Що ближчий жовтень, то настирливішими будуть спроби «незалежних» аналітиків, експертів, журналістів переконати затурканого українського виборця в тому, що внаслідок повного розброду і хитань серед демократів, єдиною кандидатурою, здатною зупинити загрозу комуністичного реваншу, є Леонід Данилович Кучма. Можна не сумніватися, що до цього хору додасться потік заяв і звернень аналогічного змісту від діячів культури, ветеранів і спортсменів. Шкода тільки, що лише небагато хто задумається над тим, а хто ж, власне, більше від усіх доклав руку до створення всіх умов для появи загрози цього комуністичного реваншу?

Враховуючи надзвичайно коротку пам'ять нашого народу, хотілося б нагадати читачам про певні нюанси президентських виборів 94-го року, а також стисло проаналізувати ступінь оспівуваного реформаторства, патріотизму і демократичності нашого Президента-достойника.

Просто дивно, як це деякі наші демократи так швидко забули завдяки кому 10 липня 1994 року Леонід Кучма став Президентом.

У липні 94-го регіональні організації КПУ та прості комуністи розгорнули по всій Україні таку агітацію за Леоніда Кучму, що іноді ставало моторошно. І якщо головне друковане видання КПУ — «Комуніст» намагалося зберігати стриманість, то регіональні комуністичні листівки «відірвалися» від душі. Наприклад, «Ленинская правда», № 13 — друкований орган Сумської обласної організації КПУ, вийшла за день до виборів з інструкцією-роз'ясненням на першій шпальті для особливо нетямущих «Чому я буду голосувати за Леоніда Кучму». У моєму рідному Севастополі комуністам-агітаторам 10 липня 94-го року вдалося підняти на ноги всіх місцевих ветеранів і інвалідів, які слухняно виконуючи наказ, тримаючи в руках однакові папірці з прізвищем «Кучма» (напевно, щоб не переплутати), йшли віддати свій голос за Леоніда Даниловича. І видали-таки на-гора 91,98 % голосів по місту за Кучму. Зараз комуністи вважають, що про це краще не згадувати, іноді навіть заперечують свою відкриту підтримку Леоніда Кучми на виборах-94. Хоч досить лише взяти будь- яку газету регіональної організації КПУ, котра вийшла в липні 94-го, щоб пересвідчитися в зворотньому. Відкриємо, наприклад, «Коммунист Кривбасса», №3 від 19.07.1994 року: «Відомо, комуністи на другому етапі підтримали кандидатуру Л.Кучми...» . No comments.

З тих, хто добре пам'ятає початок липня 94-го, навряд чи у кого повернеться язик заперечувати, що 10 липня 1994 року 120 тисяч членів КПУ всі, як один, проголосували за Леоніда Кучму.

Відразу після президентських виборів-94 Петро Симоненко просто світився оптимізмом: «До речі, у новообраного Президента до наших позицій ставлення уважне, конструктивне» (див. «Комуніст» № 20, 1994). Просто сімейна ідилія. А те, що надалі між партнерами виникли непорозуміння, то з ким не буває.

Коли спілкуєшся з простими комуністами, вони визнають, що голосували за Кучму (причому деякі — ще в першому турі), але скаржаться, що він їх обдурив. Заспокоюю їх, пояснюючи, що просто комуністи подумали, що перемога Леоніда Кучми — це їхня тактична перемога, а вона виявилася стратегічною, і Петро Миколайович за минулі 5 років не зробив для зростання популярності КПУ і третини того, що зробив Леонід Данилович. Словом — розрахувалися. Але найголовніше, що через 5 років вони знову потрібні один одному, як повітря. Адже Симоненко є набагато зручнішим противником у другому турі для Кучми, аніж інші претенденти. А єдиний кандидат, проти якого у Петра Симоненка з'являється теоретичний шанс отримати у другому турі більше 50%, — Леонід Кучма.

Мабуть, Симоненко потребує Кучми-суперника по другому туру навіть більше, аніж Кучма — Симоненка. Річ у тім, що вихід пари Симоненко — Кучма призведе до катастрофічного падіння явки виборців на другий тур, оскільки ці дві кандидатури є квінтесенцією негативу в українському суспільстві. Вихід Кучми у другий тур проти Симоненка призведе до неявки значної частини деморалізованої таким результатом першого туру некомуністичного електорату, і за цих умов максимально можливі у другому турі 35—40% голосів за Симоненка при нормальній явці виборців у 70—75%, автоматично може перетворитися на 50—55% голосів «за» при явці виборців у 40—50%. Тому головним завданням Леоніда Кучми у разі формування в результаті першого туру бажаної пари Кучма — Симоненко є забезпечення високої активності виборців у другому турі, за якої частка хронічно активного лівого електорату знизиться.

Втім, у Леоніда Даниловича є і ще один варіант. Якщо раптом Симоненко на вибори не піде, а як кандидат від КПУ піде Ткаченко чи Мороз (що малореально), то схема протистояння демократ (Кучма) — комуніст-реваншист ламається. Для порятунку накатаної схеми і потрібен лідер ПСПУ, у результаті схема зберігається, просто замість Симоненка вводиться Вітренко. Як противник у другому турі, Наталя Михайлівна ще зручніша. Справа тут навіть не в особистості лідера ПСПУ, а радше в тому, що наше суспільство психологічно не готове проголосувати більшістю за жінку- президента, навіть якщо це буде не Вітренко, а Тетчер. Тому будь-який чоловік у другому турі президентських виборів в Україні гарантовано обійде будь-яку жінку.

Тому в подальшій розкрутці Наталі Вітренко зацікавлений не тільки Кучма. Зростання популярності Вітренко не повинно особливо шокувати і комуністів, оскільки внаслідок п'ятирічної (без)діяльності їхнього союзника по виборах-94 — Леоніда Кучми, — електоральна база крайніх лівих настільки розширилася, що голосів зубожілих людей, котрі від безвиході відмовляються (а може ніколи і не вміли?) тверезо розмірковувати, вистачить на всіх кандидатів-популістів.

Тепер кілька слів про патріотизм, демократизм і реформаторство діючого Президента, оскільки посилання саме на ці критерії дозволяє архітекторам його передвиборного іміджу представляти Леоніда Кучму єдиною альтернативою «недемократичним, антиреформаторським і антидержавним силам». Цю наполегливо нав'язувану виборцям ідеологему необхідно розбити.

Кілька прикладів демократизму. Для початку — систематичне нехтування принципів місцевого самоврядування. Далі — публічні погрози Президента на адресу голови Верховного Суду Бойка, заява про те, що член Кабміну — міністр фінансів Мітюков «не збідніє, сплативши зі своєї кишені» N-ну кількість десятків тисяч гривень, — все це свідчить про повну відсутність у Президента політичної культури, котра є однією зі складових демократії. А чого для міжнародного іміджу України варте сусідство нашого Президента з комуністичними лідерами Цзянь Цземінем і Фіделем Кастро в номінації «ворог преси»? Список демократичних достоїнств можна продовжувати.

Це про Кучму-демократа. Тепер щодо Кучми-патріота. Незадовго до виборів 1994 року Леонід Кучма заявив буквально наступне: «Українська державність не може бути для нас самоціллю» (газета «Комуніст», №18, 1994). Можна сказати, що цього принципу Леонід Данилович твердо дотримувався всі 5 років свого президентства, за час якого недовіра і ненависть громадян до своєї держави досягли катастрофічних розмірів. Згідно з соцопитуваннями, кожний третій українець мріє назавжди виїхати з України. Останні п'ять років зовнішньополітичного життя України можна охарактеризувати як абсолютно невдалі: обсяги зовнішньої торгівлі падають, з Ради Європи от-от попросять, навіть асоційоване членство України в Європейському Союзі не стало реальнішим, в'ялопротікаюче партнерство з НАТО — і те під загрозою. Зате ратифікація угод по Чорноморському флоту і вступ у МПА (і те, й інше — з благословення Президента) — свідчення того, що Україну знову почало затягувати на російську орбіту. У принципі, це цілком закономірно, оскільки без внутрішньополітичного й економічного позитиву потуги наших дипломатів «зачепитися» за Європу приречені на провал, навіть якщо в ролі тягача виступають такі професіонали, як Борис Тарасюк.

Про «реформаторство» Леоніда Кучми-прем'єра і Президента найкраще говорить відсутність інвестицій, хронічне падіння ВВП і рівня життя. Зростають у нас тільки податки і масштаби тінізації економіки. Україна і без лівого уряду скочується до болгарського сценарію. А ось вам оцінка останніх поривів Президента до реформаторства від Віктора Пинзеника: «Президент використовує своє право видавати укази з неврегульованих законами економічних питань не для проведення реформ, а для їхнього згортання».

То що ж це в результаті виходить? Виходить, що наш Президент і не патріот, і не реформатор, і зовсім вже не демократ. У такому випадку яка ж з нього, даруйте, альтернатива? Альтернатива чому?

Після виборів-94, виступаючи на пленумі ЦК, Петро Симоненко 13% голосів, набрані єдиним кандидатом від КПУ і СПУ Олександром Морозом, оцінив ледь не як перемогу лівих сил.

На момент інаугурації Леоніда Кучми — 13% дійсно були для крайніх лівих стелею. Через 4 роки президентства псевдодемократа і псевдореформатора, КПУ і СПУ на двох набирають у народі більше 30% (додайте голоси за ПСПУ, «Трудову Україну» й інших «захисників Вітчизни»). У півтора рази збільшилася фракція КПУ в парламенті.

І після цього деякі «патріоти» на кшталт Соскіна, котрі вийшли в тираж, прописують Україні Кучму за найкращий рецепт від комунізму на наступні 5 років! За такого «лікування» наша незалежність закінчиться вступом у Союз світових ізгоїв відразу після парламентських виборів 2002 року, коли комуністи займуть у нашому парламенті місць так 300—350.

Треба себе не поважати, щоб, вважаючи себе демократом і патріотом України, бачити в Леоніді Кучмі, людині, котра здобула 94-го перемогу багато в чому завдяки шаленій підтримці регіональних організацій комуністів, людині, з якою російські реакціонери пов'язували надії на ліквідацію української державності (почитайте російську пресу за червень-липень 1994-го) і через 5 років президентства якого головне запитання, на яке дадуть відповіть вибори, — на жаль, зовсім не те, на який відповідають вибори в інших країнах: «Якій бути країні?», а абсолютно нездорове запитання: «А чи бути країні взагалі?». І в тому, що це безглузде в суті запитання досі не знято з політичного порядку денного — заслуга Леоніда Даниловича Кучми і проваджуваної ним політики. На ньому лежить і головна провина за те, що такі слова, як «демократія» і «реформи» викликають у обивателя нудоту і міцно пов'язуються ним з сьогоднішнім плачевним станом у країні. На Президенті ж лежить і відповідальність за якісний склад Верховної Ради, оскільки такий її склад — неминуча реакція народу на політику виконавчої влади, формованої Президентом.

Таким чином, як одне із завдань, яке стоїть перед кандидатами-некомуністами, чий електорат значною мірою перетинається з потенційним електоратом Леоніда Кучми, є необхідність не просто вміло розбити нав'язувану московськими іміджмейкерами Президента формулу: «демократ-Кучма проти реакціонера-комуніста (Симоненка, Вітренко)», а й, наочно демонструючи наявність прямого взаємозв'язку між діяльністю Леоніда Кучми на посаді прем'єр-міністра і Президента і зростанням впливу комуністів в Україні, запропонувати ефективну контр-ідеологему: «Голосуючи за Кучму сьогодні, ви віддаєте свій голос за комуністів завтра!» , і забезпечити її засвоєння в максимально стислі терміни широкими прошарками українського суспільства.

31 жовтня нашому народу надається шанс зробити роботу над помилками, але для цього важливо визнати наявність самої помилки, а також зрозуміти, що відповідальність несе не тільки той, кого було обрано Президентом, а й той, хто зробив помилковий вибір (як і той, хто закликав зробити такий вибір — комуністи). Цього наполегливо не бажає розуміти більшість наших співгромадян, відмовляючись визнавати свою частку відповідальності за те, що відбувається в країні. Усвідомлення ж цієї відповідальності дуже важливо для правильного вибору в подальшому, оскільки, не усвідомивши помилки, неможливо витягнути урок.