ЩОДЕННИК

21 січня

Опівночі, коли годинник проб’є дванадцять, я сідаю навпроти вікна, перелистуючи пожовклий від часу роман. Дощові краплі зміями розповзаються по склі… Душу сковує дивне сум’яття… Ти стаєш меншою за власну мрію і, як завжди, відриваєш закреслений день у календарі. Ти вимикаєш надокучливий мобільник і береш у руки філіжанку кави. Присмак гіркоти на дні карих очей, як кавова гуща на дні філіжанки. А там тільки довга-довга лінія, ламана на світло і тінь. Розпізнати, вгадати, забути… В друзях — недругів і навпаки. Між кумирами і прихильниками — недосяжна відстань.

— Що ти бачиш на самісінькому дні?

— Жінку. У неї волосся, схоже на контури полум’я. Це Пристрасть. Але ні: в неї руки підняті, наче крила — це Свобода.

— Хто ця жінка?…

Під монотонний стукіт дощу і годинника, сидячи наодинці з собою, ти починаєш розуміти, що це не Свобода, а тільки Ілюзія. Ти стаєш абсолютно безпорадною… Ти від неї стомилась… Ти більше не віриш їй — вона зрадниця… Намагаєшся наздогнати втікаючу сльозу. Контурна лінія насміхається:

— Що, не вдалась ворожба?!

І ти береш у руки слухавку, набираєш, здавалось, забутий номер. Слова переривають довгі гудки:

— Привіт. Вибач за пізній дзвінок. Я просто подумала… Я хотіла сказати, що…

Хтось наближався зі швидкістю падаючої зірки. Загадане бажання збулось, і тепер ти більша за свою мрію. Ти знову відчуваєш себе в тенетах чиїхсь рук, близьких і рідних. А ще ти розумієш, що сумувала за ними… «Так, Свобода Пристрасті — це те, що я шукала», — подумала я, закриваючи припорошений пилом роман.