Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ: «У світі має бути світоглядний маяк. А Бог — то і є такий маяк»

«РАДЯНСЬКА БРЕХНЯ СПРОВОКУВАЛА ЦІЛУ НИЗКУ ІНШИХ НЕПРАВД»

— Вадиме Леонтійовичу, ви є людиною, яка досить активно працює в різних галузях гуманітаристики: історія, мистецтвознавство, література, кінокритика... У якій з них ви себе вважаєте якнайповніше зреалізованим?

— На жаль, ні в чому. Я — людина, яка в жодній з цих царин до кінця не здійснилася. Не було у мене такої можливості. Спробував я стати шевченкознавцем — десь у 70-х роках. Написав статтю про творчість Тараса Григоровича (вона виявилася однією єдиною). Так мене витурили не лише з шевченкознавства, не лише з редакції журналу «Всесвіт», а взагалі з тогочасного київського літературного життя. Були спроби піти в історіографію, але і там мені показали на двері. Перед цим була спроба зробити із себе германіста — не вийшло.

Я дуже не схожий на Павла Григоровича Тичину. Колись до своїх земляків-учнів зайшов міністр культури Тичина, і у вчительки вистачило такту підняти одного із учнів, аби він переповів його біографію. І той хлопчина відповів: «Павло Григорович народився в сім’ї попа і вчився на попа. А в нього не вийшло. Потім пішов у комерційний інститут. І там у нього не вийшло. А потім він почав писати вірші, і у нього вийшло».

Так, у мене, на жаль, не було такої можливості: щось зробити, аби воно «вийшло». Знаєте, так багато людей є, яких витурювали із якоїсь царини; і я пам’ятаю, наприклад, київських нумізматів і що з ними робили наприкінці 60-х — на початку 70-х. Вони ж, сердешні, нічого не хотіли, окрім як займатися своєю дисципліною! Я, знаючи це, переходив із одного «цеху» в інший. А коли часи змінилися, то вже був не в тому віці, аби спеціалізуватися.

— А який відбиток у вашому теперішньому світовідчутті залишило дитинство, атмосфера епохи?

— Я народився в жовтні 1941 року, і за місяць до цього німці зайняли Чернігів. Батько був у Червоній армії, а матiр якийсь інстинкт привів до партизанів — разом зі мною і моїм братом. І в мене залишилося таке трохи наївне відчуття абсолютного спокою, коли я був у лісі; ця ідилія мені видавалася чимось вічним і абсолютним. Тільки через роки я зрозумів, що коли б окупаційний дракон вдарив тільки одним хвостом — від цієї маленької партизанської бази і сліду не залишилося б. Страх перед війною залишився в мене на все життя. Тому я так боюся цієї дурної війни США з Іраком. Взагалі, мене лякає будь-яка гранична спазматика — і революція, і війна, і мир, який опікується черговою війною.

— Чи можете пригадати якийсь відправний момент, коли ви зробили свій вибір?

— Річ у тім, що я завжди інстинктивно відчував радикальну неправду всіх радянських моделей минулого. Не тому, що був такий розумний, а тому, що радянська влада від початку говорила, що вона найкраща на землі. А жилося у нас на селі дуже важко. І я став підозрювати, що не все те є правдою про минуле, чим годував нас офіціоз.

Після університету (факультет романо-германської філології) теж було непросто визначитися, бо всі ми інтуїтивно відчували брехню, якою нас навантажували на лекціях. І не тільки з історії партії, а й з інших більш «респектабельних» предметів. Після закінчення аспірантури важко було знайти якусь роботу з різних причин: не було прописки, і я «кантувався» з одного місця роботи на інше впродовж 70-х років. Це надзвичайно заважало якомусь нормальному перебуванню в світі. Зо три рази мене брали до Інституту філософії, але щоразу потім відмовляли — тому що безпартійний, або раптово зникала ставка. Одверто кажучи, це був дуже довгий процес — визначення. Він і досі не скінчився. Тому що дуже багато нагромаджено неправди про минуле. А виявити правду дуже важко. Бачите — є брехня, а в ній вибудовується ніби антагоністична їй брехня. І спробуй виявити правду.

Мені ще сподобався такий пасаж. Гортав якось я збірник пам’яті Мотржинської. Це — гебістка будь здоров! А слід за тим: професорка з питань боротьби з антикомунізмом. Водночас мені показали збірник зарубіжних україністів, з яким полемізував хтось із авторів цього збірника товаришки Мотржинської. І мій приятель погортав спочатку Мотржинську, а потім інший збірник та сказав: «сумасшедшие, воюющие против сумасшедших». Треба сказати, що радянська брехня спровокувала цілу низку інших неправд. Зараз і в Росії, і, почасти, у нас, ми спостерігаємо нібито альтернативу комуністичній моделі минулого. Я хапаюся за голову: це така ж неправда, як і «Короткий курс історії ВКП(б)» 1939 року!

НАСТАЛА ЕРА, ДЕ БАГАТО ДУРНИХ, АЛЕ ДЕ, ПРИНАЙМНІ, ЛЮДИНА — ВІЛЬНА

— Повернiмось до ваших витоків і шукань альтернативи… Ви її знайшли. Яку роль у цьому відіграв Київ як місто старої і насиченої культури?

— Київ — місто європейське, але починаючи від погрому Муравйова 1918 року, спочатку спазматично, а потім систематично це місто відлучалося від європейської культури. В цьому його трагедія. В імперських столицях — Москві, і почасти Ленінграді, принаймні, були спецсхови, в яких зосереджувалася вся європейська література, неприступна простому смертному. А тут навіть спецсховів таких не було! За режиму Щербицького це вже дійшло до краю, параної, якщо хочете. Я спостерігав квазідуховне життя цього величезного міста. Ми всі — невігласи з тієї самої епохи тотального невігластва. В Росії була трохи інша ситуація. Москва в діаметрі 100 кілометрів була при певній інформації. Це євразійське місто було ближче до Європи, ніж Київ у всіх відношеннях. Щоб iз Києва поїхати до Варшави, треба було спочатку їхати до Москви. Так що Київ як місто було дуже упосліджене, і його рятували тільки люди, які пам’ятали концтабірну альтернативу.

— Що для вас було сигналом «вийти на поверхню», коли часи почали змінюватися?

— У 1986 році я спостерігав останні судоми режиму Щербицького, Чорнобильську катастрофу і підле поводження влади. У Щербицького був один шанс — у травні того року сказати Кремлю: «ні, будь-яких демонстрацій у Києві не буде». І все! Він би став національним героєм. Але Щербицький не здатний був органічно говорити імперії «ні». І розплатився за це.

Я працював тоді в Інституті культури (тепер інститут пана Поплавського) — уособленні тоталітарної дурості і підлості. 1988-го року був вечір пам’яті академіка Грушевського, і я на ньому виступив дуже різко, і це дуже не сподобалося Щербицькому, але ніхто мене не заарештував. Через кілька днів дзвонять із КДБ і кажуть, що «к вам приедет английская журналистка, так мы советуем говорить вам то и то». Я відповів, що і сам знаю, про що говорити з журналістами, і кинув слухавку. Більше мене не чіпали. А ще через кілька тижнів зателефонували з журналу «Всесвіт», і тамтешній редактор Олег Іванович Микитенко запропонував написати переднє слово до роману Орвелла «1984» — еталону антикомуністичної літератури. Я «скотився» з дивану і через чотири години привіз чотири сторінки переднього слова. Роман було надруковано. Щоправда, в останню мить слово «партія» він усюди виправив на «організація».

— Але ми говоримо про герметичний простір інтелектуального життя, а що ж у масштабах суспільства?

— Справжні зміни я відчув біля Білого дому в серпні 1991 го. Радянський Союз —велична споруда, наскільки може бути величною єгипетська піраміда чи ассірійсько- вавилонський зиккурат — впав. Фактично, починаючи з кінця 60-х років і по кінець 80-х, ця країна перебувала в суцільній стагнації, вона вирішила, що будь-яка модернізація — це не про неї. І доходило до якихось гротесків: з’явилися, наприклад, ксерокси — могутнє знаряддя західної цивілізації; а в бібліотеці Вернадського він працював в одному примірнику і треба було заздалегідь подати заяву, вистояти чергу і робити копій не більше ніж 24 сторінки! І ця країна вирішила вцілити, маючи таку «філософію ксерокса»? Або ж відеомагнітофона, який взагалі був заборонений?

Хоча по той бік Атлантики також було достатньо дурості. Рейган зі світоглядом голлівудського актора (і цим все сказано), відповідав за безпеку в світі; і один з його наближених цивільних «генералів» сказав, що в світі є важливіші речі, аніж мир.

Мені дуже незручно за бридкі слова на адресу Горбачова. Та де б ви були! Уже б згнили на якомусь радіаційному полі, якби не оця слабка спроба Горбачова реформування. Самі по собі його реформи були гранично скромними, але головне, що він зробив, — заборонив політичній поліції заарештовувати тих, хто хотів чогось більшого. Результат — неймовірний.

Настала ера, де багато дурнів, але де, принаймні, людина — вільна. Моя донька навчалася на історичному факультеті, і якось я її запитав, хто в них найцікавіший викладач. Вона каже: викладач історії партії. Прийшов до них молодий доцент і запропонував — хочете, я розповім, як воно було насправді? І цілий семестр, каже, таке розповідав...

ХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА НАВЧАЄ НАС БУДЬ-ЯКИМ ДУХОВНИМ ЖЕСТАМ САМЕ ЗСЕРЕДИНИ

— От ви кажете, що у сучасної людини є більше можливості для вибору. А чи не від того вона почувається такою розгубленою?

— Ну так хай не буде розгубленою! Бачите, в цій розгубленості більшість намагається віднайти певний комфорт. Людина сідає в крісло і дивиться, перепрошую, якусь телевізійну брехню. Так, це найпростіший вибір. Але зроби ж навіть цей вибір на рівні тих чи тих каналів, тих чи тих тем! На днях я бачив, вважаю, страшний фільм Єгора Кончаловського «Антикілер». Цей молодий режисер, представник аристократичної династії у мистецтві, яка залишилася непотопленною за всіх політичних систем, нині намагається триматися на плаву в режимі послідовного створення абсолютного кічу. Це не лише не мистецтво… це скоріше мертве мистецтво. Людина, яка буде дві години дивитися цей самий кічовий фільм — вона вже втратить якийсь свій біографічний час для цього самого вибору. Необхідно робити зусилля. Адже людина може скільки завгодно скаржитись, що її звідусіль атакують різноманітні стратегії, світогляди, діаметрально несхожі погляди на речі, і залишатися бездіяльною. В цьому її драма. І це все може недобре скінчитися. Наприклад, середній американець, по суті, є жертвою цих самих масових комплікацій, тієї дурні, що півстоліття падала йому на голову. І, зрештою, на поверхні його свідомості, я вже не говорю про глибини, утворилися доволі химерні конфігурації. Треба воювати з Іраком? Ну, що ж, вони дають легітимацію на це своїм лідерам. І ті розпочнуть війну, яка, перепрошую, в цьому столітті вже не закінчиться. Мені кажуть: глядач голосує ногами. Але, вибачте, той «глядач» у XX столітті проголосував за Гітлера. І восени 1917 року 5/6 російського населення були проти Тимчасового уряду. Людина має робити вибір! Раніше радянська людина вибирати не могла. На відміну від американської. Ну, зрештою, там — інше середовище. Там була добра гуманітарна професура… Хоча, чесно кажучи, професура була добра, а студенти — ледачі.

— При цьому вважалося, що ми освіченіші… Чи це — міф?

— Усе трохи складніше. В якомусь розумінні у нас було набагато більше гуманітарної інформації про класику. Інтуїтивно ми завжди відчували, що класика є альтернативою отій біжучій пітьмі, що в ній ми перебуваємо. Західна людина погано знає класику — і свою, і чужу. Але у неї була надбудова над цією класикою у вигляді демократії. Зрештою, людина на рівні елементарного інстинкту знала, що якщо її не захистять знання про світ, то її захистить демократія. Це, в принципі, відповідало тогочасній реальності. І навпаки — ми ж знали, що не можна посилатися, скажімо, на міністра культури. Знали, що пані Фурцева, чи пан Безклубенко воюють iз цією самою культурою.

Після 1991 року увійшло в історичний обіг покоління, яке не дуже цікавиться класичними формами культури, тому що то було «колись». Спрямовуючись же в бік сучасності, воно бачить, в кращому випадку, епігонів Дюма. Молоді поглинають таку літературу, не роблячи ніякого вибору. Вони при кічі. А кіч їм нічого не пояснює. Але теперішнє покоління має можливість вибору. Молода людина нині впродовж лічених годин може отримати ту інформацію, яку я свого часу з величезними зусиллями здобував цілими десятиріччями. Йдеться про класичні форми здобуття інформації: книга, бібліотека. Стосовно ж Інтернету? Станіслав Лем якось сказав, що Мережа на 90% перетворюється на систему, куди людство збуває всі свої дурниці, всі свої міфи і невігластво.

— То все ж таки: це більшою мірою є проблемою суспільною чи особистісною, і яким чином можна вплинути на ситуацію?

— Багато чого залежить від влади. Але чому, власне, уряд тієї чи тієї країни має опікуватись інтелектуальним кругозором свого громадянина? Влада ж не може встигнути за проблемою вибору. Цей громадянин має все робити сам, iз середини. Християнська культура навчає нас будь-яким духовним жестам саме зсередини. Щодо конкретно української ситуації… Нещодавно на державному рівні наша країна відсвяткувала 85-річний ювілей В.В.Щербицького. Але по суті це — світоглядний скандал, що говорить про рівень нашої політичної еліти. А що ж тоді говорити про масу людей! Вона сидить біля своїх двадцяти каналів і обирає ту саму телевізійну дурню. Треба зрозуміти одну таку річ: комерційне мистецтво нічого не пояснює. Воно є лише специфічними, квазіестетичним псевдонімом великих грошей. Кіч натискує лише на якусь елементарну естетичну клавіатуру і не допомагає орієнтуватися людині в цьому складному світі. І це — трагедія ХХ століття на Заході, а тепер ще стає і нашою проблемою.

— А що може слугувати орієнтиром у морі цього самого кічу?

— Інтенсивне життя класики: літературної, театральної, музичної, кінематографічної. Тут теж не все просто. Наприклад, у Венеції відбувається карнавал, присвячений Фелліні, на якому певні персонажі зароблять дуже багато лір на майках з Фелліні... Я не певен, що люди, які беруть участь у «феллініаді» побачать фільми самого Фелліні. Та їм і важко дивитися таке кіно.

— Тобто мистецтвом залишається те, до чого не дотягнулися щупальця мас- медіа і комерційні структури?

— Це так. Але коли мистецтво потрапляє в герметичний простір, то з ним відбуваються недобрі речі. Як це і трапилося із так званим авангардом починаючи від 20-х років ХХ століття і далі. Мистецтво все ж таки має існувати для глядача — в режимі нормальної діалогійної комунікації.

НЕ ТРЕБА ГОВОРИТИ, ЩО БОГ ПОМЕР

— А чи не спричиняє криза мистецтва кризу у людських і міжцивілізаційних взаєминах, що добре ілюструє теперішня ситуація навколо Іраку?

— Людство не зрозуміло, що трапилося у XX столітті. Спочатку тотальна війна, кінцем якої може бути лише криза, яка розвивається у революцію. Внаслідок цієї самої революції з’являються ексцентричні режими, яких потім намагаються позбутися. Саддам Хусейн — це дитя світової революції і, відповідно, світової війни. Колись араби цілком залежали від Туреччини, Перша світова війна їх визволила, з’явився той самий Ірак, який спочатку був абсолютно проанглійським, але в режимі перманентної націоналістичної революції він став суверенним, незалежним, і тепер на сцену мав вийти Хусейн. Його зробила, по-суті, Європа, Америка в купі, зрозуміло, з Радянським Союзом. Ну а тепер вони на Заході збираються скинути диктатора, не розуміючи, що після нього прийде такий ексцентрик, що Хусейн, який каже, що він не проти діалогу зi США, буде видаватися просто жовтеням.

— Виходить так: якщо наприкінці ХIХ століття деякі інтелектуали констатували, що Бог помер, то тепер ми мусимо констатувати, що саме мистецтво помирає. Що буде далі?

— Власне, з цього і починається — не треба говорити, що Бог помер. Бачите, один із лідерів французької революції Сен-Жюст несподівано для себе сказав: «народи живуть і помирають для того, аби був живий Бог!» Має бути навічна, наскрізна істина. Ті персонажі, які оголосили, що Бог помер, зробили серйозну світоглядну помилку. Треба виходити із того, що Бог є. А раз так, то сама його присутність у Космосі може підказати людині… Що саме підказати — для мене це велика таємниця, але, принаймні — не війну в Іраку і не цю нудну, квазіавангардистську концепцію Заходу. У світі має бути такий маяк. А Бог — то і є світоглядний маяк. Ну, з’являється такий інтелектуал, як Ніцше, якому хочеться нібито в інтересах людини погасити цей самий маяк. Так і він втратив розум, і частина європейського людства слід за ним також втратила розум.