Культура пам’яті як поле битви

У травні цього року нам з професором Станіславом Кульчицьким довелося брати участь у круглому столі, присвяченому проблемі голоду 1932—1933 років. Ту зустріч організувала редакція журналу «Родина» в Москві. І ось нова подорож із Станіславом Кульчицьким. Цього разу до Німеччини, до міста Лейпціґ. Нас, а також завідувача відділу Інституту історії НАН України, доктора історичних наук Георгія Касьянова та кандидата історичних наук, співробітника того самого інституту Людмилу Гриневич запросили на конференцію під назвою «Голод — Голодомор в Україні». Ця загальна тема мала ще й надзвичайно цікавий підзаголовок: «Голодомор у європейській культурі спогадів і пам’яті».

Організували цей захід київський часопис «Критика», берлінська Фундація з опрацювання наслідків диктатури СЄПН (себто Соціалістичної єдиної партії Німеччини, яка керувала Німецькою Демократичною Республікою), Бібліотека довкілля, що у Ґросгеннердорфі, а також Форум сучасної історії в місті Лейпціґ. Останній розташований у міському центрі і включає в себе музей історії НДР, спротиву комуністичному режиму, історії мирної революції 1989 року, яка, власне, почалася з ґрандіозної демонстрації в Лейпціґу ще до зруйнування Берлінської стіни. Форум сучасної історії, крім постійно діючої експозиції, має бібліотеку і медіатеку, де може працювати кожен відвідувач. У будинку багато приміщень і зал засідань, де постійно відбуваються різного роду імпрези, на які може прийти будь-яка людина в буквальному сенсі слова з вулиці, оскільки на вулиці можна бачити оголошення про чергові заплановані заходи. Ця установа не називається «Інститутом національної пам’яті», але цілком могла б бути ним.

ПРОЩАННЯ З МИНУЛИМ

Перше, що ми побачили у Лейпціґу, було руйнування старих житлових, НДРерівських будинків. Їх не підривали — від них якась машина, що нагадувала дракона з довгою шиєю, делікатно «відщипувала» окремі сегменти, починаючи з даху і при цьому поливаючи руїни водою, щоб не нашкодити людям і не забруднювати барокові будинки поруч. Ми із Станіславом Кульчицьким доволі довго спостерігали за цим процесом. Втім, не лише ми. Зібралось чимало німців. Дехто з них фотографував, дехто просто дивився. Мені здалася трохи дивною атмосфера того спостереження. Рушили символи НДРівського щастя, цілком пристойні (особливо за колишніми радянськими стандартами) панельні будинки. І в такий спосіб Німеччина нині прощається із своїм, делікатно висловлюючись, не зовсім демократичним досвідом.

До певної міри прощанням із колишніми уявленнями і стереотипами можна назвати те, що відбувалося упродовж двох листопадових днів на Форумі сучасної історії в місті Лейпціґ. Маю на увазі нашу конференцію, яка відкривалась привітанням посла України в Німеччині Ігоря Долгова, директора лейпціґського Форуму професора Райнера Екерта, одного з керівників Фундації з опрацювання наслідків диктатури СЄПН доктора Анни Камінські та директора Бібліотеки довкілля Андреаса Шьонфельдера.

У першій доповіді, що з нею виступив представник Духовно-наукового центру з дослідження історії і культури Східної Європи при Лейпціґському університеті професор Штефан Трьобст, ішлося про дебати навколо європейської культури спогадів і пам’яті, було підкреслено, що напрацювання такої культури — зовсім не проста річ. Трьобст умовно поділив посткомуністичні суспільства Центральної та Східної Європи на чотири групи: суспільства, в яких переважає думка, що комунізм було нав’язано їм ззовні, в тому числі етнічно (Естонія, Латвія, Литва); суспільства, в яких відсутній подібний базовий консенсус, тривають дискусії щодо інтерпретації соціалістичного минулого (Польща, Угорщина, Україна); суспільства, де переважає подвійне (з наявністю індиферентного) ставлення до минулого. Комунізм, з одного боку, сприймається як таке, що було нав’язане ззовні, а з іншого боку поширена думка, що не все так «погано» було в минулому, що все-таки було здійснено модернізацію (Румунія, Болгарія, інші балканські країни); суспільства, в яких нова еліта не просто вийшла із старої, комуністичної, але є в союзі із нею, тобто наявний континуітет авторитарних структур, що не відмежувались від комуністичної практики, з чим погоджуються громадяни і природність чого не ставлять під сумнів (Російська Федерація, інші держави СНҐ, а також країни, де еліта відверто спирається на комуністичну модель (Білорусь, Молдова).

Україна, на думку Трьобста, — це єдина республіка СНҐ, де культура пам’яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами — посткомуністами і націонал-лібералами.

Доповідь Людмили Гриневич, яка не змогла приїхати на конференцію, зачитав літератор Юрко Прохасько. Гриневич торкнулася загальних питань, пов’язаних із Голодомором, вдалася до його порівняння з голодом початку 20-х років, а також із повоєнним голодом 1946—1947 років. У доповіді було показано, як прощалися з минулим українські історики, відкриваючи для себе невідомі раніше сторінки минулого, знаходячи нові архівні документи, ще в радянські часи змушуючи політиків визнавати очевидні (хоча й неприємні) факти, пов’язані із голодними катастрофами в Україні в ХХ столітті.

ГЕНОЦИД ЧИ НЕ ГЕНОЦИД?

Можливо, хтось із читачів пам’ятає, що, розповідаючи про подорож до Москви у травні, оцінюючи дискусію у редакції журналу «Родина», я писав: невдовзі після початку розмови нам стало зрозуміло, що ми ведемо розмову із стіною. Жодні наші спроби, посилаючись на джерела, пояснити антиукраїнські акценти сталінської політики в 1932— 1933 роках не мали успіху.

В Лейпціґу — і це слід визнати об’єктивно — стіни не було. Було дещо інше. Німецькі дослідники ніяк не можуть дати для себе відповідь на запитання, чому в Україні Голодомор став у центр публічних дискусій і чому згадки про нього набули такого значення в процесі формування нової історичної пам’яті. Яскравим прикладом такого здивування та спроби запропонувати свою відповідь стала доповідь професора з Університету міста Констанца Бориса Барта під назвою «Народовбивство у ХХ столітті — історія, теорії, суперечності і Голодомор». Підвівши під свої міркування міцну теоретичну базу, показавши той інструментарій, за допомогою якого дослідники аналізують процес нищення людей, Барт наполягав на тому, що поняття «геноцид» не може бути застосоване до Голодомору. На думку доповідача, Сталін «не етнізував жодну з груп населення СРСР, яку нищив, починаючи з часу колективізації». До того ж Барт (як, до речі, і багато хто з його колег) постійно підкреслював те, що КП(б)У виконувала директиви центру, українці самі брали участь у каральних акціях. Це також заважає тому, щоб однозначно вважати Голод геноцидом.

Нарешті, Барт поставив також нині вже традиційне для західних фахівців питання про те, чому єврейський Голокост опиняється «в тіні» Голодомору? В Німеччині, як у багатьох інших європейських країнах саме Голокост став поняттям аксіоматичним, набув до певної міри сакрального характеру, а відтак чи треба поступатися цим поняттям, включати у європейську історичну свідомість «ще один» геноцид? Якщо навіть Голодомор насправді був геноцидом, то що від цього змінюється для його жертв? Барт наполягав на тому, що оцінки Голодомору, як геноциду мають насамперед моральний вимір, а не обґрунтовані науково.

Щоправда, наприкінці доповіді професор із Констанци зізнався, що ще не знає багатьох джерел про трагічні події в Україні. Після цього він не тільки отримав доволі велику порцію зауважень і критики на свою адресу, а й подарунок від мене. Я передав йому нещодавно виданий в Україні збірник документів і матеріалів під назвою «Розсекречена пам’ять», побажавши глибше розібратись у характері та перебігу подій саме в Україні на початку 30-х років.

Професор Лутц Нітгаммер з університету міста Йєна продовжив міркувати над проблематикою, що її позначив Борис Барт. Доповідь під назвою «Національна пам’ять і порушення прав людини. Контури і конфлікти ландшафту спогадів і історичних культур у Європі після ХХ століття», зокрема, містила тезу про те, що спочатку в деяких народів (наприклад, у поляків, прибалтійців та ін.) пам’ять була екстерналізована. Тобто відповідальність за пережиті трагедії покладалися переважно на зовнішні сили. Минув час, і дещо змінилося. Скажімо, поляки почали визнавати, що проблема не лише у зовнішніх силах, що були і польські комуністи, були польські кати. Це — хороший урок для України в осмисленні явища Голодомору.

Нітгаммер також зауважив, що не слід ієрархізувати жертви, не слід шукати сумнівні пріоритети, визначати, який злочин вивчати в першу чергу, а який — у другу: «Ми повинні розглядати Голокост і голодну катастрофу початку 30-х років як явища, цілком співставні з іншими злочинами імперіалізму у ХХ столітті». Доповідь містила думку про те, що колективна пам’ять — це не замкнений простір, а сфера, відкрита до зовнішніх впливів, протилежних думок, відвертих дискусій.

Ця заява та сама атмосфера лейціґської конференції переконували: ми ведемо розмову не із «стіною», а з людьми, які відверто говорять про труднощі включення Голодомору в контексти європейської пам’яті, позначають причини цього, а головне — відкриті до зміни оцінок, якщо для них таки відкриються нові знання та нові арґументи. Відкриються після довгого, але все-таки перерваного мовчання щодо цієї теми в самій Україні.

ПЕРЕРВАНЕ МОВЧАННЯ

Власне, історію замовчування та неоднозначного повернення в Україну пам’яті про Голодомор представили Станіслав Кульчицький, Георгій Касьянов і я. Моєю темою була історія та «нюанси» замовчування Голодомору з 30-х років і до початку горбачовської «перебудови». Професор Кульчицький змінив тему доповіді, щоб докладніше полемізувати з Борисом Бартом і виконати до певної міри культуртрегерську місію, розповівши про те, що нам давно відомо. Поруч із тим Кульчицький закликав західних колег розрізняти певні важливі фази в перебігу подій 1932—1933 років, розрізняти терор голодом і власне Голодомор.

Георгій Касьянов зупинився на тому, як актуалізувалася тема голоду у період 1987— 1995 років, які домінантні дискурси склалися, якими були інтерпретації в рамках цих дискурсів. Окремо він зупинився на місці і ролі істориків у відродженні правди про Голодомор. На думку Касьянова, у нас із самого початку склалися антикомуністичний та етнічно ексклюзивний дискурс, коли українців перетворили на об’єкт злочину системи. Представляючи українців винятково жертвами, історики підтримали віктимологічний дискурс. Касьянов вважає, що у досліджуваний ним період історики в Україні почали «дрейфувати» між державним дискурсом і науковим. Саме в цей період відбулася і телеологізація — об’єднання трьох голодів, (початку 20-х, 30-х років і голоду повоєнного) як трьох закономірних ланок злочинних дій комуністичного режиму із нищення українців.

Доповненням доповіді Касьянова став виступ Вільфріда Їльґе, співробітника Духовно-наукового центру з дослідження історії і культури Східної Європи при Лейпціґському університеті. Він розповідав про трактовки Голодомору українською історіографією 1995—2006 років. На думку Їльґе, «дебати про Голодомор — це політичне знаряддя перебудови посткомуністичного суспільства». Ось чому дуже важливо відокремити політичні дискусії від наукових. Вказавши на те, що в українських підручниках з історії мало уваги приділяється Голокосту (на відміну від Голодомору), Їльґе прокоментував спроби Президента Віктора Ющенка внести проект закону, який би розцінював заперечення Голодомору (пізніше було запропоновано записати Голодомору і Голокосту одночасно) як злочин. Німецький дослідник розцінив це як просто спробу припинити дискусії про те, чим насправді був Голодомор.

Вказуючи на зв’язок таких явищ, як Голодомор і Голокост, Їльґе закликав не влаштовувати «змагання жертв». Це правильно. Проте, на моє глибоке переконання, слід при цьому зважати на те, що правду про Голодомор було майстерно поховано на довгий час, а відтак і видобування її не буде простим процесом. Так, у написанні історії найважливішу роль відіграє час, у якому живуть історики. Та, здається, трагедія в Україні початку 30-х була такою подією, для якої навряд чи морально створювати будь-які етнічні та національні пандани, а тим більше пропонувати версії про те, що українці самі собі (без сталінської допомоги) створили голод і самі себе поїли на очах у доброзичливого та здивованого західного світу.

FORTSETZUNG FOLGT (ДАЛІ БУДЕ)

Тим часом нинішній західний світ живе своїм життям. Глобальне потепління, енергоресурси, міграції, тероризм — ці проблеми постійно присутні на екранах телевізорів, на шпальтах газет. Та слід віддати належне: за всім цим на Заході не забувають і про Голодомор в Україні. Про це йшлося під час заключної дискусії, в якій взяли участь Лутц Нітгаммер, Георгій Касьянов, Вільфрід Їльґе, Райнер Екерт і я. Ми дискутували про те, що може дати Європі пам’ять про Голодомор. Саме цю тему для заключної розмови визначили організатори конференції. Ми відповідали на запитання із зали, в якій зібралося чимало людей (які, до речі, прийшли добровільно). Розмова була надзвичайно цікавою, особливо коли почали колективно міркувати, чи можливе створення транснаціональної історії. Своє місце у ній, поза сумнівом, повинна посісти історія Голодомору. Вона повинна навчити Європу (яка de facto у 1932—1933 роках сповідувала політику подвійних стандартів стосовно дій Кремля) насамперед необхідності осягнення нових і нових моторошних фактів, прийняття цих фактів, включення їх до європейської культури пам’яті. Відтак — далі буде. Підтвердили це й німецькі колеги, які наполягали на продовженні обговорення, дискусій, на нових зустрічах.

…Колись Чеслав Мілош написав, що життям людських спільнот рухає забуття. Забуття, але не безпам’ятство. Проте і забуття, і безпам’ятство можна подолати. Якщо цього дійсно бажаєш. Якщо дискутуєш не зі стіною.