Податковий зашморг,

Причина проста: в Україні встановлено найвищий у світі податок на книжкову продукцію — її додану вартість: 28 відсотків! Такого грабіжницького державного здирства немає в жодній країні — ні європейській, ні азіатській, ні африканській. Для порівняння візьмемо дані Ради Європи щодо наших найближчих сусідів: у Польщі та країнах Балтії продукція книговидавництв не оподатковується, у Чехії податок становить 5 відсотків, у Словаччині — 6, у багатій і ситій Німеччині — 7. Нульовий він, до речі, і в Росії, з якою в нас прозорий кордон і немає мовного бар’єра, — то чи варто дивуватися й обурюватися, що українська книжка не витримує конкуренції з російською на своєму внутрішньому ринку? Кожна держава покликана захищати національного виробника — тільки наша цього не робить.

Нинішня ситуація до болю нагадує мені час, про який пише в своїх спогадах Михайло Грушевський. Він згадує свою підліткову пору й те, як українофіли з гуртка його батька реагували на Емський указ... Вони кпинили, вправлялися в дотепах, що, мовляв, тепер будемо підписи свої перекладати французькою мовою, й ніхто з них зі всією серйозністю не усвідомив реальної загрози того, що ця постанова знищить в українській культурі ціле покоління. І сьогодні повторюється та сама катастрофічна ситуація! Про це час волати скрізь і всюди, як Лесина Касандра: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!» А замість цього панує суцільне «благодушіє» професійних грантошукачів, що не мають жодної уяви про книжковий ринок. Вони легко й граціозно перестрибують із гранту на грант і бадьоро цвірінькають про «постколоніальний синдром» та про те, що все буде гаразд, нехай от лише населення «національно самоусвідомиться»... І коли Микола Рябчук у газеті «День» заявляє, що жодна українська книжка на сьогодні не є самоокупною та жоден український автор не живе з гонорарів, то це, по-перше, абсолютно безвідповідальна заява, яка не має нічого спільного з реальною дійсністю, а по-друге, м’яко кажучи, не зовсім «чистий» прийом. Бо заперечувати йому публічно, з цифрами на руках ніхто не візьметься — з тої простої причини, що держава своїми драконівськими податками поставила книговидання, як і будь-який інший бізнес, на межу напівлегального існування. Отже, справжніх доходів жоден український підприємець, боюсь, не оприлюднює. Та що казати про видавців, коли в нас «газова принцеса» Юлія Тимошенко декларує аж... 11 тисяч гривень річного доходу!.. Але ж згадаймо, що «Основи», котрі видають елітарні українські книжки, продають у Донецьку та Дніпропетровську більше своєї продукції, аніж у Львові, і «Сповідь Блаженного Августина» українською мовою за короткий час розходиться вже другим накладом. Отже, мовний чинник тут ні до чого. Випад Рябчука далеко не безневинний тому, що в умовах, коли компетентна сторона змушена мовчати, некомпетентна — а серед неї можуть бути й потенційні меценати українського книговидання — вірять йому на слово. У журналістській практиці це називається простим і тупим словом — «деза», і до того ж «деза», як говорили більшовики, «ідеологічно шкідлива», котра лише поглиблює всі ті «постколоніальні комплекси», про які так любить розмірковувати пан Рябчук... Орієнтир на західні стандарти, де все обраховано, скаталогізовано й вишикувано за ранжиром, тут зовсім не спрацьовує. Я, наприклад, і до сьогодні не знаю точно, скільки всього було продано за рік моїх «Польових досліджень з українського сексу» — п’ятнадцять чи двадцять тисяч. Знаю лише, що йшли «піратські» наклади, наприклад, із Тернополя, звідки купувалися партії в інші міста. Від львівських дистриб’юторів маю дані, що на кожен «легальний» примірник, який проходив через їхні руки з видавництва, в міській книготорговельній мережі припадало три нелегальні. Але це львівська пропорція — один до трьох. Якою вона, ця пропорція, була в Харкові чи Києві, я не знаю, так само як ніколи не дізнаюся, хто і скільки на моєму «бестселері» заробив: навіть якби хотіла подати в суд, боронячи свої авторські права, то не знаю на кого! І друге видання «Польових досліджень», теж не «застраховане» від «піратів». У цих ринкових джунглях, де держава грабує, але не захищає, де треба дивитися на всі боки, пильнуючи, щоб тебе не нажухали, а якщо вже нажухали, то хоча б мінімально, розводитися з розумним виглядом про самоокупність чи несамоокупність — значить або свідомо маніпулювати громадською думкою, або просто не відати, що твориш.

№229 28.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»