Література як гра
Якось в одній з телепередач ведуча назвала сучасного українського письменника Юрія Андруховича класиком української літератури. Це викликало цікавість. Що за класик? І чому мені не відомий?
Подібне вже траплялося зі мною, але тоді це стосувалося лише однієї книги, нового роману Олеся Гончара «Собор». Ідуть обговорення, в газетах друкуються відгуки, знайомі обмінюються враженнями, а я не можу нічого сказати, бо не тільки не читав, а й не бачив цього твору. Нарешті, довідавшись, що він опублікований в журналі «Вітчизна», поспішив до читального залу бібліотеки і невдовзі мав можливість оцінити появу роману як визначну подію в житті суспільства.
Так зробив і цього разу. Але з першого ж дня відчув, що завдання не з легких, і обсяг більший, і треба себе ніби примушувати. Одначе ж сам взявся, за власним бажанням, і початок уже зроблено, тому не слід зупинятися на півдорозі, необхідно доводити справу до кінця.
Художня література — це мистецтво слова, разом з тим і мистецтво бачити і розуміти навколишній світ у часі та просторі. Але ні того, ні другого в творах Юрія Андруховича не помітив, очевидно, тому, що всього цього там взагалі немає. А що ж є? Подорожні нотатки, зустрічі з людьми, розповіді про життя в гуртожитку, застілля, веселі розмови з товаришами, спогади, стосунки між людьми, враження від перебування за кордоном, назви місцевостей та історичних осіб. Міг би привабити легкий і бадьорий стиль оповіді, але все зводять нанівець грубі й лайливі слова, навіть матюки.
В цій же телепередачі взяв участь і автор. В його висловлюваннях прозвучали несхвальні нотки. Ну, вдоволених нинішнім нашим життям сьогодні днем з вогнем треба шукати, в кожного знайдеться коли не заперечення, то критика з будь- якого приводу. Що ж непокоїть людину творчої праці, про що він говорив з телеекрану? Про пам’ятники Тарасу Шевченку, яких, вважає, у нас багато. І все, більше ні про що не згадав.
Ось інший автор, до якого, до речі, прихильно ставиться Юрій Андрухович, бо вводить і його до своєї книги. Це Тарас Прохазько зі збірником новел «Лексикон таємних знань». В одній з них він пише про свого героя: «Він знайшов на полиці фляжку з краплею коньяку і не пив його пару годин». Великий дивак, раз на це здатний, перебуваючи на самотині в будинку. Бо цю рідину скоріше за все випивають або не звертають на неї ніякої уваги. А тут витримано паузу аж на пару годин. Це ж яку треба мати силу волі, не кожному таке вдається. А ім’я його — Пампа, він актор, хоче створити фільм про святого Франциска. Тут виникає запитання, а чому не про святого Іоргена чи когось іншого. Та воно залишається без відповіді. На першому місці — зосередженість, насиченість подробицями, а там і потік свідомості, безкрайній і невтримний. Про що? Та про що завгодно, адже шлях самопізнання незбагненний, можна списати на цю тему цілі стоси паперу.
Колись Микола Гоголь, зібравши критичні зауваження після прем’єри своєї комедії «Ревізор», прийшов до такої думки, що всі вони зводяться до одного: на сцені не відбувається нічого особливого, це ж кожного дня побачиш на вулиці, сядь лише біля вікна й записуй все, що робиться надворі. І деякі наші письменники сприйняли це в буквальному розумінні, пишуть про все, що бачать перед собою. Навіть удосконалили цей метод, додали й те, що чули, покутове плетиво. Правда, залишається і надалі таємницею, навіщо вони це роблять і кому це потрібно.
Нині наступ на духовність українського народу, його мову, історичну пам’ять ведеться широким фронтом. Як характерний вияв цього — стенд на видному місці у бібліотеці з новинками художньої літератури. Беру звідти один експонат — «герой нашого часу», Лев Подерв’янський, харківське видавництво «Фоліо», 2005 рік. Уже з першої сторінки вражають лайки, матюки, навіть у заголовках. В анотації говориться, що книжка призначається тим, у кого ненормативна лексика не викликає алергійного шоку. Прямо пошесть якась пішла — збирати вульгаризми, лайки й прилаштовувати їх на сторінках друкованих видань. Як ознаку своєрідного мислення, новаторства, сміливості. А що це порушення вимог людського співжиття — не дуже важливо, це дрібниця.
Насправді ж калічення рідної мови — це злочин, і він повинен бути покараний. Як за хуліганство в громадських місцях, образу честі й гідності людини. Ця ненормативна лексика проникає в кіно, на телебачення, її підхоплюють учні шкіл, молодь. Це явище є неприпустимим. Боротися з ним потрібно і штрафами, позбавленням ліцензій для юридичних осіб, як це робиться в інших країнах.
Великі труднощі виникли і на шляху книги до читача. Зменшуються тиражі українських книг, знищено мережу книгорозповсюдження, закриваються книжкові магазини. Та українська література живе. Виходять книги. Видавництва влаштовують виставки своєї продукції.
Так, битва за Україну продовжується, вона переноситься і в світоглядні обрії, за очищення замулених джерел нашої духовності. Художня література — її активний учасник. А перетворення її на забаву, на гру слів, на місце для скандальних витівок — це відступництво, втеча з поля бою. Таких утікачів у нас ніколи не шанували.
