ЩОДЕННИК
Це трапилось зі мною, коли я була кореспондентом ТРК «Ікс». Телерадіокомпанія одна з перших Львівських медіа-ресурсів розпочинала різноманітні акції, що мали на меті розвивати у дітях таланти і привчати своїх найменших шанувальників до мистецтва та традицій. І тут на екрані моніторів я побачила великі очі маленького хлопчика, який писав листа. Можливо, це був перший лист у його житті. І він мав адресатом святого Миколая. Як виявилось, передача присвячувалась проекту «Миколай про тебе не забуде», в рамках якого проходив конкурс «Напиши свого листа святому Миколаю-чудотворцю», переможцям якого організатори обіцяли велику гору подарунків і сюрпризів. А конкурс передбачав малюнок та розповідь про свої мрії. Далі розповідь йшла про будинок, звідки св.Миколай зможе дати на них відповідь. Без вагань вирішила будь-що дізнатись про учасників акції та адресу, куди потраплятимуть листи дітей. «Навіщо тобі це? Вирішила змінити жанр чи вислужитись перед Вікою?» — хмикнула Лєнка, ініціатор акції, яка в основному займалась створенням «івентів», але адресу будинку нашвидкуруч нашкрябала. Віка була нашим редактором, жінка стильна і креативна, на зайві гонорари не скупилась, але за новеньку ідейку чи рекламний трюк готова була всіх задіяних тримати на роботі до того часу, поки в наших доробках не відіб’ються її світлі думки. Ще з дитинства свято Миколая було моїм улюбленим і таким довгоочікуваним. І хоч журналістський експеримент тут був ні до чого, як і мої кар’єрні амбіції, щось усередині підказувало, що треба туди піти. Як виявилось, приміщення надавалось картинною галереєю на договірних умовах і було достатньо просторим для такого заходу. За сусідніми з мистецькими експонатами кімнатами лежали величезні шухляди зі стосами конвертів. Усі вони з нетерпінням чекали чудес — великих і маленьких, простих і надзвичайних, досі нездійсненних і таких, що на дива зовсім не схожі. Координатор і «листоноша» повідомила мені, що листи читатимуть у довільному порядку, після чого автор найцікавішого з них отримає подорож до Діснейленду. «Хто обрав такий приз?» — поцікавилась я у тої ж Лєночки на другий день. «Як це хто, звичайно ж спонсор проекту компанія «Мікс-тур!» До 19 грудня залишилось небагато часу, а мені все ж кортіло поринути у світ таких наївних і безпосередніх дитячих мрій, де все не піддається логіці, форматуванню, поділу та стилі і жанри... І я знову відчинила двері перед галереєю. Тепер перед входом висіла вивіска «ФАБРИКА ЗДІЙСНЕННЯ МРІЙ». Переді мною постала картина — не з галереї, а з дитинства, де блискучі вітрини з іграшками здавались такими гігантськими і недосяжними, перетворюючись у казкові мрії; — я в той час так вірила, але чомусь не розуміла, що в цьому дитинстві ми маємо найбільше прав на дива. Особливо в ніч на свято Миколая. Думки розчинились у кучугурах конвертів із дитячими мріями: одна стосувалась моделі нової Dodge, на що вказував великий малюнок машини; інша — ляльки-ельфа; ще інша — звичайнісіньких біленьких ковзанів. Але я наважилась прочитати тільки один лист, автор якого, як мені здавалось, мусів мати такі ж бездонно-бездомні очі, як із того екрану монітора.
