Денис Готрфрид: "Мені щастило на тренерів, хоча й доводилося поневірятися"
ГОТФРИД Денис ("Динамо", Луганськ). Заслужений майстер спорту з важкої атлетики.
Народився 5 лютого 1975 р. у Магнітогорську. Зріст - 170 см. Вага під час змагань - 104 кг.
Чемпіон Європи 1993 р. серед юніорів (вага до 91 кг), дворазовий бронзовий призер молодіжних першостей світу. Бронзовий призер XXVI Олімпійських ігор 1996 р. (вага до 99 кг). Чемпіон Європи (вага до 108 кг) й володар Кубка Європи-97. Студент Українського держуніверситету фізвиховання. Неодружений.
- Денисе, якщо мені не зраджує пам'ять, на Олімпійських іграх-96 в Атланті ви виступали у меншій ваговій категорії, ніж зараз?
- Дійсно, це так. Річ у тім, що згідно рішення Міжнародної федерації важкої атлетики, з 1998 року ліквідують деякі проміжні категорії, в тому числі й мою колишню - до 99 кг. Залишать лише 8 категорій в чоловічій штанзі й 7 - в жіночій. Отож, проаналізувавши ситуацію, ми з тренером вирішили підготуватися до цієї зміни завчасно, тим більше, що попереду ще й важкий чемпіонат світу в грудні 1997 р. в Таїланді, й Олімпіада 2000-го року в Сиднєї. Ну а мені поки лише 22, так що власною вагою можна ще туди-суди ще варіювати.
- До речі, про зв'язки між категоріями. Що це за Кубок Європи "за Сінклером"?
- Мається на увазі співвідношення ваги піднятої штанги до власної ваги. За цією системою порівняно нещодавно - у другій декаді червня - змагання на Кубок Європи пройшли в Медлінгу (Австрія). Мені пощастило, виступаючи в новій для себе категорії (до 108 кг), набрати кращу суму залікових балів. Друге місце - теж у нашого земляка - одесита Руслана Савченко, якому, нагадаю, ще з ЧС-93 в Мельбурні належать світові рекорди у вазі до 76 кг (ривок і двоборство).
- А виграти європейське "золото" до нинішнього травня не вдавалося?
- На "Євро-96" я завоював "срібло" в сумі, та й взагалі "на дорослому" помості вигравати найголовніші турніри не доводилося. Нині у відомому хорватському місті-курорті Рієці "рубалися" ми в основному з моїм нерозлучним другом і споконвічним суперником росіянином Євгеном Шишлянніковим. В першому русі взяв початкові 185 кг, мав рвонути 190, але дещо змазав елемент і відстав на 5 кг. А в поштовху ми, можна сказати, вже помінялися з Євгеном ролями. Перший мій результат був 220 кг, Шишлянніков закінчив свої виступи на 225. Я знав, якщо штовхну 230, то стану чемпіоном, оскільки важив на 3 кг менше. І, слава Богу, не схибив. Щоправда, коли вже в останній спробі пішов на світовий рекорд (237 кг), то якось дещо розслабився й штанга зіскочила з грудей.
(У дужках зазначимо, що в даній категорії рекорди в усіх номінаціях, в тому числі поштовху й двоборстві - відповідно 236 і 435 кг - належать олімпійському чемпіону Тимуру Таймазову. Але в Рієці найсильніший український штангіст не виступав. А ще один чемпіонський титул в Хорватії приніс збірній Україні Станіслав Рибальченко з міста Сватове Луганської області. Причому виступав він у колишній вазі Готфрида - до 99кг).
- Кажуть, що у важкій атлетиці дві головні проблеми - травми й допінг?
- Потрапив я на чемпіонат Європи-97 з превеликим трудом, адже через травму не міг виступити в розіграшу Кубка України, а в Держспорткомітеті оголосили цей старт обов'язковим, і знайшлися охочі не пустити мене "до Європи". Щодо допінгу, то зараз поставлено такі заслони, що про будь-які стероїди й казати годі. Список препаратів, які заборонені міжнародною конвенцією, включає до 3 тисяч найрізноманітніших найменувань. Причому це можуть бути банальні краплі від нежиті. Нас постійно перевіряють не лише європейські експерти, а й вітчизняні.
- Ймовірно "там" інший раціон харчування, інша вітамінізація?
- Для важкоатлетів з званих "капкраїн" існує взагалі, на мій погляд, більша свобода в цьому плані: до них зазвичай не так суворо присікуються, як до спортсменів з СНД. Беруть аналізи в буквальному значенні коли їм заманеться, а не так, як це було раніше (виключно під час великих змагань). А меню... Годують нас тут, в Кончі-Заспі (Денис переважну частину часу живе на олімпійській базі Держкомспорту України. - Прим. авт.), м'яко кажучи... Іноді приходиш після інтенсивного тренування до їдальні, та й все так і залишаєш на скатертині неторканим. Ну й що зостається робити, як не повертатися до себе в номер, де хоч є свого роду НЗ з висококоларійних напівфабрикатів.
- Мабуть, тягне додому? І як було б цікаво дізнатися про вашу родину?
- Батько - вчитель, але проте в минулому - майстер спорту з важкої атлетики. Мати - художник. Рудольф (молодший брат) ще поки вчиться у школі, сестра Ірина має власну родину, так що цілком поглинута домашніми клопотами. Всі четверо мешкають у Магнітогорську.
- Читав вже десь, що предки Дениса Готфрида - німці.
- Так, з Поволжжя. Під час боїв під Сталінградом були депортовані на схід. Там, на Уралі я й народився. 1979 року родина змушена була переїхати на Алтай, а 1981-го - до Казахстану. Там минули мої шкільні роки. Далі - "подяка" політиці Нурсултана Назарбаєва щодо некорінних народів. Залишивши будинок в одному з сіл Карагандинської області, ми знову перебралися на Магнітку. А згодом транзитом через Москву я потрапив до Луганська, про що не жалкую.
- Отже, думки про репатріацію не виникають?
- Раніше, я чесно кажучи, думав про це, але то було до моєї зустрічі з тими людьми, які підставили плече спорту в Україні. В Луганську це Микола Олексійович Калінін, який першим працював тут зі мною, по-людськи підтримав, й Олександр Давидович Чанкотадзе, президент клубу "Чемпіон", кольори якого я захищаю. Мені взагалі щастило на тренерів. У збірній - Михайло Маркович Мацьоха, мій, як ми кажемо, виводящий тренер (сам він з Хмельницького). Керує повсякденними заняттями, зберігаючи високий емоційний настрій. Ну, а в особі Віктора Юрійовича Авдишева я знайшов відразу й тренера, й мецената.
- Денис, а чи не набридла вся ця карусель стартів, зборів, переїздів, лікувальних процедур?
- Взагалі пристань є: в Луганську надали двохкімнатну квартиру. Але без господині вона ні до чого, хоч продавай. Взагалі, вибір - серйозне питання. Так що поки, вважайте, придивляюся.
