«Без камуфляжу»

У ДУСІ НОВОЇ ВIЙСЬКОВОЇ ДОКТРИНИ

— Армія потрібна державі не як парадний атрибут, а як дієвий механізм забезпечення національної безпеки. Чи здатні сьогодні Збройні cили України виконати ті завдання, які визначені для армії та військового керівництва існуючими законами і документами?

— Завдання Збройних cил України (ЗСУ) щодо захисту та оборони держави, визначені Конституцією України, вирішуються. Але при цьому треба конкретизувати, про які саме загрози йдеться. Ми проаналізували та прорахували різні можливі сценарії збройних конфліктів, до яких може бути втягнута Україна — саме втягнута, ми самі ніколи не розпочнемо першими. Як наслідок, у проекті нової Вiйськової доктрини відображено фактично три сценарії, до яких мають бути готові наші Збройні cили.

Не прив’язуючись до певного конкретного регіону або району, ми виходимо із можливості конфліктів низької, середньої та високої інтенсивності. Їм відповідають прикордонний збройний конфлікт, потім — локальна війна, і, як максимум, регіональна війна, в якій держави або коаліції держав для досягнення своїх цілей використовуватимуть усі наявні сили та засоби. Про широкомасштабну війну ми не говоримо і практично виключаємо таку можливість.

Виходячи із таких різнорівневих загроз і проводиться стратегічне планування, створюються функціональні структури у Збройних cилах, визначається їхній бойовий склад, можливості. Завдання локалізації прикордонного конфлікту Збройні cили здатні виконати потенціалом Об’єднаних сил швидкого реагування. Вони в принципі вже сьогодні готові до цього. Захист національних інтересів у локальному конфлікті вирішуватиметься Передовими силами оборони (за необхідності посилених частиною Основних сил оборони), до яких, крім Об’єднаних сил швидкого реагування, входять Стратегічні неядерні сили стримування та cили спеціальних операцій. До 2005 р. Передові сили оборони і за рівнем оснащеності, і за станом техніки, і за наявністю запасів, і за виучкою особового складу будуть готові до виконання цих завдань у повному обсязі.

Що ж стосується регіональної війни, то тут потрібен час для розгортання Основних сил оборони та проведення ряду інших серйозних заходів. З їх підготовкою поки що існують певні складнощі, викликані надто обмеженими бюджетними коштами на проведення реформи у ЗСУ. Нині левова частка сил і коштів — як для бойової підготовки, так і для модернізації озброєнь і техніки, спрямовується саме на Передові сили оборони (1). У результаті вже до кінця цього року в складі ПСО у нас будуть цілком боєздатні 13 загальновійськових батальйонів, стільки ж артилерійських дивізіонів і батарей, 7 авіаційних ланок. А у 2005 р. ми говоритимемо про повністю боєздатні бригади та полки. Найближчим часом настане черга і Основних сил. Ми розраховуємо, базуючись на розроблених Кабміном України прогнозах економічного розвитку держави та показниках фінансування оборонних потреб держави на період до 2010 року, що з 2006 р. будуть значно збільшені кошти як на закупівлю озброєнь, так і для вирішення інших комплексних завдань забезпечення обороноздатності України. Цей чинник, а також те, що у цей період посилюватиметься процес подальшого скорочення бойового та чисельного складу ЗСУ, і можливості, що з’являються у зв’язку з цим, з кожним роком дедалі більше виділяти коштів на ВВТ і підготовку особового складу — дають нам серйозні підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє і робити відповідні висновки, про які йшлося раніше.

До того ж тут також потрібно чітко розуміти одну дуже важливу деталь: на «пустому» місці критична ситуація не виникає. Обов’язково буде певний загрозливий період, під час якого напруженість наростає, все збільшуючись у розмірах. За цей час вживають усіх необхідних превентивних заходів — і щодо перенацілення коштів, і щодо акумулювання ресурсів. Такий приклад: у трьох останніх військових конфліктах (Перська затока, Югославія, Афганістан) розгортання сил займало від 2-3 місяців до півроку. Отже це дає мені підстави говорити про те, що ЗСУ, адекватно реагуючи на розвиток обстановки, будуть здатні виконати поставлені завдання.

— Нині, виходить, можна констатувати, що нова Вiйськова доктрина (з її прийняттям у парламенті) конкретизує завдання ЗС за трьома рівнями масштабності загроз. І це дало можливість цілеспрямовано готуватися до протидії таким різномасштабним небезпекам...

— Саме так. І хоча нову доктрину поки що не прийнято, саме така ідеологія вже закладена у Державну програму реформування та розвитку ЗСУ, затверджену Президентом України 2000 року. Всі чудово розуміють, що ставити перед державою та її силовими структурами завдання бути готовими до оборони одночасно на всіх напрямах і проти будь-якого противника — це утопія. Зараз наш посильний та адекватний загрозам максимум — протистояння агресії на одному оперативно-стратегічному напрямі. Для розуміння, що це таке, скажу: якщо ми умовно поділимо територію України на чотири частини, то одна четверта приблизно саме й буде таким оперативно-стратегічним напрямом. Тепер ми чітко знаємо, що від нас потрібно. А якщо так — можна визначити оптимальні шляхи вирішення поставлених завдань. Тому ми так сміливо пішли і на реформи, і на показники бойового та чисельного складу військ (сил), що закладені у проекті Концепції моделі ЗСУ зразка 2010 р., і на ті ж самі скорочення.

Якщо раніше згідно із Законом про чисельність ЗСУ ми вийшли на рубіж 375 тис. у 2005 р., то тепер iдеться про те, щоб у 2010 р. мати 240—260 тис. Тобто якщо раніше нам потрібно було скорочувати чисельність ЗСУ на 5 тис. щороку, то тепер треба по 10 тис. і більше. На рубежі 2006—2007 рр. у нас практично не буде бойових частин і частин бойового забезпечення скороченого або кадрового складу. Усі вони будуть частинами постійної готовності. Щоправда, з різною укомплектованістю: 90—100, 70—80 і 50—60% від штатів воєнного часу залежно від конкретного місця та ролі тієї або іншої військової частини у функціональних міжвидових об’єднаннях.

Буде також скорочено зайву, надмірну інфраструктуру. Ми виводимо із бойового складу велику кількість техніки — за деякими показниками зменшуємо майже вдвічі. Ці кроки дадуть і економічний ефект. Але за однієї умови. Якщо за скороченням одразу не буде «урізуватися» й фінансування ЗС. На жаль, подібна практика існує. Так, 1998 р. чисельність особового складу скоротили на 2%, а обсяги фінансування після цього зменшилися на 4% у доларовому еквіваленті, з урахуванням інфляції та купівельної спроможності гривнi. 1999 р. скорочення було на 11%, а фінансування армії зменшилося на 35%. У два наступні роки тенденція не змінилася. В результаті маємо замкнене коло. Ми скорочуємося, сподіваючись вивільнені кошти пустити на розвиток ВВТ та бойову підготовку, а опиняємося у ще гірших умовах, ніж були до цього. Як підсумок — близько 85% всіх коштів, що виділяються для ЗСУ, витрачається на утримання особового складу. Традиційно цей показник не повинен перевищувати 45% — 50 %.

— Чи можна стверджувати, що ЗС виконають своє завдання, якщо протягом, наприклад, трьох-чотирьох місяців будуть змушені протистояти значно переважаючому противнику. До того моменту, поки не дадуть результатів політичні зусилля з урегулювання...

— У принципі, я не можу уявити собі ситуацію, коли може утворитися або коаліція з агресивними для України намірами, або буде така армія, яка кількаразово перевищуватиме наш воєнний потенціал. За такого підходу ми можемо говорити про два гіпотетичні варіанти. Або це блок країн НАТО. Або Росія з Білоруссю. Ми розглядаємо НАТО як стабілізуючий чинник в Європі — до того ж до Альянсу не приймають держави, які мають територіальні проблеми із сусідами. Що ж до Росії та Білорусі, то я навіть гіпотетично не можу уявити проблем між нашими державами такого масштабу, для вирішення яких потрібні будуть саме силові дії.

Водночас я переконаний, що Збройні сили України вже після 2005 р., не кажучи про їхнi можливості після завершення реформ, будуть здатні протистояти певний час переважаючому противнику — поки наші політики та міжнародне співтовариство шукатимуть політичні шляхи виходу із кризи.

— Чи розглядає Генеральний штаб у випадку агресії проти позаблокової України якісь держави як своїх потенційних союзників?

— Це навіть задекларовано у проекті Воєнної доктрини. У ньому йдеться, що Україна, у разі озброєної агресії, користуючись правом на індивідуальну та колективну оборону, не виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав і залишає за собою право приєднання до воєнних блоків або вступити до союзу з якоюсь державою або групою держав. Переконаний, що за будь-яких умов Україна знайде союзників.

— У процесі узгодження тексту доктрини із нього зникло положення, вельми схоже на американський принцип про готовність силою захищати права наших громадян та державну власність, де б вона не знаходилася. Підкоректували й положення, в якому йшлося про можливу загрозу з боку підрозділів іноземних держав, які тимчасово перебувають на території України.

— Доктрина — це не продукт діяльності тільки Генштабу, над нею працювала створена Указом Президента України спеціальна міжвідомча робоча група. То ж і дипломати, і фахівці-міжнародники не вважають за доцільне фіксувати у Доктрині певні деталі. Але будь-яка політика ефективна тоді, коли за нею стоїть сила. Що ж до другої частини вашого запитання, то відомі приклади, коли провокаційні дії озброєних контингентів інших держав створювали серйозні проблеми для країни, що їх прийняла. Але це ми відносимо до внутрішніх загроз, оскільки вони знаходяться всередині країни.

— Ми говоримо про загрози, які можуть виникнути під час міжнародних навчань? Чи про ті війська, які дислокуються на нашій території на тимчасовій, але довгостроковій основі...

— Форми і способи можуть бути різними. В історії є приклади, коли під виглядом миротворчої діяльності, участі у спільних маневрах або навчаннях відбувалося накопичення військових контингентів. А потім ці контингенти брали участь у виконанні тих або інших завдань на території самої держави. Інше питання — робилося це в інтересах легітимного уряду чи в інтересах сил опозиції.

— Ви маєте на увазі маневри сил НАТО перед початком кампанії проти Югославії?

— Не тільки.

— Тоді, може, Філіппіни або Сомалі?

— Давайте спочатку подивимося, як далі там розвиватимуться події.

ВIЙСЬКОВА ФІЛОСОФІЯ.
КІЛЬКІСТЬ ЯК ВІДСУТНІСТЬ ЯКОСТІ

— Нова Доктрина дає ідеологічні основи для формування нових підходів до визначення тієї ж оптимальної чисельності ЗС. Але коли раніше Генеральний штаб обгрунтовував чисельність армії у парламенті, то тоді за основу бралися три критерії. Це усереднене для Європи співвідношення між чисельністю армії та населенням країни, відсоток ВВП, що виділяється на оборону, та кількість військовослужбовців на кілометр державного кордону. Незалежні експерти ще тоді дивувалися — адже жоден із цих підходів насправді не враховує індивідуальних особливостей держави. Проте ніколи не брався за основу, здавалося б, найбільш логічний підхід. Визначити скільки та яких озброєнь нам потрібно для оборони (активної, пасивної — як вирішать), а під ці озброєння вже підігнати чисельність. Адже ясно, скільки людей треба для обслуговування одного танка або одного ракетного комплексу...

— Зараз дійсно не дуже коректно вираховувати чисельність армії із того, скільки військовослужбовців має припадати на сто кілометрів кордону. Або навіть відносно кількості населення. Які ж критерії ми беремо за основу зараз і які закладаємо при визначенні бойового потенціалу ЗСУ в майбутньому?

Основа основ — ця характер сучасних і майбутніх воєнних конфліктів і завдання, які стоять перед нашими Збройними силами. Від цього ми повинні відштовхуватися, визначаючи вимоги до озброєнь, які дозволять нам ефективно вирішувати завдання під час цих конфліктів. Із можливостей озброєння — як похідна — і структура, і чисельність самої армії, і способи ведення бойових дій. Це дійсно ідеальний шлях. Але його можна досить швидко реалізувати лише тоді, коли армія створюється з чистого листа. І коли в бюджеті є кошти на все нове й потрібне...

У наших реаліях ми повинні, насамперед, враховувати статус України як позаблокової держави. Це наша нинішня специфіка, і всі більш-менш розумні експерти це чудово розуміють. По-друге, це визначені Конституцією завдання перед ЗСУ. Адже реально ніхто — крім ЗСУ і Прикордонних військ — займатися обороною країни в її буквально воєнному розумінні — вести бойові дії, не буде. Третє — щоб ЗС України за чисельністю особового складу, за кількістю озброєнь і техніки не викликали стурбованості та тривоги у наших сусідів і міжнародного співтовариства загалом. Тобто ми говоримо про оборонну достатність. Ще одна умова — підтримка балансу між нашими Збройними силами і силами сусідів. З урахуванням усіх можливих варіантів — коаліцій, союзів, блоків.

Але попри усе бажання, ми не можемо виплигнути із власних штанів. Є аксіома — чим гірше технічно, технологічно оснащені армії, тим більша у них питома вага Сухопутних військ. На жаль, ми поки що не далеко пішли від цього. Щоб змінити таке становище, нам потрібні сучасні озброєння, нам потрібна повноцінна, повномасштабна бойова підготовка, нам потрібна професійна, на контрактній основі армія. А все це багато коштує. Наведу такі цифри. Мінімальні потреби на реалізацію Державної програми озброєнь та військової техніки на період до 2010 року обчислюються сумою 34 млрд. грн. Держава ж змогла виділити близько 15 млрд. грн. Або, наприклад, вартісні показники реформування ЗСУ: щоб розформувати механізований полк, потрібно 2—3 млн. грн. Для розформування механізованої дивізії — 10—15 млн. грн. (все залежить від її складу). Щоб переформувати, наприклад, механізовану дивізію у бригаду потрібно 3—6 млн. грн. А таких, або менших за обсягом заходів нам щорічно треба провести близько сотні. Порахуйте, які необхідні для цього суми. Це ми знову виходимо на ті проблеми, про які вже набридло і говорити, і нагадувати — коштів на реформування і розвиток виділяється недостатньо. І все це позначається як на темпах оборонної реформи, так і на боєготовності армії загалом. Але ми реалісти і намагаємося знайти вихід і з такого становища і впевнені, що найближчими роками реальний бойовий потенціал ЗСУ значно підвищиться.

— За рахунок чого це буде зроблено в умовах, коли щороку чисельність озброєнь, особового складу ЗСУ незмінно скорочуватиметься і цілком логічно, що й бойовий потенціал відповідно зменшуватиметься?

— Ви звернули увагу, що я говорив про реальний бойовий потенціал ЗСУ. А він нині значно нижчий за розрахунковий, який складається із нормативних бойових можливостей озброєнь, рівня польової, повітряної та морської виучки особового складу, ефективності управління військами (силами) та зброєю, а також із деяких інших чинників. Іншими словами — розрахунковий бойовий потенціал — це максимум можливого. Насправді стан різних видів ВВТ дозволяє тільки на 40 — 60 % реалізувати закладені у них бойові можливості. Недостатній рівень виучки особового складу також не дає можливості повністю їх реалізувати. Потрібно також визнати, що стан системи управління військами (силами) і зброєю не повною мірою відповідає сучасним вимогам.

Але, поступово скорочуючи в 1,5—2 рази кількість ВВТ і чисельність особового складу, ми матимемо можливість вивільнені кошти направляти на приведення в боєздатний стан, модернізацію та закупівлю нових зразків ВВТ спочатку для ПСО, а потім і для ОСО, привести до нормативної інтенсивності бойову підготовку військ (сил). Це саме й дає можливість наростити реальний бойовий потенціал, максимально наблизивши його до розрахункового. Створення єдиної автоматизованої системи управління військами (силами) і зброєю, за нашими розрахунками, дає можливість ще в 1,3—1,5 разу збільшити бойову потужність ЗСУ.

— Після Іраку у світі не було конфліктів, де б з одного боку брало участь понад 100 тис. військовослужбовців. Якщо взяти чисельність Об’єднаних сил швидкого реагування ЗСУ, додати до них Стратегічні неядерні сили стримування і Сили спеціальних операцій, зробити коректування на військові штати, то десь отримаємо приблизно ті ж самі 100 тис. Цей випадковий збіг?

— Ще два-три роки тому, коли ми уточнювали наші погляди на характер конфліктів, до яких може бути втягнена Україна, то одночасно намагалися співвіднести їхню інтенсивність із необхідною кількістю особового складу та озброєнь. Ось тут, наприклад, нам потрібно буде 300 танків. А ось за такого сценарію — вже 1000. Тепер ми від цього відійшли. Ми говоримо тільки про якісні показники та масштаби.

Що ж стосується цифри 100 тис., то ви на неї вийшли емпіричним шляхом. Але вона, на мій погляд, у дещо зменшеному вигляді відповідає дійсності. Досвід засвідчує, що в жодній країні світу — навіть коли вирішувалася доля держави, — усі збройні сили безпосередньої участі у бойових діях не брали. Я згоден, що 100 тис. — кiлькiсть, близька до тієї, яку можна залучити до активних дій. Але важливо, що у тій цифрі — який потенціал і реальні можливості «сотні»? А це, насамперед, Військово-повітряні сили — саме їм належить вирішальна роль у тому або іншому конфлікті, природно, при взаємодії з іншими видами. Це — цілком очевидно — війська Протиповітряної оборони, значення яких, виходячи із нових реалій, істотно підвищилося. Тут, природно, і системи управління військами, і високоточна зброя...

Попереджуючи можливе ваше запитання, а для чого ж тоді утримувати армію чисельністю 240—260 тис., відповім — до цієї кiлькості входять військово-навчальні заклади, навчальні центри, військкомати, арсенали, склади, бази, комендатури тощо. Без сумніву, до цього числа входитимуть і бойові частини, призначені для заміни частин діючої армії, що втратили боєздатність, розгортання на нових напрямах, прикриття державного кордону та для виконання інших завдань.

— Яку роль у зміні «вiйськового» співвідношення кількість — якість для України зіграє Державна програма розвитку озброєнь?

— Міністерство оборони і Генеральний штаб доклали багато зусиль для завершення розробки цього важливого документа для комплексного підходу до вирішення завдань обороноздатності. Повірте мені на слово — у цю програму закладено дуже солідний доробок. У ній нам вдалося зв’язати багато важливих завдань. Перше — це забезпечення Передових Сил оборони. Але найголовніше те, що навіть у цей важкий у фінансовому розумінні час на період до 2005 р. ми близько 50% коштів закладаємо у наукові та науково-дослідні роботи, спрямовані на розробку і виробництво перспективних зразків озброєнь. Для модернізації також використовується ноу-хау, які напрацьовувалися під нові зразки озброєнь. Адже очевидно, що внаслідок відомих причин найближчими роками ми не зможемо в істотних кількостях закуповувати сучасні зразки ВВТ. Тому не завжди доцільно пускати в серію, наприклад, новий перспективний танк. Але зроблені під нього «напрацювання» за умов їх впровадження у модернізовані зразки зможуть істотно підвищити загальний потенціал бронетехніки в масштабах всієї армії. З 2006 р. вони отримають достатнє вираження. Якщо сьогоднішній Су 24 за своїми можливостями — цебомбардувальний полк часів Другої світової війни, а ракета «Точка-У» замінює як мінімум артбатарею, то подальший розвиток високоточної зброї, засобів розвідки дасть можливість, не знижуючи бойового потенціалу, піти на істотні кількісні скорочення.

Але я не втомлююся повторювати на всіх зустрічах, що Державна програма розвитку озброєнь і техніки на період до 2010 р. — це не панацея від усіх бід. Вона раз і назавжди не вирішить усіх проблем ЗС щодо їх оснащення сучасним озброєнням. Хоч би як парадоксально це звучало. За високої динаміки розвитку подій та технологічного процесу і з урахуванням особливостей нашої методології, ми не можемо прогнозувати на більший термін ані можливості нашої економіки, ані військово-політичні або військово- стратегічні аспекти. 2010 р. — це та штучна, можна сказати, доступна для огляду межа, куди ми зможемо заглянути і більш- менш рельєфно уявити реалії майбутнього. Це той термін, протягом якого ми зробимо мінімум помилок. Але при цьому хотів би відзначити, що Державна програма розвитку озброєнь і техніки — це не догма. Її показники будуть постійно уточнюватися на кожен рік і на більш віддалену перспективу, як це, до речі, робиться і з Державною програмою реформування і розвитку Збройних сил України.

— Але про які озброєння ми говоримо насамперед? Про ті, які повинні забезпечити потенціал Сил стримування — ті ж оперативно-тактичні ракети. Або про озброєння для посилення потенціалу Протиповітряної оборони?

— Не перше. І не друге. Тільки комплексний підхід. Генеральним штабом чітко визначені пріоритети. І вони затверджені Президентом України. Це створення автоматизованої системи управління військами та зброєю. Це розвідка, без неї нікуди. Це авіаційні, протиповітряні комплекси, системи РЕБ, ракетно-артилерійські комплекси, високоточна зброя. Я назвав шість пріоритетів, хоча там їх одинадцять. Але це шість головних китів, на які ми спиратимемося.

Ніхто не скаже, що, маючи тільки сильну протиповітряну оборону, ми виконаємо усі завдання щодо забезпечення обороноздатності держави. Тут можна пригадати свого часу часто цитованого класика, що «оборона — це смерть озброєного повстання». Розвиваючи оборонну «парасольку» у вигляді Протиповітряної оборони, ми з особливою увагою ставимося і до такого компонента, який здатен перетворити на пил надії противника отримати якісь переваги від агресії, вирішити спірні питання з Україною силовим шляхом. А це, передусім, ВПС, високоточна, підвищеної потужності зброя тощо.

— Чи потрібно у такому разі мати окрему доктрину, або відкриту Концепцію застосування тих самих Стратегічних неядерних сил стримування, де було б чітко прописано умови застосування цього потенціалу?

— Це дуже тонке питання. Плани застосування Стратегічних неядерних сил стримування є документами особливої важливості. Вони застосовуватимуться тільки за рішенням Верховного головнокомандуючого. За окремим розпорядженням. А Концепція їхнього застосування закладена у самій їх назві. Коли ж уперше формулювалася ідея створення неядерних сил стримування, то ми виходили з того, що Україна буде чітко дотримуватися як міжнародних договорів щодо контролю над озброєннями, так і конвенцій, що визначають порядок ведення бойових дій. Тобто — війна ведеться з арміями противника, з комбатантами, а не з мирним населенням. До того ж я переконаний, що існування і розвиток Стратегічних неядерних сил стримування — це набагато гуманніше, ніж ядерні військові потенціали, які мають ряд держав. На мій погляд, через 20—30 років дедалі більше держав будуть переходити саме до ідеології та практики створення неядерної стримуючої компоненти у складі національних армій. Оскільки всі розуміють, до яких наслідків призводить застосування ядерної зброї.

Наявність Стратегічних неядерних сил стримування, їхня боєготовність і бойові можливості — це те, про що повинен знати евентуальний противник. Можливо, їх ніколи не застосують. Так само, як ті ж ядерні сили в інших державах. Але ми повинні мати такий потенціал, який би дійсно стримував ворога. І це не треба приховувати.

— Чи потрібно мати у складі Стратегічних неядерних сил стримування і ракетний, і авіаційний компонент? Чи можна обмежитися чимось одним?

— Сподіватися тільки на один вид зброї — не зовсім правильно. Так, у нас авіація всепогодна. Але можуть виникнути умови, коли авіацію застосувати неможливо. Ракетний компонент також має обмеження — для його застосування у широкому спектрі завдань потрібно мати дуже розвинені засоби розвідки. Ми сподіваємося мати у доступному для огляду майбутньому і морський компонент. Отже, краще мати кілька складових, які в цілому стануть для ворога дійсно універсальним засобом протверезіння.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ КУРС ГЕНШТАБУ

— Згідно з доповненнями до Закону «Про Збройні сили України», що набули чинності у грудні 2000 р., армійські частини, які раніше готувалися для відбиття лише зовнішньої агресії, можуть залучатися і для виконання завдань усередині країни. У тому числі й у внутрішніх конфліктах. Чи означає це, що в Україні дозріли передумови для перегляду співвідношення сил між армією, прикордонниками, Внутрішніми військами МВС та військами Міністерства надзвичайних ситуацій. Адже вигідніше та дешевше мати один підрозділ з універсальною виучкою, ніж два — у різних силових структурах.

— Якщо ми зробимо невеликий екскурс ще до радянської історії, то раніше усі ці або схожі структури входили у поняття ЗС СРСР. У складі вiйськових округів був окремий компонент — Цивільна оборона. У наших умовах, я вважаю, треба виходити з існуючого правового поля. Дуже складно мати якийсь один військовий організм, який би якісно та ефективно виконував увесь спектр завдань. Просто все можна «завалити» — дуже різна специфіка. Так, я прихильник теорії, що ЗСУ не повинні виконувати внутрішню функцію, яка виходить за рамки чисто військового, оборонного призначення і замикається на міліцейські, поліцейські задачі, з необхідністю вирішення завдань внутрішньої розвідки та контррозвідки.

Але зворотний бік медалі у тому, що потенціал ЗСУ, в тому числі законодавчо, не повною мірою використовується для вирішення завдань, які можуть виникнути всередині України. За армією закріпили можливість участі у ліквідації стихійних лих, техногенних катастроф тощо. Нині ми беремо участь у плануванні антитерористичних дій. Ми можемо багато зробити, не виходячи на завдання поліцейського характеру.

— Чи достатньо повноважень у Генерального штабу, щоб планувати оборону країни із залученням усіх силових структур України?

— Абсолютно достатньо. Це відображено і в Законі про оборону, і в Законі про ЗСУ. Це зафіксовано і в існуючому положенні про Генеральний штаб, і в новому положенні про ГШ, що його скоро буде подано на затвердження Президента України. І реально у нас сплановано застосування усіх силових структур для вирішення завдань оборони.

— У чому полягатимуть головні відмінності нових положень про МО та ГШ від нині чинних документів?

— Найголовніша відмінність у тому, що, якщо у попередній і досі чинній редакції Генеральний штаб був структурним підрозділом Міністерства оборони, то за новим положенням він таким не є. У проектах нових документів чітко визначені функції МОУ, ГШ ЗСУ, який підпорядкований МОУ і є вищим органом управління ЗСУ. Дві такі гілки. Генштаб визначає потреби ЗС та обгрунтовує їх. Міністерство оборони забезпечує ці потреби. А планування забезпечення військ під час навчань та бойових дій — це вже знову завдання Генерального штабу. У структурі Міністерства оборони з’явиться департамент воєнної логістики. А в Генеральному штабі буде створено нові управління — оперативного забезпечення; тилового, технічного і медичного забезпечення; морально- психологічного забезпечення. Головне управління розвідки у перспективі також увійде до складу ГШ. Ці структури буде створено і в МО, і в ГШ до 2004 р., що стане ще одним важливим кроком до переходу на цивільне Міністерство оборони.

— Чи буде Міністерство оборони мати право на оперативне управління військами, якщо керуватиме МО цивільна людина?

— Ні. Згідно із Законом про ЗС, якщо міністр оборони — військова людина, то він і в мирний, і у воєнний час є Головнокомандуючим ЗС. І поки у перехідній період це так. Але через кілька років — ми це чітко розуміємо — міністром оборони буде цивільна людина. У такому разі начальник ГШ стає Головнокомандуючим.

— Який ж тоді статус цивільного міністра під час воєнної кампанії?

— Це воєнна політика. Це воєнне будівництво. Всебічне забезпечення потреб ЗС. Це кадрова політика. Але не управління. Це функція ГШ — до речі, як робочого органу Ставки Верховного Головнокомандуючого.

— З вашого погляду, це нормально, коли Генеральний штаб поєднує управлінські та плануючі функції?

— Це не тільки нормально, а й абсолютно правильно. Інакше і бути не може.

— Поняття «Генеральний штаб» у вищих штабних органах провідних західних країн не існує. Так, у США, ФРН, Великiй Британії штаби виведені із командної структури збройних сил. Їх повноваження зводяться до стратегічного планування, вибору напряму розвитку армії, розробки планів бойової підготовки. По суті, вони є консультативними органами при першій особі держави. А у США оперативний ланцюжок управління проходить від президента, через цивільного міністра оборони (у якого, до речі, розвідка, а не у штабних структур), і потім — до командуючих об’єднаних командувань, повз Комітет начальників штабів.

Якщо у нас Генштаб, то ми успадковуємо «пруську» систему управління військами. А досвід німецьких воєн свідчить про те, що тоді ГШ зумів зробити зовнішню політику залежною від розрахунків генералів, зумів — за аморфності військового міністерства — нав’язати свою думку щодо цілого ряду важливих питань, охопити країну мілітаризацією. І все одно програти. Те ж саме чекало і на Японію з її Генштабом...

— Але ж Радянський Союз виграв війну з Німеччиною, також маючи Генеральний штаб, у чомусь схожий на німецький. До того ж треба враховувати, що ані в Німеччині, ані в Радянському Союзі під час Другої світової війни Міноборони не відігравало тієї ролі, яку передбачено зараз. Отож, напевно, некоректно говорити про те, що пруська система неефективна. Але скажу, що нам не треба копіювати американську, французьку або нинішню німецьку модель і визначати повноваження головних штабних структур, виходячи з їхнього досвіду. Ми повинні виходити із своїх особливостей. Із своїх принципів діяльності штабних структур які поєднують централізацію з децентралізацією. А створення в Україні Оперативних командувань саме i є втіленням ідеї про персональну відповідальність за оборону на тому або іншому напрямі, про всебічне забезпечення і управління із одного центру — із штабу Оперативного командування. У нашому випадку Генеральний штаб визначає бойові завдання цього Оперативного командування, створює необхідне різновидове угруповання сил і засобів, готує ресурси. А функції безпосереднього планування та управління військами під час проведення оборонної кампанії у своїй зоні відповідальності — на плечах командуючого військами ОК. Генштаб «не лізе» в управління ОК.

— Але якщо вибухне щонайменша «заварушка», то усі нитки управління, як мені здається, одразу стягнуть у Генштаб...

— Так буде тільки у тому разі, якщо повторяться помилки воєнного минулого. Чому під час Другої світової на фронтах з’явилися представники Ставки Верховного головнокомандування? Від недостатнього досвіду командуючих і командирів на місцях. Коли усіх і уся потрібно було страхувати. Тому наше завдання — це виховати командуючих військами ОК як полководців, відповідальних перед народом за свою діяльність.

У ПОШУКАХ ПОЛКОВОДЦІВ

— Якщо ми говоримо про більшу самостійність та відповідальність командуючого військами ОК з його вертикаллю управління, то як бути з тією вертикаллю управління, яка тягнеться до Головнокомандуючих видами ЗС? Де у випадку воєнної операції починаються і закінчуються повноваження Головнокомандуючого видом і Командуючого військами ОК? Чим буде займатися, наприклад, Головнокомандуючий Сухопутними військами?

— Що стосується вертикалі, то під час бойових дій вона найбільш чітко прописана по лінії Генеральний штаб — Оперативне командування. Головкомат Сухопутних військ повністю випадає із цього ланцюжка — він не займається ані питаннями планування, ані оперативного управління в ході операції. На Головкоматі Сухопутних військ лежать функції територіальної оборони та підготовки резервів.

Щодо Військ ППО. Якщо ОК має межі своєї відповідальності і жодне з них не відповідає за всю територію держави, то Війська ППО вирішують саме загальнодержавне завдання, виконуване за їх індивідуальним планом. Адже ми не можемо виключати, що навіть під час прикордонного конфлікту противник не спробує завдати удару по об’єктах у глибині нашої території.

Військово-повітряні сили. У нас так склалося, що у смузі відповідальності двох ОК є по авіаційному корпусу. І командуючий військами ОК спільно із командуючим авіакорпусом і планує, і керує через командуючого корпусом авіапідтримкою дій сухопутних частин. Що стосується ударного компонента ВПС — окремої групи авіаційного призначення, — то тут завдання планування та застосування здійснюються під егідою ГШ Головкоматом ВПС. Оскільки ця оперативна група вирішує завдання в інтересах усіх Збройних сил.

Головкомат Військово-морських сил у нас діє досить самостійно — при виконанні завдань у взаємодії з Південним ОК щодо прикриття дій сил цього ОК з моря. Водночас, з перетворенням 32-го корпусу у Війська берегової оборони на Головкомат ВМС буде повністю покладено завдання з оборони Криму.

За трьохвидової структури ЗС з’явиться свій нюанс, але скажу, що роль ОК зросте. Більш того, я особисто прихильник того, щоб назвати їх Оперативними командуваннями Збройних Сил. Тоді все, що знаходиться на території ОК, буде безпосередньо або оперативно підпорядковано командуючому військами ОК ЗС. У цьому разі Командуючий військами ОК дійсно зможе і буде відповідати за все — в тому числі й за питання протиповітряної оборони на своєму напрямі. Положення про ОК повинен затверджувати Президент як Верховний головнокомандуючий. Цим підніметься і статус Оперативних командувань, і розширяться повноваження та права їх Командуючих не тільки щодо військових формувань, розташованих на території ОК, але й щодо органів місцевого самоврядування — в особливий період.

— Командуючим військами ОК потрібно буде вміти будувати ефективну оборону з урахуванням можливостей не дивізій, а бригад, які приходять їм на зміну. Як сьогодні реалізовується «бригадний» підряд. Які переваги?

— Як не дивно, за бригади також довелося повоювати. Далеко не всі одразу оцінили раціональність такого підходу. Хоча, здавалося б, ясно, що дивізії створювалися для участі у широкомасштабній війні, коли планувалися суцільні фронти — як оборони, так і наступу. Останній раз таке було в ірако-іранській війні. Тепер важко уявити, що у сучасних конфліктах можливі такі суцільні фронти. Дивізії потрібно 8—12 годин, щоб вийти на маршрут, вишикуватися у колону, вона розтягується на 100—150 км. Це дуже зручна мішень для повітряного ураження.

Дивізії вимирають, як динозаври. На їхнє місце приходять бригади — мобільні, керовані, компактні, багатоцільові. Бригада повністю відповідає сучасній ідеології швидких та маневрових дій. Механізована бригада — за нашою схемою — у своєму складі матиме три окремi механізованi батальйони, окремий танковий батальйон, бригадну артилерійську групу (БрАГ) та забезпечувальні підрозділи. БрАГ складатиметься із 4 дивізіонів. Фактично це артилерійський полк у складі бригади. Раніше у складі бригади був тільки один артдивізіон.

Якщо взяти бойовий потенціал дивізії, яка за штатами воєнного часу нараховує близько 14 тис., за одиницю, то три бригади по 3,5—4 тис. кожна матимуть сумарний потенціал в 1,5 разу більший, ніж «стара» дивізія. Це просто арифметичний підрахунок, виходячи із потенціалу озброєнь у складі бригад. Я не кажу тут про ті переваги, які з’являються за рахунок мобільності та керованості бригад. А ці вигоди в умовах швидкоплинних бойових дій переоцінити неможливо...

Зміниться також структура механізованих і танкових батальйонів. На практиці вони стануть бойовими тактичними групами. У кожному батальйоні — наприклад, механізованому — крім мехрот, буде танкова рота, мінометна батарея, інженерно-саперний взвод, розвідувальний взвод, зенітний взвод, свої підрозділи тилу. Ця батальйонна тактична група буде здатна діяти самостійно — у відриві від головних сил. Також будуть змінені й органи управління, забезпечення.

Цього року у Сухопутних військах передбачається перевести на нові штати 8-й корпус швидкого реагування. Зміни стосуватимуться і двох танкових дивізій — 17-ї та 30-ї. 2003 р. їх вже не буде. На їх базі будуть створені танкові бригади. Після чого в Україні буде три такi «броньованi» одиниці — у Новоград-Волинському, у Кривому Розі та існуюча — у Гончарівську.

— Чи встигає національна воєнна наука за тим, щоб відображати нові реалії у нормативних документах?

— Для ЗС розроблено та прийнято «Основи підготовки та проведення операцій ЗСУ». На виході цього року — Основи застосування Оперативного командування, корпусу. Але якщо раніше стратегія вважалася більш інертною, ніж тактика, то тепер разючі й швидкі зміни відбуваються саме у стратегії. До неї треба підтягати й тактику. Отже, у деяких питаннях теорія воєнного мистецтва, теорія будівництва ЗС із урахуванням нинішніх реалій випереджає нормативне забезпечення цього процесу.

Ще один нюанс, який вимагає пояснення. Та ж Програма реформування і розвитку ЗС, яка була затверджена 1997 р., не давала чіткої відповіді про контури, форми, способи бойових дій. Як наслідок — наука та практика не були зорієнтовані на глибинні зміни. До тієї Програми не було включено ряд ідей, які увійшли в чинну. Адже ще тоді закладалася ідеологія бригад, оперативних напрямів, пропонувалося відмовитися від авіадивізій та перейти на авіабази. Це було однією з причин, чому Програма уточнювалася у ході реалізації, а деякі рішення увійшли до вже затвердженої Радою національної безпеки і оборони Концепції Збройних сил зразка 2010 р. Думаю, вже не доведеться повторювати фразу, що генерали готуються до воєн минулого. Ця армія буде цілком здатна протистояти новим загрозам і викликам.