Воєнна доктрина і нові виклики

Після публікації Стратегії національної безпеки, у вересні цього року в остаточній редакції було прийнято і Воєнну доктрину. При її розробці було враховано безліч чинників, пов’язаних не лише з потребою відштовхуватися від світового досвіду бойових дій, але й тими завданнями, які поставила перед країною і армією агресія Росії. Про особливості Доктрини і виклики, які виникли перед нашими збройними силами «День» поговорив із заступником начальника управління Міноборони України Сергієм Галушком.

«МИ ВПЕРШЕ ОФІЦІЙНО ЗАКРІПИЛИ МОЖЛИВІСТЬ ПРОВОДИТИ БОЙОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ»

— Події в Криму і на Сході України поставили перед країною, суспільством і перш за все збройними силами України ряд завдань щодо швидкого нарощування оборонного потенціалу. Як у новій редакції Воєнної доктрини України, прийнятої наприкінці вересня, враховуються сьогоднішні виклики національної безпеки?

— Раніше наші нормативні документи в сфері оборони відштовхувалися від певного віртуального противника і не в усьому прив’язувалися до реального життя, особливо до тенденцій розвитку геополітичної обстановки в світі і нашому регіоні. Сьогоднішні реалії такі, що нам найближчими роками належить вирішити величезну кількість завдань як щодо оборони країни, так і в інших сферах забезпечення національної безпеки. Можна по-різному називати поточну ситуацію в правовому аспекті, але мені хочеться, щоб кожен із нас усвідомив хоч і неприємну, але очевидну і просту річ: фактично ворог стоїть біля наших воріт, можна навіть сказати біля воріт кожного конкретного будинку. А в деякі наші будинки він уже вторнувся і просто так іти не збирається. Більше того, думає, як реалізувати свої плани щодо України далі. Саме ця теза і є засадничою в тексті нещодавно прийнятої редакції Воєнної доктрини України: конкретний противник і не менш конкретні його інтереси, плани та реальні дії, а також конкретні завдання для нашої держави, сектора безпеки і оборони, всього суспільства з протидії планам ворога.

Відповідно, конкретизація загроз на найближчу і середньотермінову перспективу, чітке визначення противника і основних сценаріїв його подальших дій сприяють тому, щоб діяльність військово-політичного керівництва країни, всього сектора безпеки і оборони стали більш цілеспрямованими. Це стосується не лише власне військової сфери, але й інших напрямів. Наприклад, у доктрині дуже могутньо представлено компоненту забезпечення інформаційної безпеки країни. Сформульовано багато нових завдань органам виконавчої влади, які мають стосунок до оборонної сфери. Чіткіше прописані вимоги до інтеграції зусиль усіх складових сектора безпеки і оборони, яка повинна дати синергетичний ефект у плані їх ефективності.

Мені здається, що якби ми почали говорити про ті положення, які сьогодні закріплені у Воєнній доктрині років п’ять тому, то на нас подивилися б як на фантастів. Для прикладу, Концепцію інформаційної безпеки Міністерства оборони України і Збройних Сил України з планом заходів щодо її реалізації ми почали розробляти кілька років тому, задовго до агресії Росії. Зазначу, що в цих документах передбачалося нарощування наших можливостей для активного впливу в інформаційному просторі. Не можу сказати, що ми все передбачали, але очевидною була потреба таких кроків. Проте, вже тоді ми зустріли величезний опір урядовців при просуванні проекту цього документа. Кінець кінцем концепцію було підписано і введено в дію наказом міністра оборони 10 січня 2014 року, буквально за півтора місяці до початку російської агресії. Наступні події показали, що основні положення цієї концепції виявилися правильними, але, на жаль, на практиці реалізовуватися вони почали із запізненням. Це лише один із прикладів, який показує реалії запуску чогось нового у сфері національної безпеки в роки, які передують російській агресії. На думку багатьох експертів, нинішня Воєнна доктрина вже є прикладом документа, в якому немає штучного замовчування якихось проблем або погроз, а реальність і її перспективи названі своїми іменами.

ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Необхідно відзначити ще одну важливу особливість даної Доктрини, яка полягає в тому, що ми вперше офіційно відкрито задекларували можливість у разі потреби робити дії, у тому числі й воєнного характеру на території інших держав. Думаю, що даний пункт є гідним сигналом для наших противників.

— Які помилки допускаються при трактуванні Доктрини в суспільстві, зокрема експертами?

— Цей документ у повному вигляді важко віднести до перших позицій у рейтингах читаності «пересічними» громадянами, оскільки Воєнна доктрина як документ середньотермінового оборонного планування розробляється для військово-політичного керівництва і фахівців, які працюють у сфері безпеки.

Зазначу, що деякі політики і псевдоексперти довгий час кричали, що у нас Воєнної доктрини раніше взагалі не було. Хоча фахівці знають, що нинішній документ — це не перша, і навіть не друга редакція Воєнної доктрини. Воєнна доктрина в державі існувала, в ній було закріплено багато положень сфери воєнної безпеки, вона постійно уточнювалася, але говорити про те, що вона раптом з’явилася 24 вересня цього року неправильно.

Потім були надумані звинувачення з боку політиків-популістів, що ми зволікали з прийняттям Воєнної доктрини, що цей документ нібито ніде не обговорювався і був прийнятий у вузьких кулуарах. Але після того, як Міністерство оборони України провело внутрівідомче узгодження Доктрини, було проведено ряд публічних зустрічей, де ця Доктрина була презентована суспільству, ЗМІ, міжнародним експертам. Безліч аналітичних центрів і фахівців взяла участь у її обговоренні. Проект Доктрини було показано і військовим аташе, і іноземним радникам, які працюють в Україні.

Думки і побажання фахівців до тексту цього документа було почуто і враховано. Зазначу, що цю Доктрину можна було б прийняти ще і в квітні, але тоді вийшов би юридичний казус. Річ у тім, що спочатку в державі приймається Стратегія національної безпеки, яку було підписано в травні цього року. Воєнна доктрина базується на положеннях Стратегії національної безпеки і є за своєю сутністю стратегією військової безпеки країни.

Якщо говорити про спекуляції щодо власне тексту Воєнної доктрини, то наведу приклад з темою комплектування ЗС України, зокрема формування контрактної армії. У Доктрині чітко прописано, що в середньостроковій перспективі ми розглядаємо змішаний спосіб формування збройних сил. Пріоритетом є контрактна служба. При цьому зберігається можливість призивати військовослужбовців за мобілізацією, а також зберігається строкова служба. Причому солдати-строковики не братимуть участі в АТО. «Строковики» потрібні для того, щоб у нас був військовонавчений резерв і було забезпечено зв’язок армії і народу. У всьому світі наявність людей, які пройшли військову службу, є важливим чинником військово-патріотичного виховання громадян і навіть є елементом консолідації суспільства.

«ДО 2020 РОКУ МИ ПОВИННІ ВІДПОВІДАТИ ВСІМ СТАНДАРТАМ НАТО У ВІЙСЬКОВІЙ СФЕРІ»

— Не так давно при зустрічі Порошенка і Столтенберга, наш Президент виразно сказав, що ми наразі не готові до вступу в НАТО. Така чітка відповідь, хай і з подальшими ремарками, наштовхує на підозру в тому, що ми знову можемо піти блудною дорогою, при цьому декларуючи вже начебто вибраний напрямок у бік Північноатлантичного Альянсу. Будемо, як і раніше, йти до Європи не поспішаючи. Чи є така небезпека?

— Якщо ми уважно проаналізуємо всі виступи Президента на цю тему починаючи з весни минулого року, то ми переконаємося, що наша країна бачить себе в системі міжнародної колективної безпеки. Тема можливих відхилень від цього курсу навіть не обговорюється. Звернімося до самої Доктрини. Даний документ визначає стратегію безпеки на середньотермінову перспективу, а посадові особи на різних рівнях зобов’язані керуватися цим документом і реалізовувати його положення в практичній діяльності. У статті 17 цієї Доктрини чітко позначено, що основними цілями України у сфері воєнної доктрини є вдосконалення системи безпеки для захисту держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, сприймання України на міжнародному рівні для відповідності критеріям членства України в ЄС і НАТО. Тобто цю мету закріплено нормативно. Є перелік наших завдань на найближчий час і на середньотермінову перспективу з таким же чітким формулюванням реформування збройних сил з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами країн членів НАТО. Тобто вектор НАТО у нас фігурує і в заявах військово-політичного керівництва, і в самому документі Воєнної доктрини. Я навів лише два приклади, а їх там набагато більше. Таку ж позицію закріплено і в інших документах, зокрема в Стратегії національної безпеки. Проте, будьмо реалістами. Від того що ми захотіли інтегруватися до НАТО, ще не означає, що нас в цей же момент туди приймуть. Є ухвали, які приймає саме НАТО з приводу своїх майбутніх членів. Причому, ухвала має бути підтримана абсолютно всіма країнами, які вже є членами цього військово-політичного союзу. Окрім того, існують формальні процедури, яких повинна дотримуватися держава, яка претендує на членство в НАТО. Ці процедури відкриті і в них чітко прописано етапи того, що ми повинні досягти не лише у військовій сфері. Там дуже великий пакет вимог, що стосуються сфери дипломатії, економіки, законодавства і подібного. Після того, як ми відповідатимемо цим критеріями, тоді можна говорити про якусь деталізацію термінів. Доктрина передбачає досягти власне сумісності збройних сил України з НАТО до 2020 року. Зараз же ми перебуваємо на шляху її досягнення. Якщо звернути увагу на досвід країн, які вже стали членами НАТО, то їх шлях також був не настільки швидким.

— У Доктрині звучить речення «агресія РФ». У нас є неоднозначна практика називати воєнні дії на сході України АТО. У даному випадкові слово «агресія» можна розцінювати як те, що ми визнаємо, що у нас іде саме війна з конкретним противником в особі Росії?

— У тексті документа йдеться не лише про класичну війну, але й широко описується спектр способів впливу, які застосувала Росія проти нашої країни.

Відповідно, ця агресія породила запитання — якими нормативними рамками ми можемо визначити інструментарій реагування на неї. Якщо скласти список кризових ситуацій, пов’язаних із національною безпекою, то наше законодавство визначає такі режими реагування: правовий режим воєнного стану, правовий режим надзвичайної ситуації, а так само є положення Закону України про боротьбу з тероризмом, де є таке поняття як «спеціальний режим у районі проведення АТО». Нагадаю, що метою АТО є припинення терористичної діяльності. Те, що відбувається на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей — це за своєю сутністю не є класичними широкомасштабними бойовими діями. Це те, що весь світ назвав симетричною війною. Проявом цієї війни є, в першу чергу, діяльність терористичних формувань, а також прихована і явна допомога їм з боку російських силових структур. Ви практично не побачите на тимчасово окупованій території Донбасу військовослужбовця з відзнаками російських збройних сил. Ці люди перебувають там або взагалі з чужими паспортами, або просто представляються добровільними найманцями. У такій ситуації наша держава вибрала з можливих способів реагування на таку агресію, той, який найбільш адекватний ситуації, тобто формат АТО. За великим рахунком, після того, як до Закону про боротьбу з тероризмом внесли відповідні доповнення й істотно розширили повноваження суб’єктам боротьби з тероризмом, то якихось особливих обмежень для застосування збройних сил у рамках АТО ми не маємо. Тому я б не став зациклюватися на тому, що нам потрібен воєнний стан або щось інше.

Більше того, коли в суспільстві розгорілася дискусія з приводу того, чи потрібно було запроваджувати воєнний стан, то багато популістів цю тему підхопили. Це робилося не через те, що нам потрібен режим воєнного стану, а через те, що комусь потрібно було про щось говорити. Тоді фахівці склали порівняльну таблицю з двох колонок з описом того, що ми — силовики — можемо в рамках режиму воєнного стану і що ми зобов’язані робити, а з іншого боку — які в нас є повноваження в рамках АТО.

Як виявилось, для суспільства вибір на користь воєнного стану виявився б відчутнішим у плані негативних моментів. Адже при воєнному стані у нас з’явилися б атрибути зовсім не демократичної держави, наприклад, цензура в усьому інформаційному просторі країни. Була б заборона на деякі види суспільно-політичної діяльності, у тому числі не відбулися б деякі вибори. Тобто в такому разі було б обмежено величезну кількість прав і свобод громадян України. Рамки АТО своєю чергою дають необхідний набір можливостей для силових структур, і при цьому, даний режим не так сильно обмежує права і свободи суспільства.

«У РОСІЇ Є ПОТЕНЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ РОЗВ’ЯЗАТИ ПРОТИ НАС ШИРОКОМАСШТАБНУ ВІЙСЬКОВУ АГРЕСІЮ»

— Чи є неафішована частина військової стратегії України?

— Усе набагато простіше. У державі прийнята система оборонного планування на короткострокову, середньострокову й довгострокову перспективу. Кожному з етапів планування відповідає певний набір документів. До довгострокового планування в державі належить Концепція розвитку сектора безпеки й оборони, Стратегічний оборонний бюлетень. Сама воєнна доктрина є документом середньострокового планування. Це аналог стратегії військової безпеки з досвіду розвинених країн світу. Ця Доктрина є відправною точкою для формування інших документів відомчого характеру, які можуть мати різний гриф таємності. Наприклад, у Доктрині з’явилося таке поняття, як стратегічні комунікації, які мають на увазі використання комунікативних можливостей держави, зокрема й у сфері публічної інформації, зв’язків з громадськістю, інформаційних і психологічних операцій. У цьому випадку ми не просто задекларували таку сферу, а й отримали завдання працювати в цьому напрямку. НАТО до цього прийшло кілька років тому. Ми працюємо над тим, щоб доповнити стратегічними комунікаціями той арсенал дії на противника, який у нас уже є.

Таким чином, у Доктрині немає жодних таємних положень, але в кожній статті і в кожному пункті є вимоги до виконання, що має своє віддзеркалення в документах як розвитку силових структур, так і їх використання.

До речі, до достоїнств Доктрини можна віднести прописані шість основних сценаріїв, за якими з боку Російської Федерації можуть реалізовуватися агресивні плани. До одного із цих сценаріїв належить повномасштабна агресія Росії. Останні п’ять сценаріїв більше належать до форматів так званої «гібридної війни». А коли є чітко прописані сценарії, то для військових набагато легше формувати конкретні плани реагування, запобігання й заборони з нашого боку. У нас є арсенал методів із заборони й запобігання військовій агресії, зокрема дипломатичні, економічні, інформаційні й власне військові заходи. При грамотному використанні вони ефективно стримують агресора. Росія проти нас готувала низку сценаріїв, і те, що сталося зараз, свідчить про те, що найагресивніші й наймасштабніші сценарії вони все ж не наважилися реалізувати.

— Зараз усі говорять про війну у Сирії. На телебаченні й у мережі активно демонструються бомбардування Росією сирійських міст. Ми розглядаємо подібний варіант розвитку подій, коли Росія масштабно застосує проти нас авіацію?

— Потенційні можливості у Росії розв’язати проти нас широкомасштабну військову агресію є. І такі плани вони розглядали. Думаю, що з порядку денного вони їх також не зняли. Проте будь-який план може бути реалізований за наявності низки умов. І самих лише матеріальних ресурсів для цього мало. Є, наприклад, такий ресурс, який важко виміряти, — це бойовий дух. На війні важливе формування стійкого образу ворога для пояснення мети військових дій. Як вони в Росії пояснять своїм звичайним солдатам, хто для них є ворогом? Набір аргументів про уявних «карателів» і «хунту» вже приївся. Стримуючим моментом є можливий рівень втрат, яких вони зазнають, розв’язавши широкомасштабну агресію. У разі масштабної війни приховати втрати від свого народу вже не вийде. Таким чином, здорова оцінка потенціалу української армії так само стала стримуючим чинником для Кремля, внаслідок чого вони не наважилися на активніші дії. Навесні-влітку цього року я був заступником керівника АТО. Ми з певною періодичністю отримували інформацію про те, що противник готується до різного роду активних наступальних дій. Нам доводилося діяти на застереження. У результаті найактивніше, на що у згаданий період наважилися Путін і його оточення — це події під Мар’їнкою, де противник спробував почати наступальні дії з локальними цілями. Ми проводили перегрупування, нарощували рубежі оборони, готували резерви й, підкреслю, не дуже приховували готовність цих резервів, щоб противник теж бачив, що в разі нападу може отримати по зубах. Мабуть, це спрацювало. Підкреслю, що той потенціал, який зараз міститься в АТО, — це вже абсолютно не те, що було там у травні минулого року.

«НАША РОЗВІДКА ПРАЦЮЄ З ПОЗИТИВНИМИ РЕЗУЛЬТАТАМИ»

— Путін ще минулої зими оголосив про свою воєнна Доктрину. Наскільки наша сторона при розробці Доктрини враховувала прописані завдання в Доктрині противника?

— При розробці нашої Доктрини було зібрано досить чисельну групу фахівців. Від кожного структурного підрозділу Міністерства оборони і Генерального штабу, військових вишів і наукових установ були представники, які готували свій розділ або окремі статті. Ми вивчали, у тому числі і західний досвід. Звичайно ми прораховували і можливі сценарії згідно російської доктрини. Причому, в першій частині нашої Доктрини ці варіанти погроз більш ніж деталізовані. Там чітко прописано: ким і як можуть бути реалізовані агресивні плани. Враховано досвід тимчасової окупації Росією Донбасу та анексії Криму, мілітаризація РФ окупованих територій аж до розвідувально-підривної діяльності російських спецслужб. При формуванні Доктрини ми вивчали не лише відкриті, але й закриті російські документи.

— Тобто був доступ і до засекреченої інформації в Росії

— Наша розвідка працює з позитивними результатами. Не скажу, що ми читаємо абсолютно всі їхні документи, але ми достатньо забезпечені інформацією для того, аби розуміти, що думає ворог і до чого готується.

— За часів Януковича було обрано стратегію, спрямовану на зміцнення внутрішніх військ, а не армії. Робилося це з метою фізичного забезпечення влади, тобто її узурпації. Зараз іноді я спостерігаю велику кількість внутрішніх військ, у тому числі Нацгвардії, в столиці. Чи враховано в Стратегії, насамперед національної безпеки, загроза того, що нинішня влада під виглядом необхідності зміцнення оборони, диспропорційно нарощуватиме потужність внутрішніх силових структур. Деякі сили провокують до такого зміцнення, про що свідчать події під Верховною Радою 31 серпня. Але, як показує гіркий досвід подій на Майдані, внутрішні війська також можуть бути використані не на користь національної безпеки.

— Внутрішній ворог за своєю небезпекою не дуже відрізняється від зовнішнього противника. А силові структури — це не покірлива маса і гарматне м’ясо. Це люди зі своїми поглядами і переконаннями. Вони розуміють, що захищають країну від зовнішнього агресора. Інша справа, коли деякі політики намагаються використовувати «воєнну тему» в своїх цілях. За останній рік є декілька прикладів, як такі політики «запрошували» бійців з передової, навіювали їм різні імперативи і використовували їх в столиці для спроб дестабілізації ситуації. Гадаю, що на таких прикладах люди теж чогось навчилися. Наше громадянське суспільство за останні півтора роки зробило колосальний крок до підвищення самоорганізації і відповідальності, виробило механізми самозахисту. Думаю, це суспільство не допустить узурпації влади якою-небудь політичною силою взагалі. Не для того народ відстоював свої інтереси на Майдані. Проте я не виключаю, що деякі деструктивні сили і далі використовуватимуть в своїх цілях, наприклад, ветеранів АТО.

Тут дуже багато залежить від самої держави, яка має працювати на випередження, не допускаючи «афганського або в’єтнамського синдрому». Для цього потрібно укріплювати соціальне забезпечення учасників АТО, максимально їх підтримувати і адаптувати. Бійці повинні відчувати, що їх очікування відносно реформування країни виправдовуються. У цих хлопців, які чули, як біля вуха свистить куля, загострене відчуття справедливості. У багатьох з них на очах убили товаришів. Не можна допустити, аби вони потрапили під вплив маніпуляторів. Проте, насамперед, це має вирішуватися на місцевому рівні, тому що вони повертаються в свої міста, села, в конкретні колективи, в сім’ї. Можна ухвалювати безліч законів, але якщо саме локальне середовище на місцевому рівні не забезпечуватиме їхні очікування і потреби, то згладити поствоєнний синдром буде вкрай важко.