МОРАЛЬНА ПРЕТЕНЗIЯ СЕМЕНА ГЛУЗМАНА

«ТАБІРНИЙ ПИЛ»

— Ольга Герасим’юк у своїй передачі пригадала випадок, коли у компанії молодих людей вона промовила слово «дисидент» і її не зрозуміли, запитали, хто це такі? А справді: що це за люди — дисиденти, шестидесятники? Чи становили вони якусь спільноту?

— Ні, дисиденти не були спільнотою. Ми ставали спільнотою, коли ставали «відсидентами». Коли нас закидали у політзону — це було місце для «особливо небезпечних державних злочинців», — там ми ставали й антирадянщиками, й дисидентами. Багато розмов нинішніх істориків, у тому числі й колишніх дисидентів, які героїзують своє минуле, на мій погляд, дуже небезпечні. Оскільки вони викликають огиду в молоді до тих людей, які були, за Солженіциним, «табірним пилом». Так, це були не тисячі, це були десятки людей, але, проте, це був феномен опору злу, який закінчувався втратою здоров’я і навіть життя. Адже що таке взагалі дисиденти? Це інакомислячі. Слід би сказати, що інакомислячих у Радянському Союзі було стільки, скільки жителів, може, трохи менше. Коли Буковського, відомого радянського дисидента, на одній із перших прес-конференцій запитали: «Яка кількість дисидентів у Радянському Союзі?», він цілком справедливо сказав, що 230 мільйонів... Він мав на увазі не тих людей, які активно так чи інакше чинили опір злу, а тих, хто не вірив у те, що писала щодня газета «Правда». Тому що і ті, хто писав, і ті, хто читав, не вірили у це. Суспільство жило з подвійною мораллю, воно було досить добре до цього пристосоване.

Як люди йшли в інакомислення, або, правильніше, «інакомовність»? Адже мислити ми, наші батьки, дідусі-бабусі, могли як завгодно. Але вартувало сказати слово — і воно, як правило, ставало відоме органам, і доводилося платити, і платити жахливу ціну. Коли помер Сталін і прийшов Хрущов, це була реальна відлига. Я тоді був хлопчиком, але пам’ятаю, яку радість відчувало те покоління, принаймні мої батьки і їхні друзі, коли з’явилася можливість про щось говорити вголос. З’явилися люди, які вижили в сталінському ГУЛАГу, вони прийшли на робочі місця (хто зберіг здоров’я й інтелект) і про них, хоч би пошепки, говорили. Це була реальна відлига для всіх тих, хто жив у цій країні. З’явилися журнали, у яких друкували хоч якусь літературу. В Україні це був журнал «Всесвіт», всесоюзний — «Иностранная литература». Був «Новый мир» із головним редактором Твардовським, кожен номер якого гаряче чекала інтелігенція СРСР. Тому що там було слово правди.

На мій погляд, першими дисидентами у Радянському Союзі, якщо не зачіпати націонал- патріотичних рухів, а говорити про складніший шлях — до осмислення системи як такої, були так звані «младомарксисти». Із приходом Хрущова почалася серйозна ревізія ленінізму. Хоч про це вголос не говорили — Ленін залишався святим. Поганцем був тільки Сталін, його витягли з Мавзолею, і на цьому все закінчилося. Але до університетів країни прийшла вчитися молодь, для якої, на кого б вони не вчилися, курси марксизму-ленінізму були обов’язковими, і було обов’язковим читання першоджерел. Деякі не дуже серйозно до цього ставилися, просто списували конспекти, а хтось усерйоз зацікавився. І коли ці студенти відкривали Леніна і починали читати, то все раптом виявлялося трошки страшнішим і складнішим. А коли вони відкривали Маркса, особливо молодого (а це було доступне в бібліотеках), то вони просто не розуміли, причому тут усе інше до того, про що говорить Маркс. Тому що в молодого Маркса було багато висловлювань, яких не було у старого Маркса, а тим більше у Леніна. І тоді з’явився рух, представників якого у вузькому колі називали «младомарксистами». Це, нарівні з націонал-патріотами, і були перші дисиденти. Тобто люди, які ревізували систему. Вони не були антирадянщиками, борцями «проти». Вони просто створювали гуртки — у Саратовському, Київському університетах, МДУ, ЛДУ... Як правило, це була молода студентська інтелігенція. Система вже розуміла, що така ревізія небезпечна, що починає розтікатися те, що за Горбачова спалахнуло раптово і швидко... І система почала працювати у зворотному напрямі. Тим більше, що Хрущова швидко зняли, прийшов Брежнєв. А з ним спроба реанімації сталінізму. Хоч офіційно це не було озвучене, але було відомо, що це обмізковували у Політбюро, і просто побоялися західної громадської думки. Першими «оформленими» дисидентами були молоді хлопці, прізвищ яких майже ніхто не пам’ятає, крім істориків, які цим займаються. Багато хто з них уже пішов із життя, деякі ще доживають у дуже похилому віці в різних країнах... Таким чином дисидентський рух почався не з груп, які якось себе реєстрували чи обов’язково створювали якийсь самвидав. Це могли бути просто зустрічі на квартирі 10-15 чоловік, із яких один-двоє «доносили»...

«СТАРИКИ ДВАДЦЯТИП’ЯТИРІЧНИКИ»

— Ви говорили, що були націоналісти, «младомарксисти»... Тобто дисидентів можна поділити на якісь «категорії»?

— Звичайно, у радянських таборах завжди були категорії. Наприклад, завжди були люди, яких називали націоналістами, — їх боялися найбільше. Я — російськомовний єврей із Києва, сів за загальнодемократичні ідеї, але як людина, котра досить болісно переживала державний антисемітизм у СРСР, ставився зі співчуттям і до українських патріотів, оскільки розумів, про що вони говорять. А говорили вони про страшну, тотальну русифікацію, коли у транспорті було страшно заговорити українською могли засміяти, принаймні в Києві. Я щось чув про бандерівців, але не дуже чітко розумів, хто це такі. А у зоні я побачив безліч «стариків» (так ми їх називали) — у 1973 році, коли я потрапив туди, їх там було відсотків 20— 30. Переважно це були люди, які отримали хто 25, а хто 15 років. Серед них — литовці, естонці, але найзначнішою частиною «націоналістів» завжди були українці. Здебільшого всі вони були простими юнаками селянського походження, які не здобули освіту. У мене було відчуття, що я доторкнувся до живої історії. Такої зустрічі поколінь у нормальному житті бути не може, але ми жили у штучній країні. І для мене, і взагалі для будь-якої мислячої людини це було дуже важливим моментом — щоб визначитися, з ким ти, проти кого, за що, проти чого... Адже всі ми були отруєні дезинформацією. І там, у зоні, переважна більшість цих людей стали мені дуже близькими. Не своїм минулим — адже це було не моє минуле...

Завжди були ті, хто сидів за національно-визвольний рух, хоч потім я зрозумів, що все було набагато простіше. Я спитав одного з них, дядька Васю Моложенського, вже тоді, у 1970- х, немолоду людину: «Як ви потрапили?» Він відповідає: «Розумієш, прийшли наші, співали українських пісень. Я пішов з ними...» А це була СС «Галичина»... А він був простий селянин. Це тепер починаються розмови: Бандера, не Бандера... До чого тут Бандера?.. Ось ми з вами розмовляємо, а завтра сюди прийдуть чужі. Ми до них погано ставитимемося, якого б кольору вони не були, якою б мовою не розмовляли. Тому що людина любить і захищає «малу батьківщину». Словам патріотів на зразок Мовчана я не вірю. Не вірю у патріотизм, який «починається з Батьківщини» — це фанатизм. Моя Батьківщина — тут, це те, що оточує мене і моїх близьких; я захищатиму моїх близьких. Але я не впевнений, що віддаватиму життя за ваших близьких і навпаки. Так влаштовано світ, подобається нам це чи ні. Але що цікаво — я не зустрів жодного росіянина, який сидів за російську — власівську чи яку-небудь іншу, — національну ідею. Я розумію, що багатьох із них згноїли, але ж не всіх! Жодного власівця не було. Тому що вони і радянська влада були «соціально близькими». І для мене це було основним уроком, який я отримав у зоні.

Звичайно ж, не можна називати цих людей дисидентами. Тому що дисидентство, інакомислення — це більше «словоговоріння» чи «словописання», а не озброєна боротьба, змови й інше. Хоч дисидентство також було дуже різне. Хтось прийшов до нього, тому що його нудило від несправедливості взагалі у країні. Хтось прийшов, тому що його образили на заводі. Наприклад, був юнак, який отримав п’ять років за те, що відмовився йти на суботник. Стати дисидентом можна було навіть випадково. Наприклад, людина прийшла до лікаря, лікар її погано оглянув, вона почала боротися за справедливість — і далі на неї чекали або психіатрична лікарня, або КДБ. Таких випадків було безліч. Тому, коли деякі псевдоісторики пишуть про дисидентів як про людей, які народилися, щоб творити незалежну Україну, мене нудить. Нещодавно я розмовляв на цю тему з Іваном Михайловичем Дзюбою. Я сказав йому: «Іване Михайловичу, давайте пригадаємо кінець 1960-х — початок 1970-х. Хто-небудь коли-небудь вимовляв такі слова, як «незалежна Україна»?..» Він засміявся і сказав: «Звісно, ні!» Дзюбу — на той час адепта марксизму, вихованого на марксистській ідеї, інтелектуала у першому поколінні, інтелігента, дуже чисту, щиру людину, — обурило тоді те, що робилося в українській культурі. Він написав про це, посилаючись на Леніна, Маркса. І виявився дисидентом. Для мене тим рухом, який призвів до того, що я сів, була психіатрія. Я був закоханий у свою майбутню професію, я тільки починав, і коли дізнався про зловживання з політичною метою, здійснив свій вчинок.

Радянська влада вдавалася до дуже широкого спектра репресій. І я не впевнений, що табірна репресія — це найстрашніше. Тому що ми спілкувалися з подібними. Це була певна свобода. Ми говорили в обличчя кадебістам, які нас «обслуговували», все, що ми думаємо про них, про їхню систему. І з нами вже нічого не можна було зробити, тому що ми вже сидимо, а найстрашніша репресія — смертна кара — зі смертю Сталіна закінчилася. Але для родичів, для тих, хто залишився, — про що сьогодні багато істориків і журналістів не хочуть згадувати, — це була велика трагедія. Адже всі думали, що це назавжди, що радянська влада — це на тисячі років. Це тільки тепер Лук’яненко розповідає, що він точно знав, що радянську владу повалять. Тоді ніхто не міг собі таке уявити навіть у страшному сні. Якби Кучмі тоді приснилося, що він буде президентом незалежної України... Те, що ми сьогодні маємо, — це абсолютно несподіваний, казковий шанс для людей, які живуть сьогодні. Але люди виявилися не готові до нього, і в цьому наша біда.

Та було зрозуміло, що ця система може існувати тільки на багнетах. Були дуже серйозні економічні труднощі, які дедалі більше і більше посилювалися. Це також викликало природну заклопотаність кожного громадянина, який шукав відповідь: «Чому я ходжу на роботу, чесно працюю — і мені не вистачає грошей, щоб прогодувати дітей?» Усі розмови щодо того, що корупція народилася сьогодні, — це неправда; вона була і тоді, але її не було видно. Були закритi магазини, пошивні майстерні для партійно- державної номенклатури, де все було найвищої якості, набагато дешевше і без черг... Тому, на мою думку, ностальгія за комунізмом — це доля недоумкуватих. Як би важко населенню нині не було, те життя було страшним.

ЧОМУ В’ЯЗНИЦЯ КРАЩА ЗА СВОБОДУ?

— У «Без табу» один із «стариків» Василь Підгородецький сказав, що у таборах йому було краще. Невже життя у таборі, у в’язниці з тортурами, антисанітарією, їжею з черв’яками піддається порівнянню з життям у нехай небагатій, але у країні, де можна не боятися читати будь-яку літературу, критикувати владу тощо? Чому для цих людей сьогоднішня Україна гірша за в’язницю?

— Так, в’язниця — це важко, особливо коли чоловікові довелося відсидіти 32 роки. Але там він був вільною людиною. Він сидів із подібними до себе, тоді як господарями на батьківщині були чужі. Він був, грубо кажучи, простим хлопом із галичанського села, який росіян бачив, може, десь через високі паркани. Він просто повинен був бути селянином, як його батьки, на своїй землі. І він не винен, що Сталін і Гітлер вирішували якісь свої історичні завдання, які пересічній людині абсолютно «до лампочки». Він народився для того, щоб одружуватися, виростити дітей, обробляти землю, а потім піти у цю ж землю, на якій житимуть його діти. А коли приходять чужі, розмовляють чужою мовою і вимагають, щоб ти служив у їхній армії, — природно, цього ніхто не хоче. Це була його територія, його країна, але з абсолютно чужим режимом. Те, що з новим режимом до Галичини прийшла цивілізація — там з’явилися літаки, швидкісні поїзди, телефони, телевізори — їм було невідомо. Для них світ, час у таборах зупинилися. Чи був шлях назад для цих людей, для «стариків»? Був. Треба було дати інтерв’ю, що ти остання сволота, ти засуджуєш усіх своїх, стаєш на шлях виправлення, а конкретно — співпрацюєш з органами і доносиш, доносиш, доносиш... Але я вважаю, що для того, щоб так себе зламати і потім жити з цим, слід бути дуже сильною людиною. Тому в мене, коли мене намагалися вербувати, не було вибору. І це не фанатизм. Ну як же так? Ви ж, сволоти, мене посадили, ви мене тут так мучите, годуєте червивим супом та іншими принадами, — і я ще повинен говорити, що все правильно!?

Так, для Василя Підгородецького час зупинився, але він нібито перейшов в інший світ, в інший вимір. І в цьому вимірі повільно плинули роки, але поруч були інші люди. Коли у 1972 році почалися арешти, до зони ринула «свіжа кров», і не краплями, а літрами. Це була дуже велика помилка тогочасних керівників — звести наші два покоління, але чого чекати від незв’язно мислячих людей, які знали тільки репресію? І ми, природно, підхопили естафету і розвинули її. Ми — культурні люди, з вищою освітою, люди, які вміють писати, журналісти, лікарі, інженери — передавали на Захід у самвидав наші твори. І коли наші «старики-двадцятип’ятирічники» дізналися, чим ми займаємося, вони не сприйняли це. Підгородецький тоді сказав: «Що ви робите? Дурницями ви займаєтеся. З комуняками слід розмовляти тільки через приціл». Я запам’ятав цю фразу. Потім минув рік чи півтора, і він — коли зрозумів нас краще, побачив реакцію на наші дії, — почав нас сприймати. Не тільки він, але й інші «старики». Думка Підгородецького змінилася: «Так, ви все правильно робите. Пишіть більше», — сказав він якось. Це свідчить про те, що ця, здавалося б, застигла у своєму небутті людина насправді розвивалася. Після телеінтерв’ю в передачі «Без табу» я мав дуже цікаву розмову з одним знайомим. Він не політик, його прізвище невідоме широкому колу, він мені забороняє називати його, але це і неважливо. Він — дуже багата людина і частково фінансує наш Центр. Цей чоловік не з дисидентів, він із комуністичної сім’ї, був комсомольським діячем районного масштабу, тобто людина абсолютно радянського минулого, до того ж росіянин. І через два-три дні після цієї передачі ми зустрілися, і він за чашкою кави мені говорить: «Семене Фішельовичу, це правда — все, що ви там говорили? Але як же так? Ви ж російськомовний єврей... Ви ж із ними, націоналістами, російською говорили?» Я відповідаю: «Так». — «І ці бандерівці вам відповідали?» — «Так. Не було жодних проблем». — «Але я не розумію, Семене Фішельовичу, чому ці малограмотні юнаки це зрозуміли, а Мовчан і Драч зрозуміти не можуть?»

Також він запитав мене: «Чому я — людина, яка приносить великі гроші цій країні, — другосортний для них тільки тому, що я росіянин?» У його сім’ї діти розмовляють українською, він намагається їх цьому вчити. Так, він із того минулого, але він абсолютно нормальний український громадянин. Адже Лук’яненко також був якимось парторгом у райкомі партії. Насправді, звісно, можна пояснювати, що ти вступив до партії для того, щоб її зруйнувати... Ми не повинні соромитися минулого. Воно у нас таке, яке є. Так, я у 25 років потрапив до в’язниці за ідею. А міг би і не сісти, а стати працівником КДБ. Невідомо наперед, як складуться обставини... І це риторичне запитання мого знайомого для мене було одкровенням. Я не знав, що відповісти... Зі мною та з Василем Підгородецьким сидів нині покійний пан Бришляк — це була наша «сім’я», ми разом харчувалися на тумбочці. Він був начальником служби безпеки ОУН-УПА Львівського округу. Сидів у польській дефензиві, до цього — у гестапо, потім — ще 25 років (його взяли у бою, пораненого). Щоправда, інтелектуальне спілкування у мене було з Марченком, Світличним... Але й Бришляка, й інших я відчував шкірою, всім своїм тілом і розумом, розуміючи, що це близькі мені люди. А люди з хорошою філологічною освітою, яких я перед цим назвав, цього зрозуміти не можуть. І це питання не про минуле, а про сьогодення і майбутнє.

ПРАПОР — СВІЙ, КРАЇНА — ЧУЖА

— А настрої, що «у бараках було краще» поділяють усі «відсиденти»?

— Я у таборі був хоч і юним, але професійним психіатром, який цікавився проблемами людської психіки. Коли я прийшов на зону в 1973-му, звільняли тих, хто відсидів 25 років. Це був жах спостереження за людьми, які починають боятися. Вони поверталися в інший світ. У світ, який пішов уперед, і не тільки технологічно. Але навіть не це головне. У них не було претензії на старості років стати космонавтами, здебільшого вони хотіли повернутися до себе у село. Але в село їх не пускали — як можна пустити бандерівця? Там же молодь! Тобто з табору виходили люди зі зруйнованим здоров’ям, з 25- літньою звичкою до свободи говорити, думати і діяти. І ці люди поверталися у світ, де все не можна, де все небезпечне.

Так, це було за радянської влади. Нині зовсім інша країна... Проте мотив страху один. Для мене як для дослідника було цікаво, у чому полягає його феномен? Здавалося б, людина звільняється, вона повинна радіти. Вона ще має можливість нехай не виростити дитину, але не харчуватися черв’яками, а якось жити у більш- менш маргінальних умовах. Далі відбувається диво — для тих, хто вижив, як для Василя: абсолютно раптово, без усяких підстав, руйнується імперія, падає протягом миті — в історичному розумінні — і, загалом, безкровно. Адже ніхто, жоден політолог, не міг собі уявити, що Радянський Союз впаде без крові. З’являються свобода, перебудова, гласність... Звичайно, Василю Підгородецькому, старому, змученому, не дуже грамотному чоловікові, який сприймає світ не через букву або слово, а через відчуття і реалії, було не до надій. Йшли роки незалежності України: був всенародний референдум, новий президент, боротьба навколо прапора і гімну... А Василь, — людина, яка все це сприймає простіше й не осмислює історію за якимись високими критеріями, — все вбачав реалістичніше: взяли його прапор, за який він віддавав життя, його ідеї, друкують те, що раніше не можна було друкувати, за що ми, молоді дисиденти, сиділи, але при цьому країна знову радянська, де він нікому не потрібен. Причому не в тому значенні, що маленька пенсія — він ПРОСТО НІКОМУ НЕ ПОТРІБЕН. І його життєвий досвід також. Журналісти його відвідують дуже рідко, і переважно з тих видань, які читає вузьке коло патріотів. Телевізійні репортажі з ним також не роблять, хоч до інсульту він міг розповісти дуже багато цікавого і страшного. Тому що він пройшов усю в’язничну Росію, польський централ... Це історія, яка сьогодні ще жива.

Коли у нашому Центрі було достатньо грошей, ми знімали на цифрову камеру інтерв’ю з цими людьми — у результаті ми маємо їх понад двісті. Неважливо, що це суб’єктивні розповіді. Адже загалом — це живі обличчя нашої історії, яких потім не буде. Крім того, це важливе не тільки для нас, а й для цих людей, хоч, швидше за все, вони ніколи не побачать цього по телебаченню. На основі цих зйомок ми зробили фільм, запропонували його всім українським телеканалам. Фільм знято професіонально, він справляє враження жаху й одночасно захоплення — на американців, на голландців, на всіх, хто приходить до нашого центру і дивиться його. У мене кілька країн попросили цей фільм. Але, на жаль, жоден український телеканал ним не зацікавився.

ПАМ’ЯТНИК ТОЛЕРАНТНОСТІ

— Що, на вашу думку, держава повинна зробити для колишніх політв’язнів?

— Я розумію, що ми не можемо створити ті умови, на які заслуговують ці люди. Так, може, хтось із них помилявся, не з тієї сторони стояв... Хоч хто знає, де правильна сторона? Це сьогодні починається презентизм: ми оцінюємо, хто правильний, а хто неправильний. А тоді умови були дуже простими: «йшли і співали українських пісень...»

Тому ми передусім повинні зробити те, що зробив свого часу генералісимус Франко, іспанський фашист, який поставив пам’ятник УСІМ іспанцям, котрі загинули у Другій світовій війні. Це правильне рішення, тому що тільки Господь Бог може оцінити, хто правий, а хто винен. Дуже погано, що в Україні досі немає такого пам’ятника — і в прямому значенні, і в серці у кожної людини, у дітей, які йдуть до школи та яким розповідають щоразу нові небилиці... Я не вимагаю, щоб моє прізвище чи прізвища тих людей, з якими я сидів, були у підручниках історії. Не в цьому річ. Нам не потрібні нові павлики морозови чи павки корчагіни. Йдеться про інше: діти повинні зростати толерантними. Вони повинні розуміти, що потрібно будувати країну, в якій ніхто не сидітиме за переконання...

«Я ЇХНІЙ ПОСОЛ, Я ПРОШУ ДЛЯ НИХ»

— А як народилася ідея створення реабілітаційного Центру? Що це таке?

— Центр існує понад п’ять років. Як його створювали — це окрема історія з хабарами, курйозами й іншими прикметами сучасності... Але це все дрібниці. Ідея народилася дуже просто. Я не виїхав із цієї країни, коли була можливість (точніше, хотів поїхати, але мене тоді не випустили). А хотів я виїхати не тому, що єврей, а тому, що я — психічно здорова людина, яка розуміла, що звідси потрібно дременути куди завгодно. Так само, як прагнули виїхати Валера Марченко, Горбаль, Світличний, як усі нормальні люди, які розуміють, що радянська влада — це надовго. Які розуміють, що, якщо ти залишаєшся тут, при тому, що ти вже «засвічений», — ти помреш на зоні. Я цього не хотів, але мене не випускали (очевидно, просто боялися того, що я заявив себе дуже активно, а був ще молодим).

Потім, коли виїхати можна було, я із принципу залишився жити у цій країні. У якій я щось вмію робити, знайшов себе інтелектуально, з низки інших причин. Але внутрішньо я жив ще у зоні, і ці «старики» залишилися для мене рідними. Що б мені ні розповідали історики про Волинь та інше... Розумієте, я сидів із Василем Підгородецьким. Я не знаю, де він брав участь і що він там робив, але знаю, що він воював у себе, в Україні. Він не пішов воювати ні за Німеччину, ні за Москву. Він захищав свою землю, як йому підказував розум, підказували батьки. Тим більше що він узагалі ні в кого не стріляв. Я це знаю. Слава Богу, завдяки і характеру, і дуже мудрому вихованню, яке я отримав у покійного Івана Олексійовича Світличного, я не вийшов із зони з ненавистю. Це дуже важливо, тому що ненависть деструктивна, і я не знайшов би собі місця у цьому житті, у цій країні... Я пам’ятав цих стариків. Для мене це не просто частина мого життя, це як щось близьке, що оберігаєш руками, щоб інші не чіпали. Я розумію, що не можу допомогти тим, хто пішов. Але ті, хто живий, — вони живуть поруч зі мною. І потребують.

Але чим більше я жив у цій новій демократичній Україні, тим більше бачив, чим займаються ті, хто називає себе патріотами. Хто збирає в Оперному театрі на шалені гроші Форум української інтелігенції. Для мене це був жах страшніший за той, радянський жах, — коли блукають недоглянутими, голодними, не маючи можливості купити елементарні ліки старики, які віддали життя за цей прапор, за цю емблему, за цю ідею, — для мене це було жахливе. І я хотів щось зробити для жертв репресій. Так сталося, що я познайомився з датчанами і голландцями, які розуміли цю тему. Мій голландський друг, будучи зовсім молодим, боровся за свободу радянських дисидентів, займався переважно психіатричними лікарнями. А у Данії я познайомився з людьми, які відкрили центр з реабілітації жертв тортур. І вони зробили мене членом Всесвітньої ради з реабілітації жертв тортур. Ставши членом цієї ради, я отримав більший доступ до інформації. І зрозумів, що є можливість отримати гроші під щось подібне в Україні. Коли я звернувся до них, вони сказали: «Так, звичайно». Вони мені довіряли. Тоді вони написали цей грант, піднесли його мені «на тарілочці» і сказали: «Відкривай центр». І я почав збирати людей, купили приміщення. Але нині Центр на межі розвалу. Як я казав, є тільки одна людина, яка дає небагато грошей, але їх на все не вистачає.

«Я НЕ МАЮ ПОЛІТИЧНИХ ПРЕТЕНЗІЙ ДО СВОЄЇ КРАЇНИ, АЛЕ У МЕНЕ Є МОРАЛЬНА ПРЕТЕНЗIЯ»

— А чому припинилося колишнє фінансування?

— Річ у тому, що всі ці іноземні фонди не свої гроші давали. Тоді вони дуже активно пролобіювали єврокомісію при Раді, і за цією фінансовою лінією йшли всі гроші. Нині вони не захотіли давати гроші, а я вимагати не можу. Це ми повинні уболівати за наших стариків, і це наш моральний обов’язок. Вони дали якусь кількість грошей, а потім кожен із них, напевно, подумав: «Чому ми повинні цим убогим покидькам допомагати? Покидькам — тому, що якщо вони не піклуються про своїх стариків, які для них були прообразом свободи, то чому ми повинні вкладати гроші своїх платників податків? Витратимо їх на щось інше». Цього року вони дали Україні на інше: на психоаналітичну галузь. Краще б вони дали вже на відкриття борделю, щоб навчити нас знімати податки з професіоналів. Це було б більш морально. І це дозволяє мені говорити вголос про те, що вони все-таки аморальні. Тому що якщо для пострадянської країни не знайшлося нічого кращого, ніж підтримка психоаналізу... Якби це ще був психоаналіз!.. Але засуджувати і з усіма боротися я не можу, тому я прошу грошей у наших багатих людей. Але поки що ніхто не відгукнувся. Мені, російськомовному етнічному єврею ці старики, які сиділи зовсім не за єврейські національні ідеї, а за ідеї українські, близькі, а для наших націонал-демократів вони, попри всю декларовану близькість, соціально далекі. Я розумію, що є податкові особливості тіньової економіки й інше, але однак... Я живу в не настільки ілюзорному світі, щоб уявити собі, що, припустимо, партія Януковича складається виключно з мільйонерів і мільярдерів. А «Наша Україна» і партії, які до неї входять, — із маргіналів та жебраків, які збирають пляшки. Насправді не мені оцінювати, я не голова податкової служби, але я думаю, що кількості грошей у партіях, які називають себе націонал-демократичними, кількості багатих людей вистачить для того, щоб дати гроші на ліки, на зарплату фахівців. Я точно знаю, що кількість мільйонерів у Києві більша, ніж кількість цих «стариків». У нас все є — приміщення, фахівці — потрібні невеликі гроші. Всього 3 тисячі доларів на місяць. Підгородецький і подібні до нього люди, які доживають свій вік у цій країні, не проситимуть — вони горді люди. Я їхній посол, я прошу для них. Це моє завдання. У цій країні я прошу для них грошей. Я звертався до української діаспори, написав їм дуже гіркого і страшного листа; його переклали й опублікували там у газетах. Це було звернення до тих, хто виїхав звідси, приблизного такого змісту: «Вам пощастило, ви втекли. А ті, хто відсидів двадцять п’ять років, — це ті, яким не пощастило. Я розумію, що ви не багаті, але у вас можливостей більше. Дайте можливість тим, хто не зміг втекти, не померти у убозтві. Не йдеться про імплантацію органів чи інші дуже дорогі операції. Ці люди не повинні померти через відсутність аспірину...»

— Ви не дуже любите нашу опозицію...

— Так. Тому що вони говорять неправду. Я не скажу, що дуже люблю нинішнє керівництво країни. Але я повинен говорити правду самому собі: у цій країні немає політичних в’язнів. У цій країні є свобода вибору. І третє: з цієї країни можна виїхати. Я жив у країні, з якої не можна було виїхати. Люди втікали, захоплювали літаки для того, щоб утекти звідси. Зі мною сиділи кілька дипломатів. Хороші, нещасні люди. Вони втекли, будучи у різних країнах, а потім повернулися. Один із них, нині покійний, розповідав, як він був комсомольським діячем, членом ЦК ВЛКСМ, тобто робив політичну кар’єру. І він говорив, що насправді така кар’єра йому не була потрібна. «Я знав інше: мені треба стати виїзним». Це було найбільше щастя. А тепер ми всі виїзні — нас не хочуть там. Але це вже наші проблеми. Це тріада демократії: вибори, відсутність політв’язнів і можливість виїхати. Не у всіх пострадянських країнах ця тріада є. Тому я не маю політичних претензій до своєї країни.

Але я маю моральну претензію. Проблема цих стариків буде проблемою наших дітей. Тому що якщо діти знатимуть історію за підручниками, які писатимуть переродженці, які вчора боролися з дисидентами, українською мовою, українською культурою, а сьогодні вони — ментори, які вирішують, за якими правилами жити всім нам, — то ми дуже швидко можемо побудувати щось, схоже на найгіршу латиноамериканську країну.

Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв воєн і тоталітарних режимів є громадським благодійним фондом, мета якого — надання реабілітаційної (медичної, психологічної, соціально-правової) допомоги особам, що стали жертвами тортур та інших грубих порушень фундаментальних прав людини, і членам їхніх родин. На сьогоднішній день Центр обслуговує близько 4000 осіб, серед яких — політв’язні «сталінських» і «брежнєвських» таборів, в’язні фашистських концтаборів, «остарбайтери», біженці, потерпілі внаслідок політичних репресій, їхнi рідні та близькі.

Для тих, хто бажає допомогти вижити реабілітаційному центрові, надаємо розрахунковий рахунок, на який можна вислати гроші: МРЦ м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 20 Р/р 26003301355 в Оболонському відділенні 8142 СБУ, МФО 320229, код ОКПО 20061297