«Монополія? – Так...»

Багаторічна експертка «Дня» Вікторія Подгорна обралася до Верховної Ради вперше. Втім, як і майже 80% інших депутатів дев’ятого скликання ВР. Каже «була дуже серйозна налаштована щодо рішення піти в парламент — це була своєрідна точка зрілості — все ж таки я понад 20 років так чи так займаюсь політикою». Що явно відрізняє її від багатьох колег по фракції і Раді. В цьому контексті для нас було важливо і цікаво дізнатися, по-перше, як вона сприйняла роботу в законодавчому органі, а по-друге, її бачення процесів зсередини нової влади — куди рухається країна. Отже, наша розмова з народним депутатом від «Слуги народу» Вікторією ПОДГОРНОЮ.

«...ЗА 28 РОКІВ МИ НЕ ДАЛЕКО ПІШЛИ ВІД ПАРЛАМЕНТУ УРСР»

— Ви вперше стали народним депутатом після тривалої роботи в експертному середовищі. Що ви відчули коли потрапили до парламенту? Які ваші враження після нетривалої роботи в Раді?

— Це непросто і питання не в зміні статусу, а в тому, що ти вже займаєш тепер не зовнішню позицію, як раніше. Адже коли ти експерт — це завжди доволі комфортна позиція           — спостерігача-дослідника, а не учасника. Коли ж ти потрапляєш до сесійної зали — все проявляється не так як здавалося з балкона. Багато разів я була в парламенті і спостерігала за процесом і тоді це виглядало так, що політики — це якісь «небожителі», які дистанційовані від людей і роблять щось зрозуміле лише ім. Коли ти сам став народним депутатом, уже під час присяги і гімну, ти відчуваєш колосальну відповідальність і відчуття повної своєї прозорості.

— Це у вас таке сприйняття, але, напевно, далеко не в усіх депутатів.

— Я була дуже серйозна налаштована щодо рішення піти в парламент — це була своєрідна точка зрілості — все ж таки я понад 20 років так чи так займаюся політикою. Спочатку, коли я зрозуміла, що прохожу, а я була остання в списку з тих 124, що пройшли...

— Переживали, що не пройдете?

— Ні, взагалі. Кінцем світу для мене це не стало б, тому що в мене паралельно було багато проектів і ідей. До речі, я почала писати книжку, зокрема про нинішню виборчу кампанію. І вийшло так, що я як би опинилась «усередині сюжету», і це унікальний досвід, адже в майбутньому, коли я вже не буду депутатом, я зможу все це осмислити та описати. Оскільки реальний досвід завжди корисніший, ніж суха теорія.

Цікаво було перше сприйняття — суто візуальне, коли потрапляєш до сесійної зали — стає зрозуміло, що за 28 років ми не далеко пішли від парламенту УРСР. Усі ці червоні крісла, люстра, кнопки... Коли в 68% українців є смартфон — а ми продовжуємо голосувати кнопками, і мусимо приймати абсурдні закони, щоб забезпечити персональне голосування, замість того, щоб вдосконалити технології. Тобто ми змушені регулювати це законом «про відповідальність депутатів» за кнопкодавство, підлаштовуючи закони під систему «Рада» зразка 2002 року?!. 

До того ж атмосфера радянськості проявляється в кількості паперів. Часто-густо щодо користування смартфонами в сесійній залі, деякі виборці пишуть: «А чого вони сидять у телефонах?». Поясню — кожен ранок тобі приносять величезні стоси паперів, з якими ти маєш працювати, а їх на маленькому робочому місці навіть перегортати важко. Тому ти змушений відкривати смартфон і починаєш читати електронну версію законопроектів. Екран системи «Рада» не пристосований до перегляду документів. Але прогрес є, нарешті, ми прийняли закон про перехід парламенту на електронний документообіг.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Така технологічна відсталість у роботі парламенту відображає і застарілість самого законодавчого процесу. Коли я з цим зіткнулася сама, то почитала доповідь Місії Європарламенту під головуванням Пета Кокса щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України (2015—2016 рр.). Там є важливі рекомендації з реформування українського парламенту, зокрема законодавчої техніки. Це ще одна серйозна проблема. Наприклад, коли ти дивишся законопроект не з твоєї сфери, який підготовлений іншим комітетом, то часто важко зрозуміти про що він. Доводиться шукати відповідь у пояснювальних записках, або як я їх уже називаю — «відписках», тому що вони не є добре структурованими, методологічно достатніми і взагалі не є повноцінним концептом законопроекту. Як наслідок якість законодавчої діяльності суттєво знижується. Тому потрібно змінювати методологію, техніку нормотворчості.

Те, що я побачила не в залі парламенту, а в комунікації з виборцем. Тепер це спілкування є більш віртуальним, але й більш інтенсивним: до тебе звертається багато людей, відповідно потрібно реагувати — відповідати, писати звернення, запити, листи... Переважає пострадянський варіант представництва: звернення «народу до панів», а не взаємодія. За попередні роки в людей склалося уявлення, що депутати — це не представники народу, а окрема каста суспільства. Я, як людина, що ніколи не була в політиці, отримавши мандат, одразу була зарахована до касти панів: коли від тебе просять гроші, вимагають лобіювати приватні інтереси, а на ефірах тобі по сто разів повторюють, що ти народний депутат. Хоча народний депутат — це не демонстрація статусу і грошей (це ж не бізнес), а можливість представляти і працювати на інтереси громадян.

І тут є ще одна разюча відмінність України від інших демократичних країн — ми досі не маємо розвинутої системи групового представництва, частіше це просто індивідуальні інтереси або інтереси малих груп, що одне одному протирічать. Потрібні механізми співпраці з цими інтересами, бо в депутатів навіть немає готових форматів, як працювати з громадянами і як агрегувати інтереси. Доводиться безпосередньо вирішувати конкретні проблеми, шукаючи такі формати самостійно.

«НЕЛЮБОВ ДО ДЕПУТАТА НЕ МОЖЕ ВЕСТИ ДО ОБМЕЖЕННЯ ЙОГО ПРЕДСТАВНИЦЬКОГО МАНДАТА»

— Ви наголосили, що певною мірою вам доводиться підлаштовуватися під стару систему. Чи є плани її демонтувати?

— Так, реформа парламенту вже оголошена, нею керуватиме спікер Дмитро Разумков. Це робитиметься, зокрема, за сприянням USAID. Є дві частини цієї реформи: одна пов’язана суто з технічними речами — електронний документообіг, система «Рада» для персонального голосування тощо; друга частина — зміна законодавчої техніки і роботи парламенту в більш широкому сенсі. Наприклад, у конгресі США є не просто бібліотека, а й дослідницько-аналітичний центр, який здійснює постійний моніторинг конкретних тем у країнах світу та надає багато аналітичної інформації для конгресменів. А в Україні я з моїми помічниками змушена моніторити все це щоденно самостійно, на що витрачається багато часу.

Щодо голосування — це така непроста процедура особистого вибору, коли доволі часто маєш сумніви. Були такі закони, за які я голосувала з важким серцем. Наприклад, законопроекти №1053-1 та №1073, які зумовили протести з боку підприємців — з одного боку це необхідно для держави, з іншого — ФОПи не хочуть фіскалізації, щоденно пишуть мені, а я пишу про це своїм колегам з профільного комітету, сперечаємося. Відповідні процеси внутрішнього спілкування є, з одного боку, цікавими, а з іншого — відсутні алгоритми політичних дій (власне Політика — politics). Чому західний світ такий стабільний? Бо там усе прописано. В нас ти мусиш усе сам напрацьовувати. Все залежить від вибору людини, а сама політика слабо інституалізована. І це завжди ризики помилок, неефективності роботи депутатів та парламенту в цілому, і навіть корупція. Тому реформа ВР давно назріла і добре, що вона вже на старті.

— Яка це буде модель? У західних демократіях, наприклад, існує практика, коли депутати збираються в конкретний день або збираються лише ті, хто займається конкретним напрямом і законопроектом, щоб розглянути його у визначений день.

— Частина законопроектів, які ми вже розглянули, були націлені на обмеження ролі персоналізму в політичному процесі, що розглядається як зменшення ваги мандата депутата. На це є запит від суспільства, яке не любить парламентарів, тому що ті багато років показували себе не з кращого боку. Однак нелюбов до депутата не може вести до обмеження його представницького мандата, інакше він не зможе повноцінно виконувати свої функції насамперед самими виборцями. Крім того, обмеження зовсім не означає інституціоналізацію політики — її передбачуваність, її направленість на інтереси громадян, підконтрольність.

— До речі, одним з перших рішень нового парламенту було скасування депутатської недоторканності. Причому з Конституції просто вилучили певну норму, хоча експерти попереджали, що потрібно залишити функціональну недоторканність.

— Я, звичайно, проголосувала, бо є речі за які ти не можеш не проголосувати, оскільки це було в програмних документах партії. Крім того, це стало частиною політичного дискурсу в Україні. З точки зору політичної відповідальності, це правильний крок. Не можна обіцяти і не зробити. Інше питання — реалізація цього кроку. Є нюанси. Імунітет у тому чи тому вигляді існує в більшості країн світу, і це питання тісно пов’язане з представницьким мандатом: депутат повинен бути захищеним у своїй політичній діяльності. Ми ж взяли законопроект, який свого часу запропонував попередній президент Петро Порошенко, в якому скасування недоторканності депутатів було зроблено некоректно: просто вирізана частина 80-ї статті Конституції. Що нібито є індемнітетом. Однак, на думку багатьох експертів, таким чином сформульований індемнітет може означати що депутат може висловлювати вільно свої погляди лише в стінах парламенту й органах влади, а наприклад, на мітингу чи під час інтерв’ю в ЗМІ          — він уже може бути притягнутий до відповідальності?! Тому, краще було б переформулювати цю статтю Основного Закону на — «депутат не може нести юридичної відповідальності за свої висловлювання та позицію під час виконання обов’язків народного депутата». Це забезпечило б реальний індемнітет         — захист від переслідувань за політичну позицію. До того ж якби у висновку Конституційного суду було прямо вказано про необхідність переписати й уточнити статтю. Натомість суд просто зазначив, що має зауваження, які можна не враховувати.

«ДЛЯ ЧОГО ТАКИЙ «ТУРБОРЕЖИМ»? Є ПОЛІТИЧНА ПРИЧИНА, ПОВ’ЯЗАНА З ОЧІКУВАННЯМИ СУСПІЛЬСТВА»

— Виникає питання щодо так званого турборежиму. Невже кількість важливіша за якість? Навіщо так поспішати — ви особисто встигаєте аналізувати всі законопроекти?

— Це важко, тим паче, враховуючи, що ми працюємо лише півтора місяця. І всі ці законопроекти часто бачимо не до, а в процесі прийняття. Звичайно, ми читаємо їх перш ніж голосувати і працюємо над правками, якщо це друге читання. Швидкість — це добре, але може й призвести до помилок, якщо ти не розібрався в питанні. Коли це майже 20 законопроектів у день, гарантувати, що депутати розібралися в усіх питаннях — не можна. Наприклад, цілу добу я витратила лише на аналіз законопроекту «Про столицю України — місто-герой Київ», але так виходить не з усіма. Хоча щодо ключових — ти намагаєшся детально проаналізувати і напрацювати позицію.

Для чого такий «турборежим»? Є політична причина, пов’язана з очікуваннями суспільства. Суспільство обрало майже 80% нових депутатів у ВРУ 9 скликання, щоб вони показали інший підхід до роботи — свою готовність важко працювати, так само як й звичайні українці. Можу сказати, що всі мої колеги відчувають тиск політичної відповідальності, який, я думаю, жодна Рада не відчувала раніше. Тому кожне рішення це не просто натискання кнопки. Це вибір. Крім того, в нас є спеціальні зустрічі фракції, де ми попередньо обговорюємо позицію щодо законопроектів.

— У вас дуже велика фракція, як ви оцінюєте її склад? Який у ваших колег рівень готовності працювати в парламенті? Багато пишуть про те, що там існують різні групи впливу.

— Якщо ми не використовуємо конкретних критеріїв, це буде лише суб’єктивна оцінка. Багато хто подивився на наш список і подумав — який слабкий рівень. Але коли починаєш працювати з цими людьми у фракції, комітетах, спеціальних підгрупах — помічаєш, що в більшої частини них є свої переваги і бачення. Звичайно, мені хотілося б мати більшу ідеологічну єдність, однак незрозуміло наскільки нашому суспільству взагалі потрібна чітка ідеологічна партія. Світ змінюється. Ми живемо в цифровому суспільстві, коли запит щодо партій інший, ніж 20 — 30 років тому. Сьогодні складно сказати, наскільки поняття класичної ідеологічної партії є реальним не лише в нас, а й у світі.

Крім того, в нашій фракції багато науковців і експертів — зокрема 13 докторів і 22 кандидати наук, дуже багато юристів (понад 50). Тобто фракція не слабка. А враховуючи, що «Слуга народу» ще й дуже велика фракція, то я просто поки ще не знаю всіх наших депутатів і їхній рівень. Звичайно, що на відміну від європейських партій, які є стабільними утвореннями і де парламентарями стають однопартійці, які вже добре знають одне одного, мають відповідні політичні кваліфікації та компетенції, а також єдину позицію — в нас такого немає. Українська партійна система постійно в трансформації. І партія «Слуга народу» — результат таких трансформацій. Як і різність депутатів нашої фракції сформована швидкістю політичного процесу і високим запитом суспільства на зміни.

«ВИБОРЧИЙ КОДЕКС БУДУТЬ ДООПРАЦЬОВУВАТИ ВЖЕ У ВРУ ЦЬОГО СКЛИКАННЯ»

— Верховна Рада включила до порядку денного та направила до Конституційного суду на експертизу президентський проект щодо зменшення кількості депутатів з 450 до 300 та закріплення пропорційної системи виборів парламенту...

— От за це я як раз не голосувала.

— Аргументуйте свою позицію. 

— Це радше експертна позиція, а не політична. Так я погоджуюсь — кількість депутатів треба скорочувати, але я маю аргументи проти 300 депутатів. Чому 300, а не 350 чи 250? Необхідно знайти оптимальне для країни число представницьких мандатів, оскільки, якщо депутатів занадто багато, це призводить до надмірної зарегульованості, а згодом і до корупції. Якщо депутатів недостатньо, то вони погано покривають представництво суспільних груп, що свідчить про дефіцит демократії. Тому треба знайти баланс, і для цього є спеціальні формули розрахунку за допомогою яких можна вирахувати скільки має бути депутатів: корінь квадратний від кількості населення. В нашому випадку ми не знаємо кількість населення! Перепис закладений лише на 2020 рік. Якщо враховувати приблизну цифру, за прогнозами Інституту демографії, в 36 мільйонів людей (міграція, втрата територій...), то це вже 315 мандатів. Тобто тут має бути пропорція і фаховий підхід.

Щодо виборчої системи. Прийнятий попереднім скликанням парламенту в останній місяць своєї роботи Виборчий кодекс — це був політичний «привіт» від колишньої влади нинішній. Цей законопроект є важливим і з позиції наших європейських партнерів, свого часу Венеційська комісія дала першій редакції кодексу позитивну оцінку. Однак у варіанті, який було прийнято, багато зауважень — так недостатньо забезпечено право виборців обирати депутатів на власний розсуд (тобто за відкритими списками), відсутній механізм забезпечення реалізації виборчих прав окремими категоріями виборців. Тому його будуть доопрацьовувати вже у ВРУ цього скликання.

— Нова влада змінила членів ЦВК, достроково припинивши повноваження попереднього складу. Яка в цьому була необхідність, адже виникли питання щодо юридичної чистоти такого рішення?

— Будемо відверті, це політичне рішення, і воно пов’язано з підходом до формування ЦВК. З одного боку, вибори в цілому були проведені чесно, з іншого — ми розуміємо, що Центрвиборчком завжди формувався політичними силами під свої інтереси. В даному разі попередній склад ЦВК був сформований здебільше «Блоком Петра Порошенка», який на сьогодні має лише невелику фракцію в парламенті і часто займає деструктивну позицію. Тому гарантій, що нинішній склад Комісії буде об’єктивним під час проведення майбутніх виборів, немає. Тобто залишати такий важливий інструмент фактично в руках п’ятого президента, який плекає надії на повернення, просто небезпечно. Тому парламентом і було прийнято рішення — змінити склад ЦВК, хоча деякі його члени і залишилися.

«САМА ПО СОБІ МАТРИЦЯ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ПРЕЗИДЕНТА ДОСІ ПОСТУПОВО ФОРМУЄТЬСЯ»

— Ви, як експерт-аналітик, добре знаєте як функціонувала стара влада, які були впливи, як формувалися команди. Чи змінилися правила? Як сьогодні ви оцінюєте кадрову політику нового Президента? 

— Підхід і команда абсолютно відрізняються. Подивіться як формувався Кабмін: там більшість людей не мали жодного стосунку до Володимира Зеленського, це люди, які були частково навіть пов’язані з минулою владою. Команда BRDO, до прикладу, яка взагалі співпрацювала з командою П.Порошенка. Ба більше, лідер BRDO Олексій Гончарук очолив уряд і користується довірою Президента. В.Зеленський дає шанс молодим, професійним людям проявити себе. Це той уряд технократів, про який у нас багато років говорили. Плюс у нас постійна взаємодія між урядом і фракцією, більшістю в парламенті. Це чітко проявляється, коли відбувається голосування за ключові законопроекти. Приходить міністр, і фракція ставить йому запитання — йде обговорення.

Щодо списку «Слуги народу». Список було сформовано з представників партії, експертів, мажоритарників, лідерів думок у центрі і на місцях... Я входила до так званої квоти експертів Зе. Є люди з інших сфер, професіонали, які можуть рухати законодавчий процес. Наприклад, Галина Третьякова, яка є головою парламентського комітету з питань соціальної політики.

Сама по собі матриця кадрової політики в Президента досі поступово формується. Є думка, що існує вузьке коло людей з Офіса Президента, які разом з В.Зеленським приймають ключові рішення. Але це зрозуміло в політичному сенсі, якщо врахувати унікальну ситуацію з монобільшістю і рівнем довіри, який отримав саме Президент. У такій ситуації логічно, коли саме президентський центр опрацьовує стратегічні підходи і рішення, особливо, якщо брати до уваги, що фракція ще формується як єдина команда. Треба також розуміти, що саме на Президенті лежить найбільша відповідальність перед суспільством і найбільші виклики. Це вимагає чітких спільних дій з парламентом і урядом. Це монополія? — Так. Однак без цього провести зміни просто неможливо. Достатньо згадати досвід Грузії, щоб побачити зміни, які сталися саме завдяки такій концентрації влади і зусиль. Головне цю концентрацію використати на те, що обіцяно суспільству. В цьому головне завдання та виклик.

— Як ви оцінюєте Зеленського як політика? Наскільки швидко він вчиться?

— В.Зеленський політик іншого типу, це точно. В пресмарафоні він прямо сказав, що не вважає себе політиком, а людиною. В цьому його сила. Це те, що хочуть бачити люди. В.Зеленський добре розуміє, що каста панів (старих політиків) ще має достатній вплив в Україні. П.Порошенко в силу своєї особистої позиції суперпана вважав себе суперполітиком. Однак, будучи розумним, гарним оратором, він, на жаль, людиною не залишився. Точно так, як і Ю.Тимошенко. Зверніть увагу на виборчі кампанії цих політиків. Вони невипадково будували навколо себе мережі прихильників у моделі експертократії. Це нібито правильно, але експерти слугували для них лише інструментом, вони були частиною їхньої політичних кампаній і систем підтримки.

В.Зеленський своєю чергою свідомо не хоче будувати експертократію. Він апелює безпосередньо до громадян, великого загалу. Тому він і говорить про інструменти народовладдя, прямої демократії, референдуми.

«ЛІДЕРСТВО МАЄ ЙТИ ПАРАЛЕЛЬНО З ПОБУДОВОЮ ІНСТИТУЦІЙ»

— Тут є велике питання — хто має вести за собою: народ, який у нас, за всієї поваги до здатності протестувати, є постколоніальним, постгеноцидним і за яким ви змушені йти, приймаючи рішення, які скорочують вам інструменти представництва, чи лідери і команда? 

— Ви знаєте, те, що в нас дуже мало справжніх лідерів і є проблеми з меритократією, це також результат постгеноцидності і постколоніального статусу, коли Росія свідомо знищувала і вимивала наших найкращих представників і не давала сформуватися національній еліті. Лідерство — це передусім бачення розвитку країни. В світовій політичній науці описують як два полюси: лідерство та інститути. Іноді сильне лідерство — це загроза: Гітлер, Сталін, Путін і т.д. Це небезпечно для суспільства, адже сильний лідер — це часто авторитарний лідер. У Євросоюзі навпаки ми не бачимо яскравих лідерів, але там дуже сильні інститути. І це також зумовлює критику в бюрократизмі і нездатності об’єднувати і рухати суспільства вперед. Найкращий шлях між інститутами і лідерством — серединний. Добре мати гарних лідерів, які спираються на сильні інститути. В нас, на жаль, проблема і з тим, і з іншим. Тому Лідерство має йти паралельно з побудовою інституцій.

Важливим аспектом є також те, що ми живемо в епоху інформаційного суспільства, зміни характеру політики («нової» як пишуть Д.Хейманс і Г.Тіммс). Саме тому нам необхідно змінюватися і для цього потрібні політичні експерименти, які охоплюють весь світ. Д.Трамп це своєрідний експеримент зміни політики для США. Як і В.Зеленський для України. Крім того, нагадаю і про те, що в Україні це запит і до зміни політичної еліти, яка так і не відбулася, попри вимоги Майдану. В результаті ми побачили «електоральний Майдан», який привів до влади В.Зеленського, що прийшов у політику з креативного сектору, запропонувавши суспільству доволі цілісне бачення нової політики в серіалі «Слуга народу». В країні, де не знайдеться і десяти політиків здатних запропонувати політичну візію, не дивно що українці повірили В.Зеленському і надали йому повний карт-бланш на «нову політику» і побудову «нової влади». 

У всьому світі йдуть сьогодні дискусії про таку «нову владу» в розрізі двох трендів, які стали можливими завдяки новим технологічним інструментам — створення цифрової диктатури (Китай, Росія) або цифрової демократії. Американський дослідник Д.О’Салліван визначає це як новий поділ світу між країнами-ліліверами (ліберальними) та країнами-левіафанами (авторитарними).

Зрозуміло, що Захід робить вибір на користь розвитку електронної демократії. Це те, що дає змогу політикам постійно бути на контакті з людьми і будувати політику в інтересах суспільства. Саме до цього прагне В.Зеленський як Президент. Ми звикли думати, що найкращий глава держави має бути або філософ, умовний Платон, або воїн, як Ататюрк, який скаже куди нам рухатися. Але так уже не відбувається. Нереально бути лідером у ХХІ столітті в розумінні часів М.Ганді чи В.Черчілля. Тому потрібно шукати нові шляхи, будувати нові інститути і систему взаємодії з суспільством, використовуючи сучасні технології. Україна, отримавши незалежність 1991-го, і так уже втратила майже 30 років — ми опинилась у ситуації, коли світ змінюється. Ліберальний глобальний порядок на зламі, стандарти політики інші, обізнаність і очікування громадян вищі, комплексність проблем країни зростає, ризиків більше. Тому нам треба відповідати на всі ці і старі, і нові виклики задля збереження нашої ідентичності і державної незалежності. І не боятися змін.

Що зробив не так Порошенко і чому його не обрали? Він взяв на озброєння політику розділення суспільства і збереження «статус кво» для старої системи. В.Зеленський чітко розуміє своє завдання — зміни, мир і повернення територій, і прагне він це зробити через об’єднання людей і України. Це політика пошуку цілісності — того що може нас інтегрувати, незважаючи на наші відмінності і зробити сильнішими. Це бажання побудувати єдину політичну націю, що найбільш важлива зброя проти агресивної стратегії Росії, яка завжди розігрувала карту сортів України і розколу. І такий проект об’єднання може вирости лише через взаємодію з людьми і між людей.

«ВИВІЛЬНЕННЯ ПРОСТОРУ (ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЯ) ВІДБУВАТИМЕТЬСЯ ПОСТУПОВО І З ПРИХОДОМ ЗАХІДНИХ ІНВЕСТОРІВ»

— Як бути в такому разі з кланово-олігархічною системою, яка досі є частиною політичної системи України? Чи вдасться новій владі виконати свою обіцянку — деолігархізувати країну?

— Я не бачу бажання В.Зеленського бути «під кимось» з олігархів. І питання не лише в риториці, я думаю, що йому це загалом непотрібно. В нього кар’єра незалежної людини, яка сама себе зробила. На відміну від політики П.Порошенка — «олігарх над олігархами», у В.Зеленського інший підхід. Він його озвучив ще на старті — запропонувавши модель перетворення олігархів на великих бізнесменів через сплату 5—10% податків з їхніх капіталів.

На жаль, поки олігархи намагаються залишитися чинний статус кво в системі. Деякі і розширити. Просто відрубати їх одним махом не вийде, бо дуже сильними є коріння і мережа олігархічних клієнтел, тому вивільнення простору (деолігархізація) відбуватиметься поступово і з приходом західних інвесторів. Для цього потрібні єдині правила для всіх, які наразі відпрацьовуються. Саме для цього потрібний нинішній уряд технократів з прозахідними поглядами. Який націлений зробити стратегічні речі: ринок землі і приватизацію держвласності, які запустять «реформу» власності або те, що Е.де Сотто назвав «капіталізацією» країни, а Е.Нортон «ринком відкритого доступу». Так нам потрібні західні інвестиції — про що постійно говорить Президент, але ще більше нам потрібен захист системи власності, який неможливо забезпечити без впорядкування держави та інституту власності, без єдиних правил для всього бізнесу. Це нові правила і будуть відповіддю олігархам.

«СТВОРЕННЯ МІНІСТЕРСТВА ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ РЕАЛІЗУВАТИ ПРОЕКТ «ДЕРЖАВА В СМАРТФОНІ»

— Ви є членом Комітету Верховної Ради України з питань цифрової трансформації. «Держава в смартфоні» — коли і як?

— По-перше, нас треба привітати, ми дозріли до того, що з’явилося Міністерство цифрової трансформації. Ним керує Михайло Федоров — людина, яка отримала чотири світові премії за СММ-діяльність під час кампанії В.Зеленського. Він молода (28 років), сучасна і дуже активна людина. Створення міністерства важливо, бо це дає можливість реалізувати проект «держава в смартфоні» і впливати на всі процеси держуправління з точки зору цифровізації. Сьогодні ІТ — це не лише окрема галузь економіки, цифрові трансформації захоплюють усі процеси розвитку суспільства. Цифра — це новий стандарт та норма життя ХХІ століття. Цифрову трансформацію проходять всі країни світу, тому що швидше ми це зробимо, то сильніше буде наша держава.

Найбільший виклик для втілення проекту «держави в смартфоні» — це реінженеринг бізнес процесів, що є також важливою частиною реформи державного управління. Результатом чого стане трансформація держави в сервіс — коли вже за п’ять років українці зможуть отримати 100 послуг у електронному вигляді, для порівняння сьогодні таких послуг менш ніж 20. Проблемою для України в цьому контексті є дефіцит цифрових навичок — яким українців треба вчити через спеціальні програми.

Ще одне завдання цифрової трансформації — розбудова цифрової чи кіберінфраструктури країни. Сьогодні планується програма розвитку широкополосного інтернету, зокрема й у сільській місцевості.

Ще один напрям — розвиток IT-сектору та стартапів. Усі інвестори, з якими я спілкувалася, повторюють одне: у вас невичерпна кількість талантів, які можуть робити інноваційні ІТ-проекти, але ці проекти не виживають, бо в Україні не створено відповідних умов для їх впровадження. Наше завдання — створити умови, щоб талановита молодь не тікала з України, а мала можливість реалізувати себе вдома.