«Не для «галочки»...

Володимир ШАМРАЙ, головний лікар Вінницького обласного клінічного онкодиспансеру:

— Кожен керівник, і я не виняток, радіє, коли вдається створити не лише належні умови праці для колективу, а й для пацієнтів — людей, які звертаються до закладу у критичний, нелегкий період у своєму житті. Наше завдання — не просто надати їм допомогу, а дати змогу відчувати себе як удома — в комфорті й безпеці. Треба працювати не для «галочки», а для людей. Завдяки обласній програмі «Онкологія», яку ухвалила торік обласна рада, ми отримали можливість поліпшити стан своїх приміщень й оновити матеріально-технічну базу. Вже відремонтували гінекологічне відділення, почали реконструкцію урологічного відділення — останнього в хірургічному корпусі, яке буде забезпечене всім новим устаткуванням, а не «секондом». Придбали стаціонарний та переносний УЗД-апарати експертного класу, сучасний цифровий рентген-апарат, а до кінця року плануємо закупити сучасне відеогастроскопічне та бронхоскопічне обладнання. На часі — придбання сучасного комп’ютерного томографа, який вкрай необхідний закладу.

Але викликає занепокоєння позиція Міністерства охорони здоров’я щодо подальших перспектив розвитку онкології. Через відсутність державної програми «Онкологія» ми й сьогодні отримуємо хіміопрепарати лише за 2016 рік. На жаль, жодної позиції, на яку було передбачено фінансування 2017 року, через централізоване постачання ми не отримали. Інше питання, яке рано чи пізно має вибухнути, полягає в тому, що МОЗ видає накази, які зобов’язують високоспеціалізовані лікувальні заклади лікувати пацієнтів онкологічного профілю. Тим часом інші відділи профільного міністерства видають ліцензії і дозволяють приватним клінікам лікувати й оперувати онкохворих, не маючи для цього відповідного матеріально-технічного устаткування. Потім ці пацієнти приходять до нас, і ми змушені переробляти чужу, непрофесійну роботу. Дуже часто вже втрачено дорогоцінний час, проти якого ми безсилі...

У планах — хороших і дострокових — будівництво нового корпусу, який об’єднає поліклініку та хірургічний корпус, відкриття хіміотерапевтичного відділення на 60 ліжко-місць, а головне — на грудневу сесію облради буде винесено питання про створення Подільського регіонального центру онкології, що відкриє нові можливості для закладу і надасть можливість обслуговувати ще більше пацієнтів з інших регіонів. З особистого — не менш важлива подія — до Нового року чекаємо на поповнення в родині, наприкінці грудня має народитися друга донечка — це щастя неймовірне!

Наталія ФАСОЛЯ, учитель української мови та літератури Якушинецької загальноосвітньої школи-гімназії:

— Кожен сучасний учитель, крім звичної вчительської роботи, має вдаватися до експериментів чи пошуків. Я, наприклад, під час уроків та в позашкільний час працюю над розвитком критичного мислення своїх учнів. Навесні брала участь в українсько-польському проекті «Школа молодих спікерів. Дебатні клуби у Вінницькій області», який передбачав навчання, стажування та відвідування шкіл у місті Лодзь (Республіка Польща). Саме завдяки цьому проекту в школі був створений дебатний клуб «АВС», який уже встиг зарекомендувати себе в Західноукраїнській дебатній лізі. У словесних змаганнях взяло участь понад 40 юнаків та дівчат зі Львова, Рівного, Києва, Козятина, Жмеринки, Якушинець та інших куточків України. Це був наш перший публічний виступ, і діти вправно виконали всі завдання — серед 16 команд вони зайняли восьме місце. Отже, якщо зважити на те, що критичне мислення належить до ТОП-10 якостей сучасного покоління, то ми маємо розвивати ці навички, щоб діти вміли правильно доводити свою думку і грамотно працювати з інформацією.

Не слід забувати й про зацікавленість дітей, зокрема історією рідного краю. Зараз ми беремо участь у тристоронньому українсько-польсько-ірландському проекті, який пов’язаний з родиною Констанції та Казимира Маркевичів. Так сталося, що свого часу ці польські аристократи мешкали в селі Животівка на Вінниччині, а Варшавська гімназія № 83 носить ім’я Констанції Маркевич, котра була першою жінкою в польському уряді, а родом з Ірландії. Історія цієї сім’ї поєднала три країни, і тепер ми створюємо комунікативну платформу для спілкування дітей-однолітків з України, Польщі та Ірландії. Оскільки проект англомовний, то це підвищить і комунікативні навички наших учнів. А на завершення плануємо підготувати театральні постановки про життя Маркевичів і, якщо вдасться, представимо їх у Польщі.

Не люблю акцентувати увагу на поганому, адже якщо думати про хороше, то все добре матеріалізується. Можна багато на що нарікати: шкільну програму, яка постійно змінюється, заплутує вчителів та учнів, мізерну зарплату, брак обладнання, неутеплені школи. Але від того, що я це озвучу, — ситуація не зміниться. То навіщо нарікати?! Треба робити те, що може кожен, і, як показує мій досвід, ми можемо багато — було б бажання.

Володимир КОЗЮК, народний художник України:

– Останні місяці були насичені у плані творчості – презентації, виставки, проекти. Буквально кілька днів тому повернувся з Китаю, де представляв українському творчу еліту на форумі «Новий шовковий шлях», під час якого підіймалися питання співпраці у творчому полі. Мав за честь презентувати китайцям виставку робіт українських художників. А після повернення в Україну долучився до роботи ІІ Українського форуму Шовкового шляху, який відбувся вже в Києві і об’єднав понад 500 представників політичних, ділових та культурних кіл із України, Китаю, Грузії, Угорщини, Білорусі та інших країн Європи. Разом із українськими державними діячами та підприємцями вперше до числа ключових спікерів Форуму увійшли відомі в Китаї інвестори та представники великого бізнесу. Були підписані меморандуми про співробітництво в галузі культури і кінематографії. І я щасливий з того, що став частинкою створення живої комунікаційної платформи між діловими, політичними і творчими колами України й Китаю.

На часі ще багато цікавих задумів, головне, щоб здоров’я не підвело, бо маю певні проблеми, та не люблю про це говорити. Зараз мені приносить задоволення можливість працювати на повну і рухатися вперед. Звичайно, можна сидіти вдома, малювати і продавати свої роботи, заробляючи на життя. Але це не для мене. Хочеться розвитку, нових знайомств, спілкування, презентації своєї країни на найвищому рівні, бо про наших талановитих митців, красу природи і потенціал має дізнатися, побачити і переконатися увесь світ. Не даремно ж мер міста Тінхуань подарував мені величезний плакат з написам ієрогліфами «Великий, Мудрий, Сильний і Добрий чоловік», які створив власноруч. Тепер мушу відповідати цьому високу «званню».

Іван РЕБАР, в.о. старости сіл Тягуна та Володимирівки Іллінецького району, учасник АТО:

– У моєму житті було багато позитивних моментів, починаючи від Майдану і до служби у моєму рідному батальйоні «Донбас». На війні все просто – у тебе є противник і ти маєш два завдання: у разі небезпеки дати йому відсіч і берегти своє життя та свого товариша. Коли я повернувся на «дембель» і люди обрали мене сільським головою, було важко вчитися працювати з людьми. Але завдяки підтримці колег, своїх дівчат із сільради, робота налагодилася. Ми відновили вуличне освітлення, яке не працювало більше 35 років. Подбали про економне споживання електроенергії: закупили енергозберігаючі ліхтарі. Заасфальтували дороги. Зараз вчимо людей сортувати сміття, бо хочемо навчитися заробляти на цьому гроші.

Найбільше розчарування від того, що до цього часу гинуть мої побратими. Вони (і я в тому числі) не розуміють, чому питання Донбасу досі не вирішене, а окуповані землі не звільнені. Щоразу їдучи до своїх хлопців, я беру людей зі свого чи сусіднього села, щоб вони розповідали бійцям про мирне життя. Возили і сільський ансамбль, і художнього керівника з «дискотекою». Але так хочеться, щоб ці концерти хлопці відвідували вже вдома, кожен зі своєю родиною, на мирній землі.

Пилип ЛАВРИНОВСЬКИЙ, політолог, громадський діяч:

– Пам’ять часто намагається залишити собі на майбутнє досвід негативних подій та явищ, особливо, якщо це стосується держави в уособленні «левіафану» – бюрократичної машини, нащадка «совєтів». І така ж сама ситуація довгим часом відбувалася і в сфері місцевого самоврядування, яке являло собою для пересічного українця лише одну дію на декілька років – вибори до місцевих рад. Проте наразі про сумне говорити бажання немає, бо реально у сфері взаємодії держави та громадянина, щоправда, із запізненням у років так 25, відбулося чимало позитивного. Особисто я відчуваю позитивну динаміку впливу держави на мене як на громадянина, зокрема у контексті інформатизації. Поступове відкриття дедалі більшого масиву різної інформації дозволяє значно зручніше працювати у серах аналізу даних антикорупційних досліджень та створення потужні продукти у сфері digital: провідних старпапів, хабів та інших благ інформаційного суспільства. Звичайно, є ще над чим працювати, бо чимало джерел інформації, які апріорі мають бути у вільному доступі, закриті. А все тому, що існують певні законодавчі обмеження, які датуються ще 70 роками минулого століття, до того ж неможливо викласти абсолютно все і одразу, бо це потребує ресурсів і часу.