Неабиякий за вагою етичний аспект
Для мене слова Путіна є особистою образою...Шановна Ларисо Олексіївно!
Звернутися учергове до Вас спонукає публікація Ігоря Яковенка «Битва за приватизацію історії» («День» №238-239, 27—28.12.2019), у якій йдеться про намір Путіна «зібрати на трибуні червоної площі 9 травня 2020 року значну частину лідерів провідних країн світу». Згідно з текстом, запрошення послані «главам держав пострадянського простору». Автор оцінює можливість присутності на параді Президента України під кутом зору політичної доцільності з огляду на те, що Україна, як і Грузія, «постраждали від агресії путінської Росії».
Однак, крім політичного, у проблеми участі-неучасті у заході є ще неабиякий за вагою етичний аспект.
«Великий знавець» історії Путін 16 грудня 2010 року, говорячи про Велику Вітчизняну війну, заявив, що її «ми б виграли і без України». Залишаючи без коментарів оте невизначене «ми», запитаємо: як має себе почувати на святі перемоги президент, держава якого вклала такий внесок у перемогу, що ним можна знехтувати?
Для мене, як члена родини (офіційно — дитини війни), у якій мій батько і два його брати — учасники війни — офіцери Червоної армії, а мати та її сестра — працівники підприємства, яке було евакуйовано із Києва до міста на Волзі, слова Путіна є особистою образою. Проте Путін образив не мене — приватну особу, він мовив про Україну. А за неї має відреагувати її Президент — «глава держави», який «виступає від її імені», як це визначено в Конституції України. Слова Путіна залишаються у силі, доки він їх не дезавуює так само прилюдно, як колись виголосив.
