Мовчання ягнят, або Як врятувати культуру
«Оптимізація» закладів культури та позашкільної освіти набирає обертів. Викладачів музичних шкіл примушують невідкладно писати заяви про звільнення за власним бажанням, не інформуючи їх про те, що саме на них чекає після так званих реорганізації/оптимізації/реструктуризації.
Кишенькові місцеві ради з апломбом голосують за «оптимізацію», незважаючи на несміливі та погано організовані протести батьків і викладачів. Місцева та центральна преса намагається мобілізувати населення на самозахист, але їй це нe вдається.
Чиновники нашвидкуруч накреслюють і реалізовують схему скорочень та «оптимізації», не маючи при цьому поняття про те, як функціонує сектор культури, часто ототожнюючи його з процесами в галузі освіти.
Те, що в розвитку культури наш уряд не зацікавлений і вважає її збитковою, не секрет. Саме на знищення культури та її носіїв, а не на «економізацію» спрямовано ці «реформи». При цьому зауважте: влада діє логічно та послідовно. Вони, на відміну від нас, думають та діють своєчасно, до кінця залишаючись послідовними у своїй політиці щодо нас.
А як реагуємо ми?
ФРАНКОВЕ «САМ СОБІ ВИНЕН» — ЯК СИГНАЛ
Іван Франко, який, до речі, одним із перших в Україні почав боротьбу за захист прав робітників (не кажучи вже про селян), з жорстким сарказмом критикував бездіяльність української інтелігенції. Він завжди звинувачував самих українців в їхній пасивності, небажанні розуміти ситуацію й захищати свої інтереси.
Отак і до сьогодні проблемою залишається наша, українська, безпорадність перед загрозою знищення та песимістичне скигління ще до початку боротьби.
Дивно спостерігати за ситуацією, коли працівники культури, значна частина якої є педагогами, знаючи історію України хоча б останніх двох століть, не в змозі відстояти культуру, а відповідно, і свою професію.
Ситуація драматично погіршується через слабкість профспілок.
ФАТАЛЬНА БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФСПІЛОК
Профспілки нібито намагаються борсатися і разом із громадськими радами на місцях та окремими депутатами до ВР протистояти «оптимізації». Проте заплановані парламентські слухання й дебати всередині профспілки — це не що інше, як власне класична рутинна праця, яку мали до цього часу вести регулярно. Це не є стратегією дій у надзвичайній ситуації, яку ми зараз маємо в галузі культури.
Зрозуміло, що українські профспілки як структура — слабкі. Даються взнаки десятиліття совєтської диктатури. Профспілки традиційно вміють організовувати походи, свята, видавати путівки та збирати гроші на дрібні потреби колективів, але не мають інституційної свідомості — самоідентифікації захисника професійних інтересів. Голови профспілок на місцях — часто люди пенсійного віку — психологічно й ментально укорінені в совєтському минулому. Вони не вміють мислити й оперувати сучасними категоріями й, відповідно, складати ефективну стратегію захисту. Не чути й найвище керівництво профспілки культури.
Настав час реформувати й оновити профспілку.
Очевидно, що профспілки неспроможні організувати координоване й централізоване протистояння, проте кожна атака влади та її чиновників на культуру є для профспілки шансом на згуртування й нарощування власної сили.
Реформи уряду своїми діями провокують активізацію профспілок (це стосується й захисту селян, гірників та інших професійних груп). Із огляду на цю ситуацію, профспілка працівників культури повинна створити свою сильну та численну позапарламентську опозицію й співпрацювати з парламентською опозицією.
Подібна боротьба за підтримки певних політичних партій відбувається в більшості країн ЄС, передусім у галузі освіти, яка частіше, ніж культура, піддається реформам. Крім того, політика в галузі освіти в ЄС більш залежна від політичної орієнтації привладних сил, ніж культура, яка вважається недоторканною.
У Австрії, наприклад, робота профспілок не припиняється. Наведу лише останні події в профспілковому русі освітян: 20 лютого профспілка запротестувала проти наміру влади збільшити навантаження викладачів з 20 — 22 до 24 годин на тиждень, не підвищуючи при цьому зарплатню. Крім того, з початку квітня ця ж профспілка нещадно критикує уряд за реформу, що встановлює нові вимоги до кваліфікації педагогів.
У Берліні 18 лютого тисячі педагогів провели попереджувальний страйк і вийшли з протестами на вулицю, вимагаючи підвищення зарплати. У Данії 2 квітня почався скандальний конфлікт між профспілками та владою через нове й невигідне для педагогів урегулювання годин роботи. Коли чиновники не пустили 70 тисяч викладачів до будівель шкіл, де вони працюють, то до боротьби данських профспілок приєдналися німецькі.
Це ми говоримо про держави, де профспілки пройшли численні фази свого розвитку, відіграли масивну роль у захисті трудових процесів і наразі вирішують питання про реформування власних структур для підвищення ефективності та розширення своїх повноважень.
Базовою для цих профспілок залишається ідея про те, що працівник як робоча одиниця беззахисний, тому потрібна організація й мобілізація працівників через профспілки та підтримка їхніми партіями.
БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?
По-перше, українським профспілкам треба підвищити самооцінку й зрозуміти, що вони суспільству потрібні. Головна функція профспілок культури — захищати професію, навіть якщо заклад культури чи позашкільної освіти для влади «нерентабельний».
По-друге, важливо зрозуміти елементарну річ: культура як така не підлягає «оптимізації». Кожна інвестиція в культуру рано чи пізно принесе свої плоди. Тому «оптимізація» є евфемізмом до слова «ліквідація».
По-третє, в наш час високих технологій у профспілок є всі шанси на ефективність.
Технології дають нові можливості та дозволяють перебувати в постійній офензиві, зберігаючи суспільну та політичну напруженість, потрібну для переговорів із можновладцями.
А навіть і без цих технологій для профспілок не є проблемою вклинюватися в громадські ініціативи та інтегруватися в політичне життя країни, відстоюючи професійні інтереси й зменшуючи свою залежність від політики уряду.
Профспілка повинна централізуватися, змінивши при цьому неефективні старі кадри на молодих лідерів. Вона має стати політично ефективною, виводити працівників культури на протести й голосно артикулювати своє бачення проблем. Вона повинна створити свою профспілкову пресу, організувати комітети для мобілізації на місцях, залучити юристів та економістів до профспілкового комітету, який вестиме перемовини з владою. Потрібно, зрештою, самим вимагати такі перемовини з урядом.
Сильні профспілки зможуть брати участь у вирішенні системних питань у галузі культури. Кволі профспілки є ознакою слабкої демократизації суспільства, що на руку чиновникам і владі. Таким чином, представники культури поневолі стають одночасно й прислужниками, й жертвами влади.
Нам потрібно усвідомити відповідальність перед своїми дітьми. Провина за нищення культури лягає на плечі батьків, працівників культури, профспілок і всіх, хто вважає себе членом українського суспільства.
