На лезі перемовин

26 травня в Києві ховали Темура Юлдашева. Узбека, який загинув за Україну. Добре пам’ятаю його на останньому проукраїнському мітингу в Луганську, коли Юлдашев, зриваючись на крик, благав Київ не засинати й діяти. То був кінець квітня. Юлдашева не почули. Замість активних дій українські сили полишали Луганськ, поступово віддаючи місто голоті з битами, яка зрештою перетворилася на озброєних бойовиків і поступилася російській армії. Дислоковані в Луганську війська було перебазовано в аеропорт. Та ж сама ситуація відбулась і в Донецьку. 26 травня 2014 року розпочалася перша битва за Донецький аеропорт. Тоді, влітку 2014-го, основний удар все ж таки на себе приймало Луганське летовище, яке, зрештою, було знищене бойовиками вщент. Основну драму пережити Донецькому аеропорту доведеться пізніше, ставши символом нескореності духу українських військових. Якби не ентузіазм і героїзм конкретних військових, які ігнорували накази про відступ, українська сторона мала б набагато менше козирів для перемовин. Вона б не мала ні Пісок, ні Донецького аеропорту, який по приїзду на місце очільника Генштабу був зданий, ні Дебальцевого, що так саме було «успішно» полишене.

І ось минув рік. У вересні, після втрати позицій і згортання до того успішного наступу української армії, відбувся «Мінськ-1», який виглядав як перший крок до капітуляції. Зрештою, в лютому цього року вже з участю лідерів чотирьох країн та в присутності лагідного білоруського диктатора Лукашенка, який чемно носив на тих перемовинах каву, було підписано угоди Мінськ-2. Угоди, підписання яких відзначилось активним наступом бойовиків на Дебальцеве. Сама битва за Дебальцеве, як говорять очевидці, може дати «фору» Курській дузі. Такої кількості бандитського «живого м’яса», яке було побито під час оборони Дебальцевого, військові до того не бачили ніколи. Росіяни підозріло лізли під вогонь, як навіжені. Путін кидав у пекло життя своїх «бойових бурятів» без жалю — й все заради тиску на перемовини. Процес перемовин, який здебільшого відбувається за лаштунками, а загалу видається лише показова його частина, має під собою підводні ріки. Ріки крові. І саме кількість смертей, захоплені або звільнені території, відвертий шантаж і гра на персональних інтересах є важелями на тих перемовинах. Завдання Росії в цьому діалозі полягає в тому, щоб якнайсильніше притиснути до нашої горлянки лезо. Притиснути й, не перерізавши, вичавити з нас максимальні поступки, поступово відмовившись від власних державних інтересів.

Наразі в Луганську поширюються чутки, що Україна планує наступ на початок червня, й треба протриматися кілька днів, а там вже росіяни допоможуть. Як і всередині серпня минулого року. Бойовики не заспокоюються, обстріли наших позицій відбуваються щодня — так створюється імітація «наступу» ЗСУ, й, відповідно, населення підготовлюється до нової хвили загострення ситуації. Більше того, РФ привела в повну бойову готовність авіацію та війська ППО Центрального військового округу, а також частини авіаційних з’єднань і військових частин командування дальньої авіації Західного і Південного військових округів, що межують з Україною. Шантаж, залякування й війна — це й є кремлівське слово для наступних перемовин, а отже, наступних поступок з боку Києва. Причому шантаж цей екстраполюється не лише на Україну. Росія підвищує ставки. США неодноразово заявляли про неприйнятність поставок Росією до Ірану комплексів С-300, але, схоже, Кремль проігнорував це. Учора Росія підтвердила домовленість з Іраном про поставки згаданих ракет.

Що робитиме Росія з Донбасом, і чи потрібен він їй взагалі? У Луганську наразі помічено, що багато порожніх квартир заселено не лише членами «уряду» «ЛНР» та всіляких «прокуратур», а й саме росіянами. Нехитрим способом в окупованому Луганську знайшли собі помешкання цілі сім’ї, зокрема із Нижнього Тагіла й Азбеста Свердловської області. Звідки вони? Є припущення, що це — сім’ї російських найманців. Але тоді виникає закономірний висновок — найманці прибули в Луганськ не просто повоювати, а й закріпитися назавжди. Інакше для чого тоді тягнути за собою сім’ї? По всьому видно, що окупований Донбас став абсорбцією найавантюрнішої частини російського люду. Жити в чужих дармових хатах, спати на чужих ліжках, пити з чужих келихів у той час, як татко або чоловік вбиває ненависних «укропів», — ось вона мрія «новороса». Путін зливає в Донбас асоціальний гній за принципом ніпельної системи, коли назад ходу немає. Нагадаю, що Росія вже вирила рів довжиною 100 км вдовж кордону з Донбасом. Інженерне укріплення державного кордону РФ, як пояснює прикордонне управління ФСБ РФ в Ростовській області, відбувається для «забезпечення стабільності Донського краю і припинення незаконного оберту зброї». Отже, гуманітарні конвої з «бойовими бурятами» мають іти в одну сторону.

Від місцевих на Донбасі з’явилась інформація про завезення бюлетенів для референдуму щодо приєднання «ЛНР» та «ДНР» до Росії. До речі, бюлетені ці було завезено разом із «гуманітаркою». Такий «референдум» начебто планується на кінець червня. Ці чутки з’являються недарма. Голодному Донбасу потрібна надія, що хтось його таки візьме й нагодує. Враховуючи факт того, що Росія відкопується від Донбасу в прямому сенсі цього слова, говорити про якесь приєднання до РФ частини України зарано. Та й для чого? Усе, що треба вивезти з окупованої території, Москва вже вивезла. Висмоктувати із Донбасу вугілля можна й без приєднання та взяття на себе зайвих зобов’язань. Але чи планує Україна повертати собі Донбас? Враховуючи жорсткі системи перепусток та економічні фільтри, в Києва до Донбасу душа явно не лежить. Донбас не потрапив ні до розумних, ні до багатих.

«ЗАХІД НЕДОСТАТНЬО РЕАГУЄ НА ДІЇ РОСІЇ»

Марюс ЛАУРIНАВIЧЮС, старший аналітик Центру Східноєвропейських досліджень, Вільнюс:

— Бойова активність Росії вже довгий час продовжує зростати. Режим Путіна почав демонструвати свою агресивність ще раніше до початку війни в Україні. Це — продовження тієї політики, яку проводить агресивний режим у Росії, який є загрозою для всього світу, Європи та Заходу.

Подібні дії Росії потрібно сприймати дуже серйозно. Кінцева мета режиму Путіна — навіть не в завоюванні якоїсь «Новоросії» чи в окупації Балтійських країн — про що публічно говорять деякі російські політологи. Мета Путіна — зруйнувати Європейський Союз і НАТО. Росія робить все для цього, зокрема підтримує Іран і тероризм.

Дуже небезпечний, мені здається, новий виток напруги в стосунках США та Китаю. Якщо станеться якась серйозніша конфронтація між цими країнами, то існує висока ймовірність, що Росія скористається моментом для нових агресивних дій. Це може бути навіть у країнах НАТО.

Захід недостатньо реагує на останні дії Росії. Більшість досі не розуміє, що Росія являє загрозу не лише для України і країн Балтії. Про це вже публічно говорять військові представники НАТО: загроза «гібридної війни» в країнах Балтії дуже висока. Все політичне співтовариство на Заході досі не розуміє, яку загрозу являє нинішній режим Путіна.

Мінські угоди вигідні лише Росії. У нинішній ситуації Захід не надає Україні серйозної допомоги — лише відправляє інструкторів, які готують українську армію. Деякі країни постачають декілька видів зброї, але це — не найнеобхідніше для української армії, щоб протистояти загрозі. Тому, загострювати обстановку, реагуючи на провокації — не на користь України зараз.

Я не дуже вірю в перемовини з агресором. Потрібно говорити про декілька стратегічних можливостей для України. Одна з них — прийняти існуючу дійсність і відгородитися від окупованої території. Я розумію, що це важко, і, можливо, політично неприйнятно. Якби цю проблему, яку створила Росія, залишити для неї, то велика частина України, яка прагне йти європейським шляхом, зробила б цю важку «операцію». Можливо, це б допомогло Україні йти цим шляхом набагато легше.

Є й інший вибір — йти воєнним шляхом до кінця. Проте, визнаючи право України захищати свою батьківщину і територіальну цілісність, я не впевнений, що без серйозної допомоги Заходу (яка наразі не передбачається), вдасться вийти зі становища.

У самому Кремлі зараз перемагають сили, які хочуть іти шляхом Мінських угод. Вони розуміють, що ці домовленості — вигідніші для Росії. Хоча, в Росії є й інші сили, які хочуть продовжувати війну.

«ПУТІН ЗНОВУ ПРОВОКУЄ АМЕРИКУ, БО ВСІ КОМПРОМІСИ ОБАМИ ВІН РОЗГЛЯДАЄ ЯК СЛАБКІСТЬ...»

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, конфліктолог, професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка:

— Широкомасштабні навчання ВПС РФ, в яких задіяні та приведені в повну бойову готовність два округи — все це говорить про відпрацювання стратегічних операцій, які мають відверту антинатівську, антиамериканську спрямованість. Це підтверджує, що Росія розв’язала глобальний конфлікт проти існуючої системи світового порядку, а Україна стала основним театром воєнних дій цього конфлікту. Цей світопорядок склався після закінчення «Холодної війни» та розпаду СРСР. Росія абсолютно нездатна зруйнувати цей порядок шляхом економічної конкуренції, оскільки економічний потенціал країн НАТО та Росії — 20:1. В економічному відношенні в глобальному сенсі РФ просто пігмей. На дипломатичному фронті їй теж це не вдалося. В 2007 році Росія намагалася це зробити з відомої промови Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки, де він «кинув рукавичку» США, щоб позбавити Америку глобального лідерства. Ініціативи Медведєва, пов’язані з переглядом європейської архітектури безпеки, які він висунув в Договорі про європейську безпеку також нічим не закінчились. Він пропонував повернутися до Ялтинської системи безпеки та до утворення біполярної системи безпеки між Заходом та Росією з чітким розподілом сил в Європі. Путін навіть висунув доктрину обмеженого суверенітету країн пострадянського простору, яку вперше виголосив пан Примаков в 1994 році на засідання Держдуми РФ. Кінцева мета всього цього подібна тому, що відбувалося в 20-і рр. ХХ ст., коли з Російської імперії випали Закавказзя, Україна та країни Балтії. Зараз Путін аналогічно намагається повернути ці країни в лоно Росії. Це також є частиною плану повернення до біполярної системи регіональної безпеки в Європі. Але Захід відхилив цю ідею, бо вважає, що основою європейської безпеки мають бути структури типу НАТО та ЄС.

РФ вдалася до війни з Україною, де поставила глобальні цілі, обравши інший формат протистояння — «гібридну війну». Ця війна розв’язана не тільки і не стільки проти України — вона спрямована на руйнацію існуючого світового порядку. Тому Росія веде її на багатьох рівнях. І приведення до бойової готовності ВПС РФ — це підготовка до війни з НАТО та з американськими силами, які сьогодні перекидаються в Європу. Це сили швидкого реагування, які є достатньо обмеженими, тому Росія сподівається, що вона може нанести військову поразку цьому контингенту. Кремль ескалує війну проти США через всі больові точки, які вони мають. Це Сирія, «Ісламська держава», Афганістан, в якому ув’язла Америка, Іран, з яким Москва домовилася про постачання ракет С-300.

Дипломатична активність, яку ми побачили після 9 травня, пов’язана з тим, що західним лідерам була відома інформація, що Путін буде ексалувати конфлікт проти них самих. У них була інформація про початок широкомасштабного наступу на територію України. На мою думку, саме тому Керрі прибіг до Путіна, щоб відмовити його від антиамериканських та антиукраїнських планів. За це він пообіцяв зняти санкції з Росії. Навіть український Президент говорив про можливий наступ після 9 травня. Тому очевидно, що була укладена домовленість про відкладання наступу, зняття санкцій з Росії за те, що російська влада не буде постачати озброєння Ірану, а будуть сприяти його остаточній відмові від воєнної ядерної програми. Але ці умови мали дотримуватися за рахунок України.

Незважаючи на те, що бойові дії не припинені, міністр МЗС Німеччини Штайнмайєр почав говорити про необхідність провести місцеві вибори на Донбасі, таким чином легалізувавши бойовиків. Тому ж Керрі пригрозив Україні: якщо вона почне контрнаступальні дії, це для неї закінчиться погано. Очевидно, був договір між адміністраціями Обами та Путіна про замороження конфлікту та про виконання Україною тих положень Мінських угод, які вигідні Москві. Путін не розпочав наступ на початку травня, хоча всі необхідні приготування провів — на Донбас введено майже танкову армію, сформовано два потужних ударні корпуси з бригадною структурою для прориву оборони та глибокого наступу — це 40—50-тисячне угруповання.

Відповідно до сепаратних домовленостей Меркель-Путіна та Керрі-Путіна, на майбутньому саміті Росія-ЄС в червні вже внесено питання санкцій, хоча раніше європейці обіцяли їх не переглядати до кінця року. Тепер, замість посилення санкцій, нам слід очікувати їх скасування, що знову розв’яже руки Путіну. Він займе превалюючу позицію і знову виставлятиме ультиматум США та Україні, бо його кінцева мета — перегляд світопорядку. І зараз Путін знов почав провокувати Америку, бо всі компроміси, на які з ним йде адміністрація Обами, він розглядає як слабкість і ще більше підвищує ставки. Поки що в цій грі Путін виграє.

З першого дня початку агресії Україною мали бути вжиті відповідні заходи, але тільки нещодавно Верховна Рада розпочала відлік початку агресії. І до цього часу ми не заявляємо, що знаходимося в стані війни з Росією, називаємо українсько-російською війну «АТО». Це стратегія страуса — зарити голову в пісок та сподіватися, що «пронесе». Все, що ми робимо — половинчаті дії: перегляд Закону «Про правовий режим воєнного стану», внесення окремих елементів воєнного стану в різні закони — це спроба уникнути його введення. Ми запровадили військово-цивільні адміністрації в Донецькій та Луганській областях, але вони не працюють, бо мають повноваження лише в умовах воєнного стану. У нас не вистачає зброї на фронті, а Президент говорить про збільшення її експорту.

Що ж до мінського формату, то треба запитати, які завдання ставляться перед ним. Зрозуміло, що мета — досягти миру. Але можу порадити: найшвидший шлях досягнення миру — це капітуляція. І тоді ворог-агресор продиктує цей мир, проте ви будете позбавлені суверенітету, прав та ресурсів. Мінські угоди стали результатом двох колосальних військових поразок України — під Іловайськом та Дебальцевим. Ці домовленості — це спроби України уникнути воєнної капітуляції, бо в іншому разі ми б капітулювали перед Росією ще восени 2014 року. Але мінські угоди не можуть забезпечити нам перевагу, адже поки що вони працюють лише на інтереси Росії. Ніякого миру та припинення вогню немає, наші бійці під постійними атаками противника, але вони не можуть відповідати, бо тоді порушать «перемир’я», якого апріорі не існує. Тож Мінські угоди виконали свою функцію щодо уникнення відкритої воєнної капітуляції України і більше з них вижати не можна. Але зараз у нас позиція слабшого у воєнному протистоянні, адже російсько-терористичні війська мають технічну, воєнну, тактичну та стратегічну перевагу. Путін не припиняє воєнних дій, бо вони приносять йому дивіденди на воєнному та дипломатичному фронті. Ці бойові дії змушують йти на компроміс не тільки Україну, але й весь Захід.

Тож, як вийти з цього становища? Переломити ситуацію на фронті на свою користь. Але таке завдання навіть не ставиться Президентом України. Він заявляє, що всі, хто говорить про воєнний стан — популісти, які грають на противника. Проте якщо в Україні «немає війни», то як ми можемо отримати летальну зброю? Ми навіть не можемо реалізувати свої договори, адже у нас замість агресії — «конфлікт на Донбасі». Згідно з кодексом ООН щодо експортного контролю, країні, яка має конфлікт, не бажано продавати зброю або її комплектуючі. І зараз Швейцарія та Ізраїль не хочуть продавати навіть окремі деталі, ФРН не хоче продавати нам двигуни для БТРів, киваючи на цей кодекс. Ми заявляємо, що в НАТО не йдемо, а хочемо заключити воєнний союз поза Альянсом, а це просто неможливо. Некомпетентні та некваліфіковані ініціативи керівництва держави заганяють нас в глухий кут. При цьому Президент говорить, що «воєнний конфлікт на Донбасі не має воєнного вирішення». А яке рішення, окрім воєнного, може мати воєнний конфлікт? Навіть із затриманими ГРУшниками не можуть визначитись, як притягти їх до відповідальності. Щоб визначити їх військовополоненими, треба визнати, що ми знаходимось в стані війни, а без цього ніякі Женевські конвенції чи міжнародні суди не діють.

Тож, нам треба вести власну самостійну політику, готувати країну до оборони, а не сподіватись на «мінський формат» чи на захист НАТО або Америки.

Підготували Дмитро КРИВЦУН, Ігор САМОКИШ, «День»