Ви готові розплачуватися за чужий бізнес?
Чергові українські вибори знову витягнули на світ Божий давно, здавалось би, забуте питання статусу російської мови. Для тих, хто не може запропонувати нічого іншого для розвитку країни, це стало справжньою «козирною картою», до того вже сотні разів перевіреною в умовах України. І тепер ця карта стала навіть ще «козирнішою» — бо 15 років українізації так і не дали бажаних наслідків. Це, звичайно, свідчить про те, що щось тут не так і щось таки треба змінювати в такому однобокому й не до кінця обґрунтованому підході. Проте це вже завдання для нової влади — тієї, що сформується після парламентських виборів, якщо тільки вона дійсно стане новою. Однак слід з’ясувати для себе, що стоїть за таким можливим упровадженням у життя державного статусу російської мови?
Безумовно, позитивними наслідками цього кроку стане відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають себе приниженими через неможливість звертатися до державних установ своєю рідною мовою та, можливо, визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм, громадянами якої вони дійсно є. А в міжнародному плані — більш позитивне сприйняття України з боку Росії, російської влади та її громадян, у першу чергу тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками. Проте це лише одна сторона проблеми, бо цей процес породить і цілу купу негативних наслідків. Українська мова почне витіснятися з ужитку в столиці України — у Києві, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним. У результаті виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині й Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім, тому весь документообіг із столицею доведеться здійснювати вже російською. Відповідно, бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову викликатиме спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр — Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордону. Українська мова поступово почне витіснятися зі сфери міжнародних відносин, що призведе до втрати Україною авторитету на міжнародній арені, зменшить визнання її як дійсно незалежної держави та призведе до погіршення відносин з українською діаспорою, у першу чергу, США та Канади. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та, ймовірно, призвести до виникнення місцевих локальних конфліктів. Запровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави, тому що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України чи, принаймні, її окремих регіонів. Існує загроза того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні з боку Росії чи її певних політичних кіл сприйматиметься лише як перший етап до здобуття наступних поступок — запровадження подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління. Можливо, це теж непогано й певна частина населення України не мала би нічого проти такого варіанту подальшого розвитку подій. Однак це надто сильно нагадує нам щось інше — те, що вже давно є всього лише якоюсь ностальгією за Радянським Союзом та безглуздим прагненням повернути такий стан речей. Безглуздим тому, що навіть рядові виборці з кожним роком усе краще й краще починають розуміти, що таке повернення до минулого неможливе.
І якщо для сил, які лобіюють свої інтереси, певне ослаблення позицій України в обмін на можливість повноцінного ведення бізнесу як в Європі, так і в Росії виглядає досить непогано, то чи потрібен нам чужий бізнес такою дорогою ціною? Навіть якщо нам усім при цьому обіцяють підвищення зарплати. А яка сьогодні вас особисто влаштувала би зарплата? 100, 200 доларів? Чи, може, 1000, 2000? Чи більше? Та що тепер навіть 2000 доларів зарплати, якщо вже давно, й не тільки в Києві, ціни на житло почали перевищувати планку в 100000 доларів? Скільки часу треба заробляти на квартиру, тим більше, жителю Донбасу, для якого якщо не сьогодні, то вже завтра стане актуальною проблема напівзруйнованих шахтарських містечок, у більшості з яких уже просто неможливо жити? І на скільки тоді треба щорічно підвищувати зарплату, щоби досягнути омріяного рівня хоча би тих нещасних 2000 доларів, доступних тепер середньостатистичному європейцю? А справа в тому, що ця рекламна фраза «На першому місці все-таки економіка», така приваблива для багатьох, і справді має під собою глибоке психологічне чи, краще навіть сказати, ідеологічне обґрунтування. Бо дійсно відображає всі ті наші уявлення, які жили в нас після розпаду Радянського Союзу — тоді, коли ми всі так дружно, без поділу на Схід і Захід голосували на референдумі за незалежність України. Радянський Союз, яким би він не був, усе-таки мав щось позитивне у своєму розвитку. Звичайно, тепер можна довго дискутувати про те, чи там могли виконуватися такі права людини, як право на свободу слова, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало. Та й справді, хто знає, що є більшим порушенням прав людини — відсутність свободи слова чи залежність і обмеженість, яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе й свою сім’ю хоча би найелементарнішими матеріальними благами — їжею й теплом? Це те, що, здавалось, треба було зробити тоді при загальному збереженні гуманістичного спрямування та тих здобутків у соціальній сфері, які вже були досягнуті, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна й дозволити вільно, без обмежень розвиватися в економічній сфері. Це було би чимось схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації за допомогою майнових сертифікатів. От тільки тепер у це ніхто не вірить, ні в яку рівність можливостей та загальнонародну власність. І якщо для жителя Донбасу це, може й справді, — омріяний рай, то хитромудрий західняк давно вже встиг розчаруватися в такому раї, давно звик бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки — чи можливий для України саме цей шлях? Чи, може, краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось із колишнього радянського досвіду й спробувати відтворити ту мрію, яку нам свого часу так і не вдалося реалізувати й поставити на зовсім іншу ідеологію? Ту ідеологію, яку нам усім разом ще тільки треба буде створити, хоч її перші паростки почали народжуватися вже зараз.
