Як я став некомуністом
Дуже доречно, що ви оголосили 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Дуже добре, що газета хоче донести Правду про події в Україні, боротьбу її народу за незалежність і свободу. Я — передплатник «Дня» — хотів би мати більше примірників, щоб поширювати їх серед найбільш упертих людей, які нічого не знають про історію України і, не знаючи, навіть проводять пропаганду. Вважаю, що такі матеріали слід видавати брошурами, щоб українці їх купували, адже їх ніхто не виховує в українському дусі.
Я був членом КПРС. Довго умовляли, стверджували, що я активний, що треба будувати нове життя і бути учасником цього процесу. Погодився, бо інакше сподіватися на просування по службі не доводилося б. Але я щиро вірив, що треба будувати нове життя.
Прозріння сталося несподівано. До міста прийшли німці. Вони збиралися бути довго і почали щось робити. Дітей стали записувати до шкіл — українських — інших не було. Записали батьки Ткаченки і свою доньку Галю. Але вчитися не довелося. 1943 року місто визволили радянські війська. Стали відновлювати підприємства. Життя було важким, усі зазнавали злидні й голод. І ось одного дня в помешкання Ткаченка серед ночі постукали: «Міліція. Відчиніть». Вони стягнули сонну Галю з ліжка і забрали з собою.
Удень батьки не змогли нічого дізнатися про дитину. Так тривало місяцями. Вони приходили до моїх батьків, плакали, але добитися нічого не могли, їх просто гнали з органів. За кілька місяців надійшов лист із Магадана. Донька писала, що вона далеко, що холодно, навіть волосся мерзне. Після перебудови її реабілітували. Але життя було покалічене.
Потім я якось зустрів на зупинці сусідку Мілю. Вона розповіла, що їде на збори репресованих. Я і кажу: «А ким ти репресована? Ми вас знали як працелюбних людей. Розкажи». Вона довго не погоджувалася. Я не один раз говорив із нею та її братом Андрієм. Умовив. І вони розповіли, що їхні батьки, щоб не померти з голоду під час колективізації в селі, залишивши все, втекли до нашого міста Кам’янське (зараз Дніпродзержинськ). Залишили село Петриківку і приїхали до міста до родичів Земляних. За їх порадою побудували хатину на землянках, укрили її листами із заліза, батько й мати влаштувалися на роботу. Але КДБ весь час їх шукав і через кілька років знайшов. Батька, Феоктиста Кузьмицького, заарештували і розстріляли в Дніпропетровську, а їм сказали, що помер. Пізніше його реабілітували. Сім’ю переслідували і перед брежнєвськими часами. Вони вижили завдяки працьовитості мами і дітей, оскільки використовували пустищі на плавнях.
А я став шукати правду. Став читати й шукати літературу і людей, які могли сказати правду про КДБ і комуністів — чужинців і своїх, зрадників українства.
За Брежнєва дійшло в нашому місті до того, що закрили всі українські школи, залишили лише одну на околиці — в селі Романкове. А мою родину, що приїхала з Азовського моря, де ми були на оздоровленні, поставили перед фактом — школу №21 перед початком навчального року закрили. Ми не знайшли української школи і віддали дітей до російської.
Так я став некомуністом, простою людиною, яка хоче добра всім, хто живе в Україні. Мій батько з Курської області, але я вважаю, що в Україні всі мають дружно і чесно облаштовувати Україну.
А наші керівники досі не хочуть зрозуміти, що Росія будує добробут своєму народові, а українцям благополуччя мають будувати українські керівники — і ніхто інший. Інакше це приниження і зрада українських інтересів.
