Збройова торгівля в нових умовах

Україні потрібна нова ідеологія збройового бізнесу. Прихід нових керівників до «Укрспецекспорту», «Укрін машу» і частково в «Укроборонсервісу» — актуальна нагода поговорити про принципи такої ідеології. Діяльність будь-якої держави на міжнародному ринку озброєнь, крім наявності високотехнологічної бази, пов’язана з одним основним політичним питанням. А саме — торгівля зброєю є або бізнесом, що забезпечує отримання валютних надходжень, або певною формою реалізації інтересів держави на міжнародній арені.

Є безліч прикладів, що доводять, що для держав-експортерів першої десятки збройовий бізнес, або ВТС, незмінно залишається найважливішим інструментом геополітики та регіонального впливу. Для України, яка також входить до цього короткого списку, діяльність у цьому сегменті все ще є просто торгівлею. У зв’язку з цим експерти Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння пропонують ознайомитися з версіями трансформації ВТС України з іноземними державами та їхніми наслідками для країни.

МАЯКИ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Євроатлантична інтеграція України, здавалося б, передбачає і реалізацію західних підходів до організації ВТС. Такі підходи передбачають зведення розробників і виробників у максимально місткі структури, здатні забезпечити розробку, випуск продукції, її сервісне обслуговування, модернізацію, а також реалізацію маркетингових стратегій. Що передбачає й всебічне розкручування власного бренду. У цьому випадку торгівля стає невід’ємною частиною життя корпорації або холдингу, як і абсолютна відповідальність за прорахунки. У цьому сенсі побудова системи ВТС нерозривно пов’язана з вибором формули розвитку для оборонно-промислового комплексу. Тому цілком природно, що таким усталеним структурам, як, скажімо, недержавна ізраїльська Elbit Systems або німецька Rheinmetall DeTec, посередники в торгівлі вже не потрібні. Подібний курс обрали багато країн, і не тільки європейські. Хоча варто обмовитися, що навіть у випадку, коли марка Elbit Systems відома у світі, в Ізраїлі питаннями збройового експорту займається спеціальний державний підрозділ міноборони — «Сибат». Така ж ситуація і в США — державі з найбільшою у світі часткою приватного збройового виробництва. Тобто питання торгівлі зброєю в усіх випадках підконтрольне державі.

Такий шлях побудови ОПК для України доцільний і необхідний, проте на сьогодні вельми проблематичний. Насамперед тому, що зведення конструкторів і промисловості в єдині структури можливе лише в авіапромі та ракетно-космічній галузі. Умовно це може бути застосоване й для бронетанкобудування, але відсутність стабільного стійкого ринку навряд чи дозволить вирішити проблему цієї галузі без болісних рішень щодо її реструктуризації. Нарешті, навіть створення таких інтегрованих структур не гарантує швидкого завоювання ринків. Хоч би тому, що ніші не є порожніми, вони зайняті такими ж могутніми структурами, які Україна хоче створити.

Що ж до торгівлі комплектуючими, то збереження власної марки є проблематичним навіть для тих заводів, що виробляють унікальну продукцію. Хто у світі знає про те, що комплектуючі для російських малих десантних кораблів «Зубр» для Греції робить миколаївський «Зоря-Машпроект», або що на російському вертольоті «Чорна акула» (Ка-50-2) встановлюється двигун запорізького виробництва? Більше того, самостійна торгівля таких підприємств досить часто суперечить державними інтересами. Хоча свого часу був підписаний указ, що наказує спеціальним експортерам узгоджувати ціни з держкомпанією «Укрспецекспорт», це відбувається аж ніяк не завжди.

Очевидно, для нинішньої України буде доцільним орієнтування на державну монополію оборонно-промислового ядра. З паралельним вичленуванням із-під тотальної опіки найперспективніших із погляду розвитку в умовах ринку підприємств. На перехідному етапі такі структури можуть використовувати як своє право самостійної торгівлі, так і реалізовувати пропозиції, отримані на зовнішніх ринках державними посередниками. Ця практика, до речі, вже випробувана на авіаційному та бронетанковому сегментах ринку. Наприклад, київський авіазавод «Авіант», що має право самостійної торгівлі, контракт на поставку літаків Ан-32 до Лівії уклав через «Укрспецекспорт». А харківський авіазавод зумів реалізувати своє право на зовнішньоекономічну діяльність, уклавши контракт на поставку літаків до Судану. Точно так само контракт на поставку танкових двигунів до Пакистану укладав «Прогрес», а контракт на поставку 190 башт для йорданських бронетранспортерів на початку нинішнього року завод ім. Малишева зумів підписати самостійно.

Це перехідна модель, що передбачала б посилення централізованого державного управління збройовим бізнесом шляхом концентрації в одних руках певної частини фінансових, промислових й інших ресурсів. Це насамперед ресурси державних підприємств-посередників, ресурси переданих в управління державних підприємств, що забезпечують підтримку боєготовністi і модернізацію військової техніки ЗСУ. І, нарешті, це підприємства, монопольне право яких на виробництво продукції військового призначення держава не повинна передавати за жодних умов (наприклад виробництво основних елементів боєприпасів, ракет тощо).

Саме такі підходи реалізовані в державах, які почали трансформацію систем ВТС протягом останнього десятиріччя. Найбільш вражаючих результатів вдалося досягнути ПАР, яка саме для організації збройового експорту створила держкомпанію Denel. Сьогодні промисловість ПАР на повних обертах співпрацює з європейськими фірмами, беручи повноправну участь у кооперації. Наприклад, у виробництві високоточних боєприпасів і ракет. А в 2002 р. подібне підприємство — BUMAR Sp — було створене й у Польщі. Воно вже набило руку в збройовій торгівлі, вийшовши з інтегрованими в пострадянську техніку західними технологіями на ринки Південно-Східної Азії. До речі, саме такі орієнтири обрала й Росія, яка вже активно передає підприємства в управління єдиній структурі — «Рособоронекспорту».

ЗБРОЯ ТА ЕНЕРГОНЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Ідея концентрації давно відома та зрозуміла: зосередження ресурсу в одних руках економить кошти на маркетинг, рекламу, організацію сервісу. Але головне — поява єдиної інноваційної політики, що для пострадянського світу і через майже півтора десятиріччя відсутності цінних вказівок партії є ахіллесовою п’ятою. Досі напрями мізерних інвестицій визначав не ринок, а амбіції чиновників. А ось створення централізованого інноваційного фонду (або кількох фондів) при уряді та великих структурних об’єднаннях оборонної промисловості могло б помітно покращити ситуацію з інвестуванням перспективних збройових розробок. Рішення про конкретні напрями інвестицій могли б приймати урядові комісії або змішані робочі групи в тих випадках, коли держава не повністю володіє підприємством.

У сусідній Росії на цю схему вже давно звернули увагу та почали реалізовувати відповідну управлінську політику. Сьогодні «Рособоронекспорт» має акції та безпосередньо бере участь у роботі рад директорів понад двох десятків великих оборонних структур різних форм власності. Серед них АХК «Сухой», концерн ППО «Алмаз-Антей», корпорація «Тактичне ракетне озброєння», ВАТ «Улан-Уденський авіаційний завод», ВАТ «Московський вертолітний завод ім. Міля». «Рособоронекспорту» для реального впливу на ситуацію досить отримати в управління державні пакети акціонерного капіталу. Причому акції можуть купуватися за рахунок того прибутку, який акумулює держпосредник у результаті операцій на ринку. Можна прогнозувати, що реалізація такої ідеї в Україні наткнеться на протистояння з боку Мінпромполітики або Міноборони (до складу яких входять заводи).

Природно, концентрація виробництва та торгівлі не є самоціллю і може бути проігнорована в тих випадках, коли має місце прогресування маленького конструкторського бюро або справді рідкісного виробництва. Проте серед вельми незаперечних переваг великих об’єднань — різке зростання можливостей із кооперації та взаємопроникнення акцій. Навіть скромний російський досвід демонструє створення перспективних спільних центрів. «Рособоронекспорт» сьогодні реалізовує проект створення російсько-білоруського центру сервісного обслуговування, модернізації та ремонту озброєння і військової техніки ППО «Оборонпромсервіс». Робота з його створення перебуває в завершальній стадії, а функція міждержавної структури повинна забезпечити оперативну діяльність із підтримки боєготовності засобів ППО, розташованих на території Республіки Білорусь, Калінінградської області та в Північно-Західному регіоні Росії.

Подібний проект є й в Україні: українсько-російський Центр сервісного обслуговування, модернізації та ремонту ОВТ створюватиметься на базі київської філії ДП «Укроборонсервіс», ВАТ «Спецтехсервіс», підприємства Міноборони «Київський ремонтний завод «Радіан», «НДІ радіоелектронної техніки». При цьому російській стороні належатимуть 49% акцій підприємства, а до складу засновників увійдуть підприємства та розробники ОВТ, що володіють документацією російського виробництва. Українська сторона, маючи 51% акцій спільного підприємства, здійснюватиме фінансування проектів, пов’язаних із забезпеченням обороноздатності країни. До 2004 р. у сервісному центрі була зібрана вся ремонтно-конструкторська документація, що є в Україні на систему С-300П, розроблений комплект ремонтної документації на її середній військовий ремонт. Після отримання позитивного висновку російської сторони цей вид ремонту почав виконуватися в інтересах Збройних сил України.

Ідея полягає в тому, що після завершення процедури підписання необхідних документів, Центр почне працювати з російськими розробниками напряму, а не через «Рособоронекспорт». Але головне: російська сторона обіцяє участь групи своїх розробників у Раді генеральних конструкторів України. А сертифікати на модернізовану військову техніку, видані українським Спеціальним регістром, визнаватиме і російська система стандартизації. Це локальний приклад, але він підтверджує користь концентрації управлінських і фінансових ресурсів.

Крім того, якщо говорити безпосередньо про збройову торгівлю, для великих структур, які устоялися на ринку, може бути легко спрощений порядок ліцензування експорту продукції, технологій і послуг військового та подвійного призначення. Ще один важливий штрих роботи великих збройово-промислових структур — можливість зістикування просування на світовий ринок озброєнь і військової техніки з експортом-імпортом енергоносіїв й іншої важливої сировини. Це автоматично переводить збройову торгівлю в розряд виняткової міжнародної діяльності й елемента реалізації політичних і економічних інтересів. До речі, якщо уважно вдивитися в географію американських збройових поставок, скрізь можна виявити чіткий нафтовий слід.

ЗБАЛАНСОВАНА ВЕРСІЯ

Для України в будь-якому випадку основним питанням залишиться роль самого «Укрспецекспорту». Диригент не повинен грати на музичних інструментах — музики не буде, стверджують одні фахівці українського збройового бізнесу. Якщо буде жорстке розмежування функцій із прийняття політичних рішень і їх реалізації, держкомпанія зможе і торгувати сама, і «розводити» свої дочірні структури — кажуть інші. І в тому, і в другому випадку більше теорії. На практиці суб’єктивні чинники протягом останніх років незмінно домінували у вітчизняному збройовому бізнесі. Думка авторів така: якщо держкомпанія «Укрспецекспорт» отримує додаткові права на прийняття політичних рішень, управління підприємствами й організацію банківських і страхових пулів, допущених до чутливого експорту, вона повинна бути позбавлена права самостійної торгівлі. Якщо ж «Укрспецекспорт» залишається «граючим тренером», усі політичні рішення повинні піти або в Комітет із питань військово-технічній співпраці й експортного контролю при Президентові України, або в подібну структуру при уряді.

Тоді на структури, що виробляють і реалізовують рішення у сфері ВТС, можна покласти низку функцій, пов’язаних зі створенням внутрішнього ринку продукції військового призначення, а також питання розширення коопераційних схем (хоча об’єктивно, i в першому випадку ці завдання вирішували б успішніше).

Нарешті, є ще кілька суміжних питань, що вимагають укрупнення нинішніх спецекспортерів або розосередження їхньої діяльності. Попри готовність держави делегувати повноваження великим структурам, ринок вимагає ослаблення процедурних рішень у сфері, що стосується сервісного обслуговування та поставок запасних частин до озброєнь і військової техніки. Сьогодні вже не просто бажаним, а необхідним стає введення повідомного порядку поставок комплектуючих до раніше наданої техніки. Сьогодні російські експортери прямо кажуть про перехід від політики разових сервісних послуг із запитів замовників до забезпечення інтегрованої логістичної підтримки зброї на всіх етапах її життєвого циклу. РФ створює в низці держав спеціальні технічні центри з обслуговування поставлених озброєнь. Такі центри найближчим часом з’являться в Індії, Мексиці і, можливо, в Малайзії. При цьому, якщо в РФ у загальному обсязі поставок торгівля запасними частинами становить близько 17%, в Україні, на території якої зосереджене виробництво комплектуючих i до левової частки російської техніки, ця цифра незмірно вища. За оцінками експертів, вона перевищує 30%. І хоча Україна не зможе дозволити собі створення сервісної мережі за кордоном (що має намір зробити РФ), перехід до електронної торгівлі запчастинами й ЗІП через інтернет, хоч би у вигляді експерименту цілком реальний і може дати результат.

Із погляду розвитку оборонно-промислового сегмента економіки й з урахуванням реалізації надій на всебічну інтеграцію України в євроатлантичні структури, Україні підійшла б збалансована версія побудови вертикалі ВТС. Така форма була б тимчасовою — до оформлення на ринку кількох великих інтегрованих структур зі зведеними функціями, які б включали й торгівлю зброєю.