«Деколонізація» душі
Однією з найбільш активних і цікавих дискусій, що розгорнулася на сторінках нашої газети в листопаді-грудні минулого року (див. №№223, 228), стало обговорення того, наскільки актуальною сьогодні є проблема «перекладу» імен і прізвищ. І почалася ця дискусія з публікації Владіміра (Володимира) Лєсного із Сімферополя «Як чуємо, так і пишемо?» (№ 213). Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі ще один лист цього ж автора, у якому він розглядає ту ж проблему в дещо іншому ракурсі.
У своєму листі до газети «День» я, звичайно, не міг «перестрибнути» рамки короткого «жанру», але сподівався, що читачі доповнять мене. Так і трапилося. Та на деяких аспектах проблеми перекладу імен (а якщо брати ширше — то і географічних назв), цілком погоджуючись із іншими дописувачами, хотілося б зробити особливий наголос. Цими аспектами є: по-перше — виховання та збереження особистої, громадянської та національної гідності, а по-друге — юридична доцільність.
Казахстан, де доля призначила мені народитися та жити довгий час, був місцем заслання для багатьох народів комуністичної імперії. Серед моїх добрих приятелів та друзів були люди дуже багатьох національностей, спілкування з якими багато чому навчило. У кожної людини і у кожного народу є певні морально-психологічні правила поведінки — своєрідний кодекс честі. Існують межі того, що людина дозволяє по відношенню до себе, а також і по відношенню до свого народу. Констатую неприємний факт: у дуже багатьох етнічних українців ці межі майже «безмежні», і ми як етнос поступаємося в цьому відношенні, мабуть, більшості інших народів, перевершуючи лише ті маленькі етноси, що вже практично знаходяться на межі зникнення (дуже хотілося б помилитися). Приниження своєї особистості, знущання з себе українці зносять навіть у таких ситуаціях, коли інші люди вже неодмінно починають захищатися, навіть ризикуючи благополуччям чи життям. Пояснюється таке терпіння звичкою підкорятися сильному, байдужістю до законів честі та просто страхом. Те ж саме стосується і національної гідності. Декілька українців можуть спокійно мовчати, коли один чужинець паплюжить на весь голос і їх, і весь український народ, і, що ще страшніше, — деякі з них з готовністю допомагають йому. В Криму нерідко можна почути зневажливі висловлювання (а часом і брудні лайки) на адресу українців, української культури і незалежної України — особливо влітку, коли сюди приїздять відпочиваючі з Росії. Намагаючись завжди давати відсіч таким людям, дуже часто буваю свідком того, що їм піддакують наші земляки із різних регіонів (етнічні українці), які часто-густо розмовляють із сильним українським акцентом, або взагалі не можуть розмовляти більш-менш пристойною російською мовою.
Втрата людської гідності (у тому числі і національної гідності) дуже багатьма — то велика біда українського народу, яка може привести до катастрофи — остаточної втрати незалежності.
Багато наших людей — то діти холопів та рабів у багатьох поколіннях, у яких кожна клітинка тіла волає: «Мовчи! Якщо хочеш, щоб тобі було добре, мовчи! Мовчи та терпи все!» А для компенсації негативних емоцій у таких випадках часто використовувалося і продовжує використовуватися блазенство та глузування з самих себе.
Щоб хоч трохи компенсувати відсутність сміливості та небайдужості у багатьох громадян потрібна довготривала та копітка праця. Однак ця праця не ведеться навіть тими, хто повинен це робити за професійним обов’язком — політичними керівниками нації (хоча б своєю поведінкою). Вони, на жаль, роблять протилежне. Коли на НТВ показали, як один із наших «достойників» (під час відвідин Москви, коли вона шантажувала Україну, порушивши вже укладені договори щодо продажу газу), сказав обурено, що Україна (!) не має права шантажувати Росію у цьому питанні, горіло обличчя від сорому.
Не займається вихованням вільної людини із усіма компонентами людської гідності і школа, бо вчителі доведені до жалюгідного стану і в матеріальному, і в психологічному плані.
Проблема перекладу імен та прізвищ здебільшого полягає саме в цій площині. Ніхто, навіть держава, не має права міняти ім’я вільної людини проти її бажання.
Це є аксіомою для всіх сучасних, дійсно демократичних суспільств. Громадянин має, так би мовити, право власності на своє ім’я та прізвище, і нікому іншому не дозволяється це право порушувати. Вільна людина із людською гідністю поважає своє ім’я та прізвище, бо вони дісталися їй у спадок від батьків і інших предків, які були гідними людьми.
Окрім психологічно-правового боку проблеми перекладу імен, все більш важливим стає суто юридичний бік. Громадяни України входять у все більш ускладнені майнові стосунки. Зміна лише однієї літери в імені або прізвищі власника може дати комусь змогу оскаржити чужу спадщину або інші майнові права. За часів соціалізму, коли особиста власність була незначною, все це не мало великого значення, та вже зараз через це виникають проблеми (автор цих рядків вже два роки не може продати власний будинок, бо його прізвище офіційні особи примудрилися в важливих документах написати у трьох варіантах). Ще важливішим це буде у недалекому майбутньому.
У свідоцтві про народження (й у паспорті) мусить бути тільки одне ім’я: те що дали батьки. Воно може бути українським, російським, французьким чи якогось іншого походження. Якщо воно не має відверто образливого значення, то офіційні особи не мають права нав’язувати якесь інше: вони не мають також права добавляти до нього іншомовні переклади. Винятки можна робити, тільки якщо цього забажають батьки (або сама ця людина, якщо вона вже є дорослою), та якщо це дозволяє форма документу. Напис імені вибирають батьки, службовці відповідних установ мають право тільки консультувати та давати поради. Якщо комусь дуже не подобається ім’я, що його дали батьки, то його можна змінити після досягнення повноліття. Але будь-які зміни в напису провадяться тільки з дозволу власника імені, і саме його бажання є остаточним чинником. Коли ім’я та прізвище були у свідоцтві про народження або іноземному паспорті написані тільки іноземною мовою, то при оформленні українського паспорта людина мусить мати право або одержати нове ім’я, або зберегти старе. Остаточне право вирішення, як писатиметься його ім’я та прізвище українською, має залишитися за самим власником, бо саме йому із усім цим жити. Але держслужбовці, звичайно, можуть давати поради. Такі норми дійсні у всіх країнах, де демократія існує вже більш- менш значний час, і демократичні принципи закріпилися у свідомості громадян та у державних законах.
Не треба боятися, що українці почнуть брати іноземні імена. У багатьох європейських країнах зараз полюбляють імена французькі та англійські, але навряд чи хто може засумніватися в патріотизмі німців, австрійців або голландців, які залюбки носять такі «іноземні» імена. Генерал (пізніше і президент) Карл Густав Еміль фон Маннергейм є гордістю і героєм фінського народу. Під його керівництвом фіни так «надавали» у 1939— 1940 роках Червоній армії, що Сталін не захотів окупувати цю країну та будувати у ній соціалізм після перемоги у Другій світовій війні. Ні прізвище, ані жодна із частин імені генерала нічого спільного не мають із фінською мовою або культурною традицією. Проте фіни не перекладають нічого в «особистих реквізитах» генерала, — а також й інших людей.
Викликає подив обов’язковий переклад імен в українських ЗМІ. Якщо лист або стаття підписані російською мовою, то, мабуть, треба просто дати транскрипцію імені українською (це буде одночасно і знаком поваги до автора та його прав), якщо, звичайно, автор не забажав чогось іншого, бо авторське право надає можливість підписувати свої публікації навіть окремими літерами або цифрами.
У російськомовних газетах України, де дуже багато українських прізвищ, практично не зустрінеш українського імені — всі вони замінюються на російські. Так само не зустрінеш у російськомовних виданнях України й істинних українських географічних назв — всюди старі назви із колоніальних часів, хоча в Західній Європі вже намагаються використовувати оригінальні українські назви. І як мляво ж це відбувається в самій Україні! Парадоксальна ситуація: ті ж самі українські газети, що виходять російською, і, замість звичних назв Алма-Ата, Кишинів та Таллін, вже давно використовують абсолютно інородні для російської мови назви — Алмати, Таллінн та Кишинеу (бо так ці місця називають їх корінні мешканці), ці самі газети вперто не помічають споконвічних українських назв тут, в Україні, і використовують тільки російські. Що це — байдужість? Страх? Або все ж таки політична мета?
Виховувати вільну людину із розвинутим почуттям людської гідності треба починати з дитинства у родині та школі — починати із прищеплювання поваги та любові до свого імені та свого прізвища. Тоді буде легше прищепити людині повагу та любов до свого роду, до свого народу та до своєї держави. Треба обов’язково деколонізувати географічну мапу України, як це зробили більшість нових незалежних держав. Це роблять навіть у Казахстані, хоча етнічні казахи складають лише 50% населення цієї країни.
За часів комуністичної влади український народ зазнав набагато сильнішого національного гноблення, аніж інші народи. Але робити деколонізацію треба — хоча б поступово. І головне — треба провадити «деколонізацію» наших душ, нашої свідомості. Дуже багато втрачено через наших недолугих керманичів, які так і не спромоглися позбутися синдрому хлопства і дозволили зруйнувати або просто «здали» майже все з того, що гарантувало кожному із нас особисту свободу та гідне життя, а нашому народу — справжню незалежність (культурну, економічну та політичну). Але ще більше винні ми самі, бо все це терпіли. Але ми усе ж таки втратили не все. Цілком погоджуюсь із Юрієм Романенком («Убити симулякр», «День» №224 за 2005 р.) у тому, що «ми повинні ставитися до боротьби за Україну, як до війни, яка вже почалася», та що «треба досягати щоденних маленьких успіхів». Зробити так, щоб нас і нашу країну поважали іноземці за кордоном (все одно — американці або росіяни), ми зможемо тільки, якщо змусимо поважати нас (як окрему особистість, як громадянина або громадянку і як цілісний український народ) тут, всередині країни. Нам всім треба «деколонізувати», визволити свою свідомість і свої душі. Тільки тоді ми зможемо домогтися поваги та справжнього визнання від інших народів.
