ЩОДЕННИК

9 листопада

Із чим асоціюється свіча? Мабуть, із вогником: вона горить, дедалі стає меншою, тліє і зникає. Горить свіча. Віск скапує. Багато свіч — багато вогників. Багато воскових фігур. Я не про музей Тюссо, а про людські життя, яких по смерті не пом’янули жодною свічею — 10 мільйонів душ, виморених Голодом 1932—33 років.

Голод — не таке страшне, як дивне, до кінця не збагненне слово для нас, сучасників техногенної цивілізації, але… Чи вистачить сліз і свіч, щоб пом’янути всіх наших земляків, які в невоєнний час із легкої руки «гуманної» радянської влади вмирали довго, важко, тихо. Вмирали на своїх багатих чорноземах від голоду. А неподалік переритої, викрученої, попаленої землі були, засипані тоннами збіжжя, зерносховища…

Не треба бути фаховим істориком, як Кульчицький, публіцистом, як Маняк, не обов’язково бути навіть українцем (Джеймс Мейс був іноземцем, започаткувавши в 2003 році акцію пам’яті невинно убієнних «Свічка у вікні»), щоб осягнути Трагедію України 1932—1933 років. Достатньо прочитати фрагментик спогадів когось із очевидців того часу. Наприклад, спогади у записі Миколи Денисенка — стає одразу вражаюче моторошно. І соромно за таку воскову народну пам’ять.

У той час на теренах Східної України хлібина коштувала дорожче за людське життя, за цілий світ. А світ дивився. І по-пилатськи мовчав… Ми, на жаль, лише дозріваємо до розуміння власних національних трагедій. Але в ці дні можемо запалити листопадову свічу як символ народної пам’яті про виморене голодом не одне покоління українського села, з його молодістю, талантом, традицією, мовою… Без них — споловинена нація. Без пам’яті про них ми частково втрачаємо себе як унікальну культуру.

Із чим асоціюється геноцид? Мільйони воскових фігур, які танули. Канули в Лету…