Що допоможе виграти «партію»?

Перед новим президентом України, перед новим складом Верховної Ради України постане старе сакраментальне запитання, на яке досі немає відповіді: що ми будуємо? Не загальні гарні слова, а модель країни з конкретними кроками на 30—50 років, тобто стратегія розвитку країни. Наявні стратегії розвитку окремих галузей економіки не дають комплексного уявлення про майбутнє держави з відповідною «дорожньою картою». Хотілось би сподіватися, що «молода команда» нового президента захоче вибудувати план-сценарій розвитку країни, який не змінюватиметься разом зі зміною президентів. Одним із його елементів має бути аналіз причин наших невдач.

Оглядаючись на майже 30 років незалежності, необхідно для початку зрозуміти: що, коли і чому пішло не так? Не в останні п’ять років, а з самого початку. Адже всі президенти, всі уряди щось робили. Чому ж кінцевий результат такий невтішний? Абсолютна більшість українців проголосувала на референдумі в грудні 1991року за незалежність України, гарантуючи тим самим свою підтримку майбутнім урядам. Чому ж не вдалося використати, зберегти і примножити колосальний потенціал, набутий Україною, і який давав нам тоді надію на достойне життя? Чому, за версією Bloomberg, Україна втратила сім позицій і опинилася на 53-му місці із 60 в рейтингу інноваційних економік світу (Bloomberg назвав це «найбільшою поразкою» України)? Чому ми були визнані найбіднішою країною в Європі? Чому посіли перше місце у світі щодо недовіри до влади? Це не весь перелік аналогічних запитань. У чому причина всіх цих негараздів? Перш ніж призначати лікування, потрібно встановити діагноз хвороби, її причини. Бо якщо лікувати лише наслідки й ігнорувати причини, то важко очікувати сподіваного стабільного результату.

Можливо, саме зараз, коли ми вже маємо певний досвід існування як незалежної держави і, особливо, досвід негативний, є необхідність з’ясувати глибинні, фундаментальні причини наших негараздів. Особливо з огляду на те, що їхня кількість не зменшується, а їхня якість стає дедалі більш уразливою, небезпечною для подальшого існування незалежної України. Це і втрата частини території, і втрата контролю над частиною кордону, і поступовий відкат на доіндустріальний рівень розвитку.

Процес виборів президента України навесні 2019 року показав і нестабільність наших вищих державних інститутів. Фундамент цих кризових явищ закладався ще на початку нашого шляху як незалежної держави. Ці ж вибори засвідчили, що народ ще зберігає надію на краще, на необхідність і можливість позитивних змін. Щоб ще раз не зрадити цю надію, слід зрозуміти, що нам завадило її реалізувати.

ФОТО РЕЙТЕР

Ейфорія після здобуття незалежності завадила тверезо оцінити стан і можливості українського суспільства ефективно будувати нову, власну державу. Була переоцінена готовність українського народу користуватися такими інструментами, як свобода, незалежність, демократія. Не маючи стратегії розвитку на довгостроковий період (років на 30—40—50), країна почала розвиватися стихійно, виходячи з поточних потреб. А структура цих потреб, їхня кількість та якість визначалися невеликою групою людей, наближених до влади і націлених на задоволення виключно власних потреб. Саме для цього вибудовувалась необхідна законодавча база. Структура ж влади збереглася стара, як спадок Української Радянської Соціалістичної Республіки. Тільки замість першого секретаря ЦК КПУ, який у межах відведених йому Москвою повноважень реально керував республікою, було запроваджено посаду президента. Панувало таке уявлення, що все — заводи, фабрики, сільське господарство, транспорт, наука, освіта, інші стратегічні ресурси — працюватиме, як і в УРСР, тільки керувати всім цим тепер будемо ми самі. Нікому не спала на думку проста житейська істина: жити при батьках, коли вони ведуть все господарство, — це одне, а жити самостійно — це зовсім інше.

Як свого часу глибоко інтегрована в радянську імперію її частина, Україна успадкувала від неї не лише високорозвинену економічну систему, а й цілу низку її недоліків. Головний з них — «відчуження переважної більшості населення від участі в управлінні, від механізмів влади». Політика децентралізації нічого не змінила, тільки додала до нього яскравий місцевий колорит. Відчуження проявляється в крайніх формах недовіри до влади, до чинної політичної еліти, яка її уособлює, ба навіть більше — її відторгнення. Під час виборів президента України за очільника чинної влади проголосували 4,5 млн виборців, а за його опонента — 13,5 млн.

Ми запозичили з пізнього радянського суспільства і тіньову економіку, яка зросталася з партгоспноменклатурою, що закладало фундамент майбутньої кланово-олігархічної системи. Ці, а також інші, не менш суттєві недоліки не лише не враховувалися в планах розвитку України, а навіть і не розглядались, не обговорювалися. Не було і необхідного для цього наукового, професійного середовища. Це не було предметом уваги нових, молодих політиків, які взяли у свої руки майбутнє країни.

Конкретний, особистий приклад. Ще у вересні 1990 року була утворена Партія демократичного відродження України (ПДВУ). У першому скликанні Верховної Ради ПДВУ мала фракцію, в якій перебували 27 депутатів. Я, керівник Київської міської організації ПДВУ, викладач політекономії Київського інституту народного господарства, запропонував провести для наших депутатів невеликий «лікбез» з економічних питань — з огляду на те, що економістів серед них не було. Мені відповіли: «Не треба, самі розберемось». Результати цієї самовпевненості ми спостерігаємо й сьогодні.

І головне, як на мене, що не було враховано і дає свої наслідки й сьогодні, про що вже побіжно згадувалося: це — реальний стан українського суспільства, українського народу. Колись я вже звертався до цієї теми («День» № 11, 23 січня ц. р.). Ми отримали народ, який майже 75 років до цього був у складі тоталітарної держави і не знав, що таке демократія. А ще раніше упродовж кількох століть він був у складі іншої тоталітарної імперії, ще дальшої від демократії. Ми ж одразу змусили цей народ жити, діяти, будувати країну, користуючись незвичними демократичними інструментами. Це все одно, що дядька з воза пересадити в «мерседес». На щастя, в українському народі як частині «недоробленого» радянського народу збереглося незнищенне прагнення до свободи і справедливості, яке мало би компенсувати брак досвіду державотворення. І референдум з його сподіваннями, і два Майдани засвідчили великий духовний потенціал народу, який жеврів у ньому, попри всі історичні випробування. Потрібно було надати йому потрібний напрямок, підтримати, і тоді Україна, справді, могла б стати «східноєвропейським тигром». Це — оптимістичний погляд. Саме він дав підставу одному з кандидатів на президентську посаду України, генералові, доктору наук Ігорю Смешку говорити про десять критичних років, за які Україна ще має шанс ствердити свою незалежність і позбавити наших ворогів надії на її поглинання. Але є і песимістичний аспект: українці, які віками жили в чужих державах, завжди ставилися до них як до ворожої сили, традиційною була недовіра до її законів як антинародних; зрештою, вони не набули досвіду кропіткого вибудовування власної держави. Своя, українська держава мала би зламати цей віковічний менталітет, активізувати увесь позитив народу задля побудови запізнілої в історичному контексті власної держави. Не склалося. Навпаки: запозичена форма влади не лише консервувала відчуження народу від влади, яке сконцентрувалося в тезі «всі крадуть», а й поглиблювала його.

Ця важка суміш ментальностей вимагала особливої форми влади. Ми ж взяли готовою ту, до якої європейські народи йшли століттями. Логіка була простою: у них вона працює добре, а чим ми гірші? Ми ж теж європейці! Сталося те, що філософи називають протиріччям між формою (влада) і змістом (стан суспільства). Свого часу академік Ю. Пахомов стверджував, що демократія є привілеєм успішних країн. Ця невідповідність призвела до дискредитації демократичних інститутів влади, посіяла зневіру в майбутньому країни, дезорієнтувала українців у системі моральних цінностей. Найбільш показовими виявилися вибори президента України, коли більшість населення проголосувала за людину, яка, на їхню думку, не належить до чинної влади. Тобто продемонстрували неприйняття такої форми влади. Чи зможуть новий президент та новий парламент подолати це протиріччя і тим самим доведуть дійсну мудрість народу, покаже не стільки час, як конкретні справи для поліпшення добробуту народу, до зміцнення обороноздатності країни і, що найголовніше, відновлення територіальної цілісності нашої держави.

Подолання цього протиріччя належить передусім до форми, до влади, яку ми можемо періодично змінювати. Зміна ж стану суспільства, його менталітету, системи цінностей — це справа не одного покоління. З часу проголошення незалежності населення України вимушено проживає у специфічних соціальних умовах, коли в суспільстві відсутня ціннісно-нормативна база соціальної консолідації — загальне уявлення про те, що є добро і що є зло, що в цьому суспільстві схвалюється, що засуджується і що карається. Стара ціннісно-нормативна система, яка консолідувала тоталітарне суспільство, зруйнована, а нова, яка має ґрунтуватися на демократичних цінностях, так і не була сформована. І невідомо, чи розробляється десь така система. «Допомагає» в цьому агресія Росії, коли багато, здавалось би, абстрактних понять набувають в окопах цілком реальних смислів. Але цей процес іде важко. Ось такий промовистий факт: на призовні пункти в Києві минулого року не з’явилося 80% призовників. «За таких умов масова свідомість шукає ціннісну опору в історичному минулому і звертається до пошуків месії, який прийде і наведе «порядок у країні» (Н. Паніна, доктор соціологічних наук, НАНУ). Цим пояснюється співіснування двох феноменів, які проявилися під час виборів: Зеленського (заперечення старої системи влади) і Смешка (сподівання на ту саму «сильну руку»).

У цю логіку абсолютно не вписуються розмови і деякі законодавчі ініціативи про звуження президентських повноважень та перехід до «чистої» парламентської республіки. Я вже писав про те, що в Україні на сьогодні немає реальних підстав для її існування не як формального інституту, а як ефективного інструменту керування соціально-економічними процесами: немає середнього класу, немає справжніх ідеологічних партій («День» № 69, 19 квітня 2018 р.; «День» № 115, 4 липня 2018 р.). Майбутня Верховна Рада, в якій, за попередніми прогнозами, партія «Слуга народу»(яка поки що існує радше формально) набере до26% голосів, а «За життя» — до 16%, стане напівфеодальною структурою, контрольованою вже іншими олігархами. Згідно з деякими соціологічними дослідженнями, ідею парламентської республіки підтримують 6% опитаних. Крім того, на сьогодні Верховна Рада як інститут має найнижчий рівень довіри серед населення. І як собі уявляють прихильники цієї ідеї подальший перебіг подій? Чи не варто робити висновки й нам із подій у Європі, де старі, випробувані часом парламентські форми правління переживають не найкращі часи? На наших очах змінюється світ, виникають нові виклики, і не демократія як процес найбільш адекватно відповідає їм. Згідно з дослідженням Інституту соціології НАН України, «дві треті (60,5%) населення України погоджується з твердженням, що для нормального розвитку країні потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію»; лише 6,9% респондентів заперечують таке твердження. Форма (влада) має відповідати змісту (загальним настроям народу). Лише тоді єдність влади і народу дасть можливість будувати сильну незалежну державу в нових умовах.

Вибори попередніх президентів зовсім не означають необхідності відмови від президентської форми правління. Вибори президента навесні 2019 року показують, що наш «мудрий» народ робить висновки із власної історії. Тепер ми знаємо, яким не повинен бути наш президент.

Хотілось би сподіватися, що ці вибори означають перехід України на новий етап свого розвитку. І Україна покаже старіючій Європі, яка поступово втрачає своє місце в глобальній політиці, не приклад становлення ефективної парламентської республіки, а приклад становлення держави, яка виникла на початку зародження нового світу і яка, варто сподіватись, буде найкраще пристосована до цього нового, цинічного, агресивного світу. І краще бути готовим до гіршого.