триста шістдесят карбованців. Я дав хлопцям, ті побігли, купили, принесли рахунок. Я до «голови»: ти мені гроші давав, так ось рахунок. Той, звичайно, сторопів, але заперечити не посмів.

Почалися жнива. Він підходить до мене і каже: «Ось як ти думаєш, зараз погода хороша, якщо ми спочатку все зберемо, складемо, а потім будемо молотити. Якщо ж почнемо і збирати, і молотити, і возити у заготзерно зараз, погода зіпсується, і все пропаде: ні людям нічого не залишиться, ні на насіння...» Я говорю, ну, давайте, нібито по-господарськи виходить. Прибрали все, а не здали нічого. Пригадайте: тоді ж перша заповідь була: хліб — державі, десять днів давалося на це. Але хто раніше — краще, і кожен старався. А тут дивляться — Хижівка нічого не здала. Це все ворожа рука Шарварка...

Викликали нас із головою на розширене бюро до міста, а його проводили вночі, щоб удень із роботи не зривати. Й Іванюку говорять: зiзнайтеся, хто вас налаштував так безсоромно державу обдурити, на мене натякаючи. А той чесно зiзнається: ми, мовляв, все зібрали, тепер віддамо державі, і насіння буде... Ні-і-і, ви признайтеся, хто вас напоумив, не вгамовувалися партійці. Випрошували моє прізвище. Якби Іванюк назвав мене, то не тільки б із партії виключили, а й посадити могли. Він мовчав, і виключили з партії його.

Ми тієї ж ночі поїхали назад. Піднiмаємо все село, а поряд був кар’єр, і там начальствував наш товариш. Ми до нього додому: дай машини — у нього ж великі, потужні — будемо молотити і хліб возити. До ранку ми здали все. Інші колгоспи, які поступово возили, норму не здали. Вранці привезли горілки, ковбаси, сіли, поїли, людям подякували.... Самі поїхали за ліс машиною, поспати. Ніхто не бачив нас, але годині об 11-й їздовий приїхав на коні: швидше, начальство прибуло, вас шукають. А вони прочитали зведення... Учора виключили голову колгоспу за те, що той не дав жодного кілограма, а сьогодні він перший у районі здав весь хліб. Це знову «хімія» Шарварка. Приїхали, подивилися, молотарки стоять, але там уже чисто, підмели, у заготзерно кинулися — там усе чесно…

Через тижні три мене знову викликають на бюро. Думаю, ну тепер за що-небудь точно виключать. Заходжу і дивуюся — почали раптом мене хвалити і вирішили скасувати рішення: замість догани рекомендувати на поїздку до Брюсселя, на Всесвітню виставку. А рiч була у тiм, що до нас у Новоград-Волинський якось приїжджала подруга Фурцевої, ми затоваришували, і вона включила мене до списку делегації. А зі «строгачом» за кордон не випускали. Так ось знайшлася причина для мого «виправдання»…

Одного разу невгомонний директор почув, що у місті Славутичi Хмельницької області хочуть організувати єврейський гурток. Чому не ми? — сказав він і почав збирати талановитих іудеїв по місту. Знайшли п’єсу «Тевьє-молочник» на ідиш, і почали репетирувати.

— Я приходжу на репетицію — нічого не розумію, але у мене був методист Давид Авербух, дивовижна, найскромніша людина, парторг. Я йому запропонував ходити на репетиції, він же мову знав. Залишилося до прем’єри місяць, а я поїхав на сесію. Раптом через декілька днів мене викликають до міськкому: приїжджай терміново у твоїй персональній справі. А це 360 кілометрів. Автобусів не було, йшли машини з Білорусі з лісом на Донбас, я на колодах і приїхав прямо до міськкому. А мені там прочуханку: хто дозволив організувати єврейський гурток, ви що, не знаєте політики партії? Це був 1955 рік. Коротше, секретар з ідеології каже, що треба закрити гурток, може, це і неправильно, але треба. Я говорю, ні, не буду, як я людям в очі подивлюся? До Будинку культури зайшов, а на сходинках сидять усі мої євреї, мовляв, ми знаємо, що викликали, знаємо, закрити хочуть… З’ясувалося, що настукав мій заступник, він був керівником українського драмгуртка, і приревнував.

А у міськкомі подумали і сказали: несіть п’єсу. А вона не була друкована, тільки у рукопису та на ідиш — хто після війни перекладав? І саме той факт, що немає перекладу, зробили причиною закриття гуртка. А мені догану влiпили, без внесення, щоправда..

Шарварко у молодості був «першим парубком на селі» — дівчат місцевих приголомшував не тільки зростом і рідкісною дотепністю, але й відчайдушною сміливістю. Він був мотоасом. Ганяв так, що пилюка стовпом стояла. Уявляєте, брат із Німеччини йому прислав справжній Пежо? Таких і не бачили ніколи… Потім він купив Іж-49 один, другий…Він навіть їздив прямовисною стіною: коли приїхали до міста циркачі, за дві пляшки горілки Борис купив час і місце для задоволення амбіцій. Їздив на парі: хто утримається «в сідлі» — виграв, але переважно програвали, не витримуючи трамплінів і швидкостей… Одного разу свого вірного друга Авербуха відливав холодною водою після переляку, оскільки той, навіть коли приїхали до міста, пальці розціпити не міг, ручку не випускав. Пожартував так Борис Григорович: насип на дорозі був, він виїхав на великій швидкості і спланував униз. А тут ще поряд кладовище, хрести мигтять, мертві з косами стоять — і тиша.…

— Я якось секретаря міськкому загубив із мотоцикла. Після дощу утворилася на дорозі колія, всохла, і ми стрибали по вибоїнах до міста. А у небі летів літак. Я кажу: дивіться, Федоров летить — був такий секретар обкому партії, відомий партизан; він летів і дивився, де йдуть жнива, але стоять комбайни, сідав і давав прочухана... Уже на дорогу виїхав, обертаюся — немає секретаря. Я коли на літак указав, нас на колії підкинуло, і мотоцикл поїхав, а він плюхнувся на дорогу. Розвертаюся назад, він йде у пилюцi, лається: ти що возиш, людей чи дрова? Я йому — не винен, Федоров підвів….

Сьогодні Борис Григорович у байкера не грає, хоч не так давно на гастролях примусив артистів добряче дивуватися: побачив мотоцикли у юнаків на вулиці, попросив проїхатися. Ті подумали — але дали. Рвонув із місця, крутнув пару віражів, дуже хвацькувати не став — не той вік. Під’їхав, поставив на місце, подякував, і на цьому закінчив мотоциклетні розваги. Тепер він розбиває клумби, саджає квіти і піднiмає яблуні, стриже у вихідні дні газон та приймає друзів: більярд, карти, поговорити — дуже хлібосольний Борис Шарварко, щедрий. Увечері, майже щодня, заїжджає на дачу, хоч на півгодини — посидить на лавочці, подивиться на красу, поллє клумби, іноді зариється в альбоми, і тоді домашні чекають його зовсім до ночі. Бо є йому що пригадати і з ким поговорити...

ДОВІДКА «Дня»

Народився 17.05.1929 р. у Новоградi-Волинському. Закінчив Московський інститут культури. Працював директором Новоград-Волинського Будинку культури, директором і худкерівником Житомирського музично-драматичного театру, очолював Київський театр оперети, з 1977 — головний режисер фестивалів і культурних програм Укрконцерту, головний режисер Театру пісні. Народний артист України, професор.