І все ж таки вона крутиться!

Зупинитися, озирнутися, зрозуміти зміст прожитого, отримати корисні уроки на майбутнє, щоб полегшити життя народу, — таке для кожної серйозної політичної сили символічне значення цих останніх днів століття, що минає. Кожному зрозуміла умовність часових меж, безперервність плину історії, і все ж таки бажання усвідомити свій час, його найскладніший історичний контекст, підвести деякі підсумки, — це одна із нагальних потреб людської думки.

Цілком очевидно, що нинішня ситуація в Україні не дуже налаштовує на оптимістичне сприйняття дійсності. Рік, що минає, відзначений політичною конфронтацією, гучними скандалами, серйозними економічними труднощами, що підривають довіру народу до влади численними фактами криміналізації та корупції. І хоча незалежність України стала необоротним історичним фактом, далеко не всі пов’язані з нею чекання народу здійснилися. А це і є той хліб, яким традиційно живляться політичні партії в боротьбі за владу, лякаючи народ лиховісними картинами краху країни. Так, народ втомився, це правда. Але це далеко не вся правда. Незалежно від політиків народ робить свої висновки. Він починає розуміти всю складність пережитого країною історичного повороту, що точніше було б назвати землетрусом, що похитнув все наше колишнє життя. Навчений гірким досвідом, він перестає вірити в радикальні проекти перебудови суспільства, в щедру іноземну допомогу й в інші чудеса. Поступово ілюзії зникають, і приходить чітке розуміння того незаперечного факту, що тільки сам народ з його «роботящим розумом та руками» здатний змінити своє життя на краще.

Круті дороги перших років нашої незалежності не мають ціни. Досвід історії з усіма його підйомами й падіннями, досягненнями та помилками, люттю і драматизмом дає, кінець-кінцем, ясне уявлення про те, «що таке добре і що таке зле», про історично припустимі межі соціально-економічного й політичного експериментування, коректує практику будівництва соціально орієнтованої ринкової економіки. Відбувається повернення від ілюзій до колективного здорового глузду. Деякі наші політики, що володіють, як їм здається, абсолютною істиною в її кінцевій інстанції, люблять поговорити про те, що процес будівництва незалежної держави треба було починати по-іншому, краще, розумніше, грунтовніше. Цієї прекраснодушної риторики, цієї політичної маніловщини в нас було достатньо, але в реальному, а не уявному житті свої дуже суворі закони. Теоретично можна припускати різні варіанти минулих подій, але насправді усе склалося, як склалося.

Реальний хід подій мав свої історичні підстави, свою логіку. Ані народ, ані його політична еліта не були готові до такого різкого повороту подій, яким став розпад СРСР. Треба врахувати реальний рівень нашої політичної культури, наші традиції, особливості національного характеру, нашу жорстку залежність від Росії та інших радянських республік, наше незнання законів функціонування ринкового господарства. Ситуація ускладнювалася взаємною боротьбою непомірних «гетьманських» амбіцій політиків, що не мали достатньої підготовки, таланту, відповідальності для того, щоб вказувати усій нації єдино правильний шлях до світлого майбутнього. У політиці довго домінував мітинговий ентузіазм, а влада насилу намагалася утримувати країну від економічної катастрофи, що насувалася, часто не вміючи при цьому передбачати важкі соціальні наслідки своїх практичних заходів. Деякі політичні сили підштовхували владу до економічних експериментів, для здійснення яких ще не було необхідних умов.

Драма будь-якої, навіть найкращої влади — у розриві між мрією і дійсністю, між масштабом намічених реформ і відсутністю спочатку необхідних матеріальних передумов їхньої реалізації. Те, що хоче зробити влада, далеко не те ж саме, що вона може зробити в конкретних історичних умовах. Нову історію країни не можна почати писати, так би мовити, з чистого листка, оскільки наше сьогодення завжди «обтяжено» матерією минулого.

У минуле не можна сховатися, його не можна відкинути і забути. У ньому багато гідного поваги і збереження, але чимало й такого, що вимагає подолання шляхом серйозного аналізу та критики. Як тонко і глибоко розуміли цю найактуальнішу проблему наші національні генії! Великий наш Кобзар, описуючи один iз найкривавіших епізодів української історії, ставить проблему безглуздості жорстокого протиборства між близькими за кров’ю і життям людьми. Він відмовляється героїзувати таке минуле і запитує себе про найголовніше: заради чого ми так люто ворогуємо, доводимо себе до несамовитості, проливаємо ріки крові, сіємо страждання і смерть? Чому забуваємо, що ми люди, брати, що в цій сліпій і марній ворожнечі ми програємо долю своєї країни, своїх нащадків, своє майбутнє? І дає разючу за своєю моральною висотою відповідь: «Серце болить, а розповідати треба: нехай бачать сини й онуки, що батьки їхні помилялися, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Чесно запитаємо себе: хто з нас здатний на таку висоту духу? Адже це мораль майбутнього.

Разюча далекоглядність і актуальність іншого нашого генія — Івана Франка. Всім, хто займається політикою, я вельми рекомендую прочитати й обміркувати його «Відкритий лист до галицької української молоді» /т.45/, написаний майже сторіччя тому із приводу революційних подій у Росії. Ця людина, яка вистраждала своє право звертатися до нації як пророк, яка пережила свого часу щире захоплення, а потім і розчарування марксизмом, передбачає падіння абсолютизму в Росії і думає про великі завдання, котрі нова епоха ставить перед Україною. Майбутнє він бачить у союзі капіталу й інтелігенції, у лібералізмі капіталістичного напряму. Коли читаєш цей документ, втрачаєш відчуття майже столітньої дистанції. Таке почуття, що з нами говорить про наші лиха й болі сучасник, мудрий, вдумливий, добрий і вимогливий. «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при більш вільних формах життя в Росії, величезне завдання — створити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, єдиний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя... до засвоєння в найвищій мірі й у найшвидшому темпі загальнолюдських культурних досягнень, без яких сьогодні жодна нація і жодна держава, навіть найдужча, не можуть відбутися». Іван Франко бачить величезні труднощі, що зустріне Україна на цьому шляху і формулює головні умови становлення незалежності: «Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без наповненого просвітительськими і народолюбними ідеями духівництва, без популярної літератури... без преси, що могла б тримати і систематично охороняти прапор національності і прикладеної до місцевих потреб, вільної культурної діяльності; без надії на сильну фалангу цілком свідомих, високоосвічених представників в органах законодавчої влади, без сильної опори в народних масах та інтелігенції наша Україна може знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти будуть вибивати свої мелодії...».

Соціал-демократи не раз говорили про необхідність нового, більш широкого погляду на життя, про потребу в новій політичній філософії, що переборює в наших національних традиціях рецидиви хуторянства, гіпертрофованих амбіцій, претензій на монополію влади, нетерпимості до чужої думки. У своєму зверненні до молоді великий Каменяр закликає до розуміння всієї виняткової складності історичного процесу, до делікатності, толерантності, людяності. Він болісно переживає розкол між сходом і заходом країни і з усією пристрастю патріота закликає своїх земляків — галичан iз повагою і подякою ставитися до «російської» України, від єднання з якою величезною мірою залежить майбутнє всієї нації.

Я б порадив деяким нашим надрадикалам, що претендують на національну і політичну винятковість, вслухатися в ці вражаючі своєю злободенністю слова: «І нам іноді здавалося, що ми — вся українська нація, її передові ряди, її представники перед усім світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні-завтра піднімуться десятки таких центрів, якими тепер є Львів і Чернівці, ця наша передова роль закінчилася. Ми повинні відчувати себе не піонерами, але рядовими у великому строї і не сміємо свої дрібні, локальні проблеми виставляти як проблеми всенародні, свої дрібні персональні амбіції висувати на першу лінію спільного інтересу».

Я змушений вибачитися перед читачами за велику кількість цитат, але що поробиш, якщо в цих багатьма забутих сторінках стільки розуму, блиску, така глибина, така свіжість почуттів, думок, така яскравість стилю! «Наша література і преса повинні перейти на більш високий рівень, якщо вони не хочуть загинути в конкуренції з тим типом літератури й преси, що виробився в Росії, незважаючи на цензурний гніт, а можливо, власне, завдяки йому». Чи: «Наш гучний, фразеологічний і великою мірою нещирий, не підтверджений справою патріотизм повинен поступитися місцем серйозному, мовчазному, але глибоко відчутному народолюбству, котрий виявляє себе не в словах, а працею. Наша масова інертність, котра некритично сприймає слова тих, хто волею долі був поставлений «на чолі народу», стали послами, професорами, головами спілок тощо, повинна поступитися місцем живій, критичній роботі думки і готовності — завжди й усюди, у всіх суспільних справах говорити від свого імені».

Для нас дорогий і близький заклик Івана Франка до морального відновлення, його заповіт перебороти в собі такі негативні риси як балакучість, моральну жорстокість, байдужість до спільної справи, азарт у дрібницях, порожню амбіційність й відсутність самокритики, бажання зображувати себе європейцями за нестачі культури й освіченості. Дорога і його віра в те, що покоління українського народу зуміють зробити цю важливу внутрішню роботу й піднятися до висот сучасної цивілізації.

Минає одне із найвеличніших і найтрагічніших столiть світової історії, котре показало світу не тільки виняткову силу розуму, фантастичні можливості науки, але й страхітливі сили зла, нечувану жорстокість й страждання людей. Людство більше не може і не хоче так жити, коли моральний прогрес далеко відстає від прогресу технологічного. Світ втомився від нескінченних політичних конфронтацій, класової боротьби, жорстокого суперництва в боротьбі за світову гегемонію. Відбиваючи реальні протиріччя, політична філософія пронизана полярністю, протиставленням гарного і поганого, свого і чужого, правого і лівого, приватного і спільного. А життя набагато ширше цієї окостенілої діалектики. Воно все більше тяжіє до сформульованого фізиками принципу додатковості, котрий, ми сподіваємося, посяде гідне місце в нашій суспільній свідомості. Життя людського співтовариства далеко не вичерпується лютою, непримиренною боротьбою протилежностей, воно набагато більшою мірою компроміс компонентів, що доповнюють один одного.

Нас ще міцно тримають у полоні ідеї вічного класового протиборства, протилежності й антагонізму інтересів. Нав’язані нам політичні стереотипи заслоняють від нашої свідомості нові реалії, зокрема той факт, що на наших очах змінюється логіка світової історії. Світовий капіталізм вже давно зробив необхідні висновки з досвіду соціалізму. Шляхетні за своєю суттю цілі, проголошені соціалізмом, практично недосяжні без капіталізації економіки і пережитої Заходом технологічної й інформаційної революцій. Обидві кардинальні течії світової історії та практики, як це не парадоксально на перший погляд, не стільки борються між собою, скільки доповнюють і взаємозбагачують один одного. Це цілком відповідає принципам соціал-демократії, чиїм ідеалом є високоорганізоване консолідоване суспільство без барикад і класової боротьби. Стихія ринку доповнюється й каналізується цілеспрямованим регулюванням та керуванням. На прикладі Японії і Китаю можна бачити, як ринок поєднується зі стратегічним плануванням, котре включає концепцію довгострокового розвитку національних економік. Тут досягнутий союз і компроміс форм власності, що донедавна взаємно виключали один одного, — індивідуальна приватна власність поєднується з державною, кооперативною, акціонерною, функціонує змішана економіка. У Китаї цими процесами керує комуністична партія. «І неможливе — можливо», — як сказав поет.

Яким би трагічним не було минуле, які б великі перешкоди не стояли на шляху цивілізованого розвитку, людський розум, кінець-кінцем, знаходить вихід iз найскладніших і найзаплутаніших ситуацій. Переборюючи важку спадщину багатовікового протистояння інтересів, класів, формацій, людське співтовариство рухається до згоди і солідарності. Україна, будучи частиною цього співтовариства, рухається в тому самому напрямку. Були в нашій історії часи страшніші, і все ж таки народ вистояв. Він за своєю природою миролюбний і працьовитий, під ним багата і щедра земля, над ним чисте, мирне небо. Чого ще бажати? У нас не бракує інтелектуальних сил, є багатий історичний досвід — свій і чужий, є приклад більш щасливих країн, котрі знайшли дорогу до процвітання. Значить, і у нас все вийде. «Майбутнє, — як справедливо помітила одна мудра людина, — це не те, куди ми йдемо, а те, що ми створюємо. Дороги варто не шукати, а будувати. Сам процес будівництва змінює як самого творця, так і його долю».

Життя продовжується. Треба тільки частіше підніматися над дрібною політичною суєтою, ставити собі великі і шляхетні задачі, вірити у високі ідеали добра і пам’ятати віщі слова великого Галілея, які дійшли до нас крізь морок середньовіччя: «І все ж таки вона крутиться!».