Україна — зі «Щитом»

... Американські військові десантники тепер можуть вписати ще один рядок в Книгу рекордів Гіннесса і в історію своєї 82-ї аеромобільної дивізії. Цей шанс їм дала Україна. Вночі 16 липня рейнджери бази Форт Брегг, що у Північній Кароліні, почали завантажуватися у бездонні черева трьох транспортників С-17. Через 11 годин безпосадочного польоту через Атлантику і Європу, після двох дозаправок у повітрі, С-17 скинули свій живий вантаж над Україною. На таке американська армія зважувалась вперше в своїй історії. І саме це стало чи не найбільш ефектною деталлю українсько- американських навчань «Щит миру-2000», що 19 липня завершилися на Яворівському полігоні під Львовом.

МАНЕВР МИРОТВОРЧИЙ

За часів холодної війни в кожній казармі радянської армії висіло гасло, що словами класика закликало «учиться военному делу настоящим образом». Слоган українського війська нині, здається, інший — «вчитись мілітарній справі у миротворчий спосіб». Багатонаціональні маневри з назвою «Щит миру» задля відпрацювання взаємодії під час спільної миротворчої операції відбуваються на території нашої позаблокової країни з такою ж невідворотністю, як зміна пори року.

Попри те, що де-юре ці маневри є власне двосторонніми для армій двох стратегічних партнерів — США та України, де-факто до них традиційно приєднується все більше учасників. У «Щиті миру-2000» безпосередню участь взяли 1600 військових з 21 країни, а представники ще чотирьох держав виступили спостерігачами. Цей контингент, об’єднаний в дві багатонаціональні бригади, вчився встановлювати і утримувати мир між умовними двома ворогуючими сторонами, які, поділені вірою і національністю, тривалий час воювали між собою в країні під назвою Патагонія. А потім згодились на те, щоб сили ООН їх таки помирили.

Сценарій звичний і традиційний. Майже так було і на всіх попередніх «Щитах» — щоправда, з впровадженням «ноу-хау», які раніше не застосовувалися. Разом з миротворцями і штабами, що діяли під Львовом, в тісній зв’язці працювали штабні центри у Естонії та Болгарії. «Ці навчання є піонерськими з огляду на те, що за допомогою супутника встановлено радіо- і відеозвязок між штабами у трьох європейських зонах на великих відстанях. Це відпрацювання нової технології. Це робиться заради того, аби зменшити ті розбіжності, які виникають під час взаємодії між військовими частинами з різних армій, що мають різні структури, системи і стандарти зв’язку, і вимоги статутів», — пояснював керівник навчань з американського боку бригадний генерал Уільям Остін.

Втім, маневри вражали і іншим нововведенням: рішенням застосувати повітряний десант для миротворчої роботи. Подолавши сім з половиною тисяч кілометрів, американські літаки С-17 над Польщею мали об’єднатися в своєрідну повітряну колонну з п’ятьма нашими Іл-76, що знялися з аеродрому в Одеській області і з інтервалом в 10 хвилин провести десантування — спочатку наші, потім американці. Проте Іл-76 з першого заходу десантували 9 бойових машин десанту, потім — 126 болградських аеромобілістів. А американців довелось чекати ще хвилин сорок. Потім, з третього заходу, 170 американців з висоти у 250 метрів (наші це робили з 600) за декілька секунд «вибухнули» куполами своїх зелених парашутів над полігоном, де за місяць перед тим наші солдати старанно знищили зайву траву та пеньки.

Донині ще жодного разу американці не висаджувалися після трансатлантичного перельоту на полігони СНД. І ще жодного разу таки дії не застосовувалися в миротворчій практиці сил ООН. То, може, треба говорити про те, що США і Україна скоріш відпрацьовують не миротворчі, а власне бойові вправи? Щось на кшталт спільного наступу.

Таке припущення керівництву маневрів не сподобалось. «Було б помилкою думати про десантування, як про виключно наступальний вид дій. Це лише спосіб доставки військ у потрібне місце і у потрібний час», — категорично стверджував бригадний генерал Уільям Остін.

«Наш спільний десант за задумом маневрів мав оперативно взяти під свій контроль важливий об’єкт — хімічний завод. Його намагалися захопити сепаратисти, аби потім під загрозою екологічної катастрофи диктувати свою волю усьому регіону. У керівництва миротворчих сил не було іншої можливості, окрім застосування в цих умовах десанту», — пояснював командувач аеромобільних військ ЗС України полковник Іван Якубець.

А чи не було б швидше, аби для десанту США застосували свої можливості безпосередньо з Європи, а не витрачали час і зусилля на виснажливий трансатлантичний кидок? Звісно, швидше . Але ж «...вони експериментують, вони тренуються на всіх континентах, вони відпрацьовують на практиці те, що закладено в теорію супердержави. Це у них на перспективу. І це у них буде нарощуватись», — вважає полковник Олександр Пушкар — співкерівник «Щит миру-2000» з українського боку. А якщо це справді на перспективу, то чи не пов’язане це прагнення Америки до опановування нових аспектів миротворчого досвіду з якимись ще непередбачуваними нині реаліями з життя власне України?

— А що, ви думаєте, що у нас буде така кризова ситуація? — перепитав мене полковник Пушкар, за плечима якого не лише досвід командування українською миротворчою частиною на Балканах, але й військовою бригадою у Криму, по сусідству з російським Чорноморським флотом. Питання полковника було, звісно, риторичне...

МАНЕВР ПОЛІТИЧНИЙ

«Миротворчий досвід, що здобувається під час спільних маневрів, є надзвичайно корисним з огляду на ситуацію на Балканах, в колишній Югославії, де виник конфлікт на націоналістичному, релігійному та етнічному підгрунті. Той факт, що навчання «Щит миру» проводяться власне в Україні, причому вже не вперше, жодною мірою не є натяком на те, що подібні конфлікти можуть статися власне в Україні чи ваша країна більш схильна до таких конфліктів, ніж інші. Навпаки. Якби подібний конфлікт справді був ймовірним, то це було б достатньою підставою для того, щоб такі маневри не проводити взагалі», — переконаний бригадний генерал США Уільям Остін.

Власне, на цих маневрах Україна є місцем зустрічі для країн-партнерів, яке змінити не можна. Керівники оборонних відомств України, Польщі, Азербайджану, командувач об’єднаних збройних сил НАТО у Європі, замміністра Грузії і навіть міністр оборони Білорусі — мали змогу разом спостерігати за тим, як військові з різних країн йдуть одним урочистим маршем. Хіба що Росія уникає таких побачень, попри те, що США були вкрай зацікавлені в тому, аби і російські вояки завітали на ці маневри. Ще за два тижні до початку навчань на сайті «Щит миру-2000», який американська сторона завбачливо розгорнула в Інтернеті, Росія значилась серед учасників. І в перший день навчань в газеті «Козак», яку видруковував спільний прес-центр, Росію з переліків активістів не викреслювали. Але насправді росіян на маневрах не було. Чому?

«Росія представлена військовим аташе», — обмежився таким поясненням Олександр Кузьмук. Небагатослівним був і командувач об’єднаних сил НАТО у Європі Джозеф Ралстон: «Це запитання краще ставити росіянам». Ситуація дуже нагадувала ту, яка склалась з іншими потужними морськими «партнерськими» навчаннями в Україні, що відбувалися якраз напередодні «Щита миру» у Чорному морі та під Одесою. Вони звалися «Спільний партнер-2000» і в них брали участь 10 країн НАТО і 6 партнерів альянсу. Військове відомство України спочатку було повідомило, що серед учасників буде і Росія, проте у ВМФ Росії заявили, що ці навчання їх не цікавлять, оскільки Чорноморський флот уже виконав план бойової підготовки на цей рік, а паливо може знадобитися для «інших задач». Тож російська сторона заявила, що вона буде тільки «відслідковувати» те, що відбувається на морських маневрах України з НАТО. А на «Щиту миру-2000» єдиний військовий посланець Росії цілком задовольнився спогляданням лише за спільним парадом і повернувся до Києва.

«Я думаю, що насправді «Щит миру-2000» Росію не обминув. Можна бути певним, що російські локаційні станції уважно відстежували підльот і кружляння Сі-17 над Україною, а за роботою російських РЛС в свою чергу слідкували американські супутники. А їхні десантники мали змогу відпрацювати дії в зоні, яка є дуже подібною до російських ландшафтів», — висловив припущення один з українських експертів, що уважно спостерігав за навчаннями від їхнього початку до завершення.

Але представники країни- учасниці все-таки воліли більше говорити про ті справи, де Росію можна не згадувати. Міністрів оборони України Олександр Кузьмук, відповідаючи на питання про те, чи буде на тлі «Щиту миру» обговорено проблеми ГУУАМу — позаяк всі ці країни залучені до маневрів — сказав, що зустріч міністрів оборони цього неформального об’єднання відбудеться. Але пізніше. Адже цього разу в Україну «з поважних причин» не приїхали міністри оборони Грузії та Молдови. Про Узбекистан Кузьмук чомусь не згадав взагалі, хоча, за його словами, «співробітництво в рамках ГУУАМ оцінюємо позитивно». А міністр оборони Польщі Броніслав Комаровьскі, якому забули надати слово на спільній прес-конференції і навіть оголосили про її завершення, вирішив взяти ініціативу в свої руки і ще раз розказав про те, яке велике значення Варшава надає участі спільного українсько- польського батальйону у миротворчих діях у Косові. «Ця співпраця дасть новий імпульс для розвитку нових сфер співпраці між Україною та Польщею», — сподівається Комаровьскі.

МАНЕВР ЕКОНОМІЧНИЙ

Тепер — про гроші. Україна не дарма тривалий час переконувала НАТО, що саме Яворівський полігон чи не найкраще підходить на роль міжнародного Центру для підготовки сил армій країн-учасниць ПЗМ. Бо це справа прибуткова. США і Англія за попередні роки вже вклали мільйонні суми у відбудову інфраструктури цього полігону. Безпосередньо на навчання «Щит миру-2000» було витрачено близько 1,5 мільйона доларів, хоча офіційно цю суму з українського боку ніхто не наважився підтвердити. Що, втім, і не дивно.

США цього разу змінили стратегію підготовки до маневрів, коли йдеться про вирішення усього комплексу проблем на кшталт харчування учасників навчань чи організацію їхнього пересування. Заміть того, щоб перераховувати гроші українським військовим структурам, американці зробили ставку на тендери серед приватних комерційних структур у Львові. І переможцями були ті, хто запропонував якісні послуги за меншу ціну. Подейкують, що так американці змогли зекономити чималі кошти. Правда, це чомусь було потрактовано саме львівськими журналістами як те, що США скорочують витрати на проведення навчань. «Якщо навчання стають більш масштабними, а витрати на них меншими — значить, ми на вірному шляху», — заспокоїв всіх Олександр Кузьмук. «Ми зробимо все, аби отримати якомога більше коштів від наших політиків на це важливе навчання», — додав своє і командувач об’єднаних сил НАТО у Європі Джозеф Ралстон.

Яворівський полігон став своєрідною візитівкою усього регіону. «До нас почали приходити інвестиції саме через те, що про дізналися саме через полігон», — стверджувала місцева влада. Тепер це спеціальна економічна зона. Щоправда, робочих місць навіть після здобуття полігоном статусу центру підготовки миротворчих сил країн-учасниць програми ПЗМ не додалося. Але місцеві жителі близькість до НАТО використовують як можуть. Так, минулого року мер Старичів (це містечко в зоні полігону) — звернувся до американських військових з проханням добудувати школу. «Ми не для того сюди прибули, пояснював я йому тоді. Але пообіцяв привезти сюди дітям різні подарунки і одяг. І цього разу ми виконали цю обіцянку», — каже полковник Клейн, командувач однієї з миротворчих бригад на «Щиту миру-2000».

Радіють як діти і наші аеромобілісти. На американські гроші вони хоч якось зуміли звести кінці з кінцями і провести бойову підготовку в масштабах полку — відкатати низку тренувань і завершити їх десантуванням вояків і бронетехніки. Коли зараз наша армія рахує чи не кожний літр пального, така подія для першої аеромобільної дивізії з Болграду не менш масштабна, ніж для бійців 82-ї американської — їхній переліт через Атлантику.

Проте як довго в таких умовах українська армія зможе тримати в своїх руках справній оборонний щит свої боєздатності? Без кардинальних рішень — недовго. І тоді не залишатиметься іншого, як залишатись зі «Щитом» в лапках.

Тим часом Міністерство оборони України надрукувало інформацію про те, що під час навчань «Щит миру — 2000» на Яворівському полігоні загинув український військовослужбовець. Молодший сержант, командир механізованого відділення 7-го механізованого полку Володимир Дутчак, потрапив під колеса бронетранспортера, виконуючи завдання із супроводу вантажів з гуманітарною допомогою, повідомляє Інтерфакс-Україна. Загибель військовослужбовця на навчаннях «Щит миру» — перша за 6 років. Незважаючи на те, що трагедія сталася в неділю, інформацію про неї було оприлюднено лише наступного дня.