Чому народнi депутати не вiдповiдають запитам суспiльства
Не так уже й давно під час зустрічей з людьми Микита Сергійович Хрущов полюбляв розпитувати, як вони живуть, завжди вихваляв умільців, які мали досягнення у праці. Намагався їх підтримати, дізнатися, що заважає в роботі, чим допомогти. Звичайно, у відповідь лунали й різні прохання, а одного разу хтось натякнув: от би, мовляв, стати народним депутатом. На зауваження Микити Сергійовича, що це від нього не залежить, тут потрібна воля людей, прохач не розгубився й додав: «Та ви лише запишіть мене у списки, а люди проголосують». Але тоді це все сприйняли як дотеп, і на цьому все й закінчилося.
Нині ж те, з чого жартували в радянські часи, в незалежній Україні здійснилося. Народні депутати до Верховної Ради обираються за списками, причому закритими, наче в них зберігається якась військова таємниця. Знайшлися мудрагелі, які навіть на виборах накинули людям режим секретності. Перша п’ятірка блоку чи політичної партії відома, про інших же — нічого, мовби їх узагалі немає. Так можна заховати не десятки, а сотні вірнопідданих чи осіб із темним минулим, і вони стануть знаними тільки тоді, коли потраплять до парламенту, де отримають депутатську недоторканність.
Нещодавно два народні депутати, член фракції БЮТ Ігор Рибаков і член фракції НУ-НС Юрій Бут заявили про вихід із демократичної коаліції і цим поставили її в скрутне становище, адже вона тепер нараховує 225 осіб при необхідних 226. Обидва називають різні причини своїх вчинків, цю подію жваво обговорюють. Для багатьох народних депутатів це несподіванка, вони такого не чекали. А чому? Невже забули, що в минулих скликаннях окремі їхні колеги по кілька разів переходили з однієї фракції до іншої?
Своєрідною поведінкою відзначився й Іван Плющ. Попав до парламенту за списком НУ НС — й відразу ж відмовився входити в коаліцію і не голосує за неї. У зв’язку з виходом двох народних депутатів знову повторив, що не змінює своє рішення, хоч його голос є дуже необхідним, з ним би відпали розмови про недієздатність чи розкол коаліції. Ось хід його роздумів: не можна розвивати країну одній політичній силі. Бо й друга не гірша.
Це вже не що інше, як «нове слово» в історії парламентаризму. До цього всі вважали, що в будь-якому парламенті є правляча більшість, яка проводить свою політичну лінію, і меншість, яку називають опозицією: це загальна назва політичних партій і груп, які не підтримують більшість, критикують її, протиставляючи свої докази. Не завжди з багатьох питань більшість і меншість досягають взаєморозуміння і голосують однаково. На наступних же виборах вони можуть помінятися місцями.
А що добре, що погано, це ще малюкам роз’яснюють в дохідливій формі в казочках, віршах, і дітвора все це добре засвоює ще з малих літ. Іван же Степанович і досі вважає, що в парламенті всі однакові, немає між ними ніякої різниці, всі розвивають країну. Розвивають, але по-різному. Комуністи нічого цінного не вносять, бо нічого не мають щодо розвитку країни, навпаки: гальмують її поступ, де це тільки можливо. Партія регіонів виступає за двомовність і проти заходів iз безпеки країни, блок Володимира Литвина займає позицію якщо не спостерігача, то підбурювача і все сподівається, що йому вдасться потіснити «біло-синіх» і «помаранчевих», граючи на їхніх протиріччях. Так що і в парламенті продовжується політична боротьба, справа лише в тому, щоб вона проходила в цивілізованій формі. Й утікати Іванові Плющу в кущі, видавати себе за благодійника, котрий один за всіх, а там ще й коаліція зміниться, ще і його покличуть до керівного керма — це ховати голову в пісок, плекаючи надію, що його ніхто не розкусить і не здогадається, куди він хилить. А як же суспільні інтереси? Та вони, як бачимо, для наших депутатів взагалі не існують.
Як удосконалити роботу Верховної Ради — це досить важливо, не завадило б використати й досвід минулих років. Я працював на заводі «Більшовик» в радянські часи, і на зборах там обирали кандидатом в депутати до Верховної Ради Радянського Союзу Надію Марченко, робітницю одного з цехів, Героя Соціалістичної Праці. Чув її виступи, відгуки про неї. Впевнено можна сказати: вона — відмінний працівник, відкрита, доброзичлива людина. Її підтримали виборці. Чим же позначилося її депутатство? А ось чим. Палац культури заводу, давня споруда, поступово перетворювався на руїну. Надія Марченко домоглася в Москві на його капітальний ремонт і дозвіл, і необхідні кошти — і палац культури і тепер має привабливий вигляд, приймає відвідувачів.
І ще мені запам’ятався такий випадок. В одному селі діяв пожежно-сторожовий пост. Працівник, відповідальний за цю ділянку роботи, кудись перейшов, і керівництво колгоспу взялося шукати іншого. Невдовзі вже мали такого чоловіка з необхідними знаннями і навичками. В пожежній охороні при райвідділі внутрішніх справ ознайомилися з ним, теж підтримали. Аж тут перед самим призначенням про це довідується працівник сільради і хапається за голову: «Та ви що? Він же з рідним братом не мириться, хочете і в нас колотнечу влаштувати? Адже за цією посадою ми повинні обрати його депутатом сільської ради!» Після такого роз’яснення в колгоспі взялися шукати іншого вогнеборця.
Високі вимоги до народних обранців повністю виправдані, слушні й необхідні, не кожному дано витримати цей iспит, відчути відповідальність, пройнятися турботами за суспільне благо. Це — як учитель у школі: здається, нічого особливого, іди у клас і навчай дітей. Та не для всіх відкриті шкільні двері, тут потрібні й відповідна підготовка, і практика, і моральні якості, а потім ще й керівництво відвідає твої уроки, оцінить знання і здібності, даватиме характеристику. Дилетантське, легковажне ставлення до виконання депутатських обов’язків за всі роки незалежності України дорого коштує нашому народу. За цей період життєвий рівень населення — а він і в радянські часи був невисоким порівняно з європейськими країнами — знизився майже вдвічі, кількість жителів щорічно зменшується на 300—400 тисяч, зате кількість нелегальних мігрантів зростає завдяки нашій Верховній Раді, яка не приймає законів щодо іноземців. Виявилося, що й наші віковічні цінності нікому захищати. Руйнується історичне середовище наших міст, у скверах, заповідних місцях, зонах відпочинку ведеться будівництво. Та ще страшнішим є духовний занепад.
Дехто говорить, що наші депутати такі, як наше суспільство. Це філософія приреченості та відсталості, вона є неприйнятною для країни, з дня проголошення якої не минуло й двох десятків років, та й узагалі не властива українському народові. Комусь хочеться нам її нав’язати, пропагувати через органи масової інформації, і це помітно. Ось на що треба звертати увагу, ось із чим боротися, а не потурати різним невігласам, пристосуванцям, перевертням, особливо на телебаченні. Над країною нависла загроза, і час вже терміново вживати необхідних заходiв.
Згідно з Конституцією, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Тому вже сьогодні треба продумати та зробити так, щоб у Верховній Раді було не менше 30 відсотків робітників, майстрів, інженерно-технічних працівників безпосередньо від виробництва, а також не менше 30 відсотків селян, працівників агропромислового комплексу. Вони обираються кандидатами тільки на загальних зборах у своїх трудових колективах, перед ними ж і звітують. Маючи більшість у Верховній Раді, ця робітничо-селянська фракція забезпечить створення в країні середнього класу, який має складати 70—80 відсотків населення, як це є в інших країнах. Та як цього досягти? Є квотні принципи, можна шукати інших шляхів, але це треба зробити обов’язково вже до наступних виборів. Будуть ще пропозиції, аби лише вони принесли користь і результат.
Звичайно, подібне нововведення у багатьох не матиме схвалення, зустріне й опiр. Але це сувора необхідність, щоб не втратити грунт під ногами, припинити глум і наругу над усіма нами у вищому законодавчому органі країни. Потрібен і закон про відкликання народного депутата, як запобіжний захід проти перебіжчиків з однієї фракції до іншої, нероб, прогульників, надувальників кульок і взагалі випадкових людей. Можна й зменшити кількість народних депутатів, переглянути пільги й привілеї, обмежити інші витрати, наприклад, надавати тільки службове житло на період депутатської діяльності.
Стурбованість нинішнім становищем країни треба довести і до її керівництва, направляти туди звернення, резолюції зборів, вимоги трудових колективів, громадських організацій і об’єднань, окремих громадян. Треба всюди доводити необхідність таких кроків, щоб нам не залишитися ні з чим. Інтелігенція теж не повинна бути байдужою, адже і вона потерпає від недієздатності влади, всюдисущої корупції, всесилля олігархів, теж зацікавлена у встановленні в країні законності та правопорядку.
Тільки такими невідкладними, спільними, енергійними діями можна вилiзти з того болота, тої багнюки, куди завели нас політичні партії, створені для обслуговування бізнесових, групових і кланових інтересів. Загрозу, яка нависла над країною, необхідно попередити, як і покінчити з безпросвітним жебрацтвом наших громадян. Настав час перейти від розмов про соціальний захист населення до здійснення заходів з метою збільшення виробництва, економічного піднесення, а з ним і поліпшення добробуту населення, до будівництва національної держави українського народу. Це завдання першочергової ваги, невідкладне, вже назріло, воно — запорука наших майбутніх успіхів.
