Політична поема про нову ідею для нової України

(Відгук на статтю Андрія Н. Окари, «День» № 98 від 09.06.2010 і № 102 від 15.06.2010)

Стаття Андрія Н. Окари не може не привернути уваги. Адже коли в публікаціях «Дня» зазвичай ідеться про сучасність (маємо на увазі матеріали на політичні теми) або про минуле (в публікаціях на історичні теми), то Окара пише про майбутнє, а точніше — про можливий найбільш раціональний шлях до нього. І пише захоплено, з вірою в те, що цим шляхом Україна може пройти і опинитися серед лідерів економічного й політичного розвитку. Саме тому цей матеріал можна назвати політичною поемою.

Але про що ж конкретно пише автор? Вихідною точкою його роздумів є твердження: «Господарем майбутнього стає той, хто випереджає, а не наздоганяє, той, хто прокладає нові шляхи, а не шукає ті, що вже існують і, тим більше, не пасе задніх».

Отже, життя (і не окремих людей, а народів, суспільств) автор розглядає як перегони, сенс яких— бути першим чи принаймні в групі лідерів. Чи правомірний такий погляд на життя народів? Чи справді воно має проходити бігом на певну дистанцію? Щодо цього можна мати сумніви. У будь-якому разі на цій дистанції немає фінішної стрічки, тобто перегони мають бути вічними, безперервними, без зупинок і перепочинку. Але хто може витримати такі перегони? Простежимо далі за ходом думок автора.

Далі він твердить, що головна проблема — це «відсутність суб’єкта, здатного стати основним «мотором» цієї гонки, а тому «проектування українського майбутнього є майже тотожним процесу створення нової еліти, нової «провідної» верстви — «мотора» модернізації». Отже, необхідно створити (чи виростити, виховати) нову еліту, яка стане мотором модернізації, та кинутися в перегони. Але чи матиме Україна хоч якийсь мінімальний шанс у цих перегонах? Адже вона не належить до числа найбільш розвинутих держав нашого часу. Виявляється, матиме, оскільки світова економічна криза виявила «вичерпаність нинішньої концепції розвитку людства», а тому в цій ситуації «немовби оголошується міжнародний конкурс на новий «надмодерний світобудівний проект» і на «модельну стратегію інноваційної модернізації». А тому, беручи участь у цьому конкурсі, Україна матиме певні шанси...

Але подивимось, як автор розуміє завдання і мету модернізації. «Головні завдання української модернізації — це створення сучасного суспільства, сучасних соціальних інститутів, сучасних інфраструктур і сучасної людини». На жаль, автор не зазначає, скільки часу — років, десятиріч — на все це буде потрібно. А головна мета модернізації — «забезпечення світової конкурентоспроможності України як держави і нації».

Ще багато інших цікавих та оригінальних думок висловлює автор, можна його цитувати й цитувати, але ми звернемо увагу на головне. Припустимо, виникла, постала нова еліта, готова стати «мотором» модернізації. Якими ж будуть її відносини з державною владою, з політичним режимом? Виявляється, «верховна влада повинна відмовитись від власної монополії на владу й допустити поліархію й частковий перерозподіл владних можливостей». Та й взагалі держава «має управляти не економікою, а економічним розвитком, не суспільством, а соціальним розвитком». Мабуть, це дуже розумні слова, але вони ніяким чином не можуть бути реалізовані в Україні, тим більше в сьогоднішній Україні. Наша верховна влада ніяким чином, за жодних умов ніколи не відмовиться від монополії на владу, як не відмовиться й від управління економікою та суспільством. Її головна мета сьогодні — якнайсильніше, якнайміцніше тримати у своїх руках владу, бо її мрія— якнайдовше бути при владі. При цьому вона, тобто верховна влада, наївно думає, що саме від повної монополії на владу залежить довготривалість цієї влади. Наївні люди.

Взагалі стаття Окари дуже цікава насамперед для тих, хто цікавиться проблемами розвитку суспільства загалом та України зокрема. Її варто уважно вивчити тим молодим політикам, які мають намір боротися за владу через п’ять чи десять років. І навряд чи вона зацікавить тих політиків, хто сьогодні при владі.