Пристань борисфенітів

По всіх чорноморських узбережжях давно у розпалі пляжний сезон. І близько Очакова теж. Саме тут, сполучаючись із морським, степове повітря набуває неабиякої лікувальної сили. І старому, і малому радо плескає море, а сонце ласкаво гріє і рум’янить тіла відпочивальників. З ранку очаківський яхт-клуб пропонує тим, кому набридла курортна одноманітність, хто бажає хоч якихось пригод, здійснити подорож лиманом — до Кінбурнської коси, і морем — до острова Березань. Охочих ступити на заповідний берег багато, і бізнес «морських вовків» процвітає. З яхт-клубу і міського пляжу Очакова, з Рибаковки і з Коблевого пливуть, пливуть кораблики — до «острова Буяна», як інформують необізнаних рекреантів так само необізнані в історії славетного острова «зазивали» з мікрофоном, щоб Пушкін теж залучав до бізнесу оту «широку пляжну авдиторію», переважно російськомовну. Отже, хай там як, але стежки давно прокладено — морські, невидимі, але відчутні відразу, що тільки-но тіло загойдається на хвилях і гойдатиметься весь час подорожі, бо штильова погода не характерна для Північного Причорномор’я. Але від того не стає менш цікавою мета справжнього піонера: пізнати наочно — яким він є, цей острів, один із двох, на весь безмежний понтійський простір.

ОСТРІВ

Один із двох у північно-західній частині Чорного моря, що в основі має материкову породу, інші — складені з алювію, тобто піску, що його залишили по собі давні річища Дніпра, наприклад, острів Довгий, що замикає собою Ягорлицьку затоку Кінбурна, або Тендра, яку вважають косою, але це — теж острів; саме такі піщані острови, характерні лише для північно-західної частини Понту Евксинського, тобто Чорного моря, для кого несила вивчити давньогрецьку, як це було заведено повсюдно в гімназіях чорноморських міст-портів, Одеси та Миколаєва зокрема, можуть змінювати конфігурацію обрисів щороку. На відстані 12 км зюйд-вест від Очакова й розташований острів Березань; саме тут Дніпро-Бузький лиман уже улився в море, а до загальної водної маси із чорноморською включно приєднується сусідній Березанський.

Острів площею 30 га, згідно з даними топографічного знімання 1990 року (а пізніше вони не проводились), має трикутно-клиновидну форму, завдовжки більш ніж 900 метрів, завширшки     — близько півкілометра, субширотно витягнутий, із положистою північною частиною та крутосхилим берегом (до 20 метрів) на півдні своєї території. В основі масиву острівного останця — вапняки, на яких напластовано різновікові горизонти інших осадових порід. Археологічні дослідження, що проводились на острові протягом тривалого часу (він є складовою частиною національного археологічного заповідника «Ольвія»), визначили культурні шари античності (перше у північному Понті поселення виникло саме тут — на теперішньому острові) та середньвічного часу (тут відпочивали корабельники Русі, покидаючи дніпрові води після стрімких і бурхливих порогів кристалічного щита Наддніпрянщини).

Острів Березань є виразним прикладом утворення ландшафтів через змінення рівня моря. Фаза відступу — фанагорійська регресія закінчилася в середині I тис. до н.е., саме під час колонізації еллінами Північного Причорномор’я. Рівень моря на той час був на 4—5 м нижчим від теперішнього. Острова Березань не існувало; на півострові, утвореному морем, гирлом р. Березані (тепер Березанський лиман) і протокою між Кінбурнською косою, був заснований емпорій (городище) Борисфен. Впродовж іншої трансгресії моря — німфейської, що розпочалася із середини I тис. до н.е., перешийок, який з’єднав березанський півострів із материком, зник під водою — отак й утворився острів Березань. На думку науковців, сталося це в VI — IX стст. н.е. А в період нетривалої корсунської регресії в XIII — XIV ст. н.е. острів знову з’єднався з материком вузьким перешийком. Нова інгресія моря,   яка триває й тепер, — із XIV — XV стст. — остаточно визначила стан унікального ландшафтного утворення. Але природа бере своє: через перебіг неотектонічних процесів, тобто трансгресивних рухів, щороку зникає близько 20 см смуги острівних узбереж.

Геообрази Березані представлені багатьма версіями і науковців, і пересічних відвідувачів острова, а також відображені у художніх творах митців. Він — ніби й острів Буян, скажімо, із пушкінської «Казки про царя Салтана». Автор має від’ємне ставлення щодо такого припущення, бо уважає «пушкініану» генетично суміщеною з іншим — прибалтійським геопростором.

«Далечина є душею ландшафту»,  — зазначив колись філософ Шпенглер, і цей вислів цілком справедливий із точки зору тих, хто споглядає геопростір із острова Березані, позаяк відчуття далечі захоплює їх підсвідомо.

І РІЧКА BREZANT, І ОСТРІВ BREZANT...

Острів Березань в епоху еллінів, що оселилися на узбережних схилах наших лиманів, — це кам’яний останець ще давніших епох. І річка Березанка плавно розчинялась у морі аж попід стрімкою скелею острова. Первісною красою цей острів магічно заворожує й тепер — неприступний і непідвладний, оповитий таїною.

Старенький причал із навісними східцями, здається, власну вагу ледь витримує — такий він весь хитливий, майже розбитий. Із жахом рухаються проіржавілими підмостками туристи, заінтриговані наявністю античного городища на острівному плато. Тут тільки вітер і поодинокі фігури зігнутих археологів, які впевнені, що розкопують найдавніше грецьке місто у всьому Північному Причорномор’ї — Борисфен.

За скіфської доби Березань ще не був островом, нагадують гостям професійні шукачі старожитностей, тимчасово перетворюючись на гідів і маючи від того зиск літньої пори. Тому лівий, положистий, берег річки Березанки якраз упирався у це червоно-буре громаддя, не розмите дотепер прибоєм. Колись тут був степ: буяло степове різнотрав’я і перекочувалася хвилями ковила. Це був півострів — прямовисний ріг між морем і степом.

Чорне море має природні циклічні коливання. Коли море наступає на суходіл, то поступово затоплює великі території і створює нові лимани. Коли відступає, то залишає по собі багнисту рівнину і неродючі ѓрунти. Триває такий цикл кілька тисячоліть, і для життя одного покоління він непомітний. Але за кілька століть у прибережному довкіллі стаються разючі зміни.

Наступ моря на сушу мав місце й за доби колонізації еллінами Північного Причорномор’я — із VI — V стcт. до н.е. Клаптик за клаптиком море «з’їло» неабияку територію. Крутосхилий мис вода перетворила на острів — майже половина Ольвії опинилася під водою, а річка Березанка, зміцнивши лиман, у гирловій частині зникла. Триває таке підняття рівня Чорного моря і тепер. До 8 мм на рік. Не хвилюймося — нам такий природний фокус нічим не загрожує...

Приблизно у VIII стст. до н.е. частина еллінів, за причин, для науковців суперечливих, воднораз покинула родинні гнізда і світ за очі ринулась на пошуки долі. Цей нестримний люд, назвемо його пасіонарний, швидко колонізував Середземномор’я, узбережжя Пропонтиди (Мармурового моря), оселився по обох берегах Босфору. Закортіло їм, споконвічним мореплавцям, пізнати далекі краї на півночі, за Понтом Аксинським (Негостинним морем). Дуже бурхливе, небезпечне, жахливе — таким воно залишилось у міфах попередніх народів-мандрівників — фінікійців і фракійців.

Однак не минуло й одного століття, як вдячні греки перейменували це море на Понт Евксинський (Гостинне).

Перші смільчаки — а, може, й пройдисвіти — з човнів, кількістю не більше десяти, ступили на берег Березані у середині VII ст. до н.е. Нечисленний місцевий люд скородив землю, пас худобу, ловив у лиманах рибу й аж ніяк не збирався позбавлятись прибульців через агресію. Не зустрівши опору і перезимувавши у холодних землянках, але ситно годуючись, через наявність у прибережних водах неймовірної кількості риби, хвацькі грецькі хлопці навесні посідали на човни і з радісною звісткою вирушили додому — до Мілету.

І вони повернулися: із родинами і скарбом, оливками і вином, ремісницьким реманентом і необхідною сировиною. Озброєні, освічені, наполегливі. А головне — із бажанням відчути цю землю своєю новою батьківщиною і залишитись тут назавжди. З цього часу вони іменували себе борисфенітами на честь бога річки, що, згідно з міфом, й утворив цей геопростір, такий для них зручний, і що вже став домівкою — «ойкосом». На Березанському мисі швидко постало місто мілетських імігрантів     — Борисфен, що зумовило подальшу експансію углиб Гіпербореї (так звали греки невідомі краї на півночі). До прибульців не було войовничості з боку насельників степу. Що місцеві орачі, що скіфи-кіннотники залюбки торгували з ними тим, «що кожному Бог послав». І від таких відносин мали зиск обидві сторони. Я тобі — худобу, вовну, збіжжя, сіль, руду, каміння, насамкінець — рабів, а ти мені — прикраси (золоті та срібні), горщики з вином (амфори), олію (оливкову), знаряддя праці (залізні), зброю (також залізну).

Проминуть зо три століття, і ці, такі різні й неповторні людські спільноти разом розіб’ють ущент переді ольвійських брам найсучасніші легіони Зопіріона, коли тому закортить, дурню, підкорити поліс із навколишнім краєм включно.

Вони були різні, але жили поряд. Вони мали власні звичаї, але допомагали одне одному. Ремісники виливали залізо й кували знаряддя праці та війни, оратаї збирали врожаї, погоничі трималися пасовищ, войовники перебували в походах, але всіх їх об’єднувала ЗЕМЛЯ, на якій вони робили свою життєву справу. Це й була «пристань борисфенітів», за визначенням Геродота, — перша на території північної дуги Понта Евксинського.

І щовесни з’являлися тут смугляві скіфи із табунами баских і прудких жеребців. Солоний вітер лиману колихав їм гриви. Ті коні, набувши сили й волі, зростались із вершниками і ставали кентаврами — непереможними людино-конями. Повітря, ще прозоре, по-весняному гучне, було пронизане іржанням коней. Лунами травневого грому прокочувалися степом закличні скіфські гасла.

Скіфська мова — це іранська мова. Від скіфів її отримали алани, а потім — осетини. Іранською мовою (тобто осетинською — тобто скіфською), слово «БРЕЗАНТ» означає «крутосхилий (прямовисний) берег». Прямовисні береги мали й річка, й лиман, і той самий півострів, який тепер острів, що йменують Березанню.

МИ ЇДЕМО НА БЕРЕЗАНЬ!..

Щоб зняти кіно про Березань. Про те, як закохався скіфський цар Скіл у грекиню і тим самим вийшов за межі етнічних традицій. Про борисфенітів зняти телефільм. Уявлені нами епізоди їхнього життя. На тлі «пристані борисфенітів». Наша яхта — стара, отже, скрипить, немов попереджає: аж ось розвалюся, проте із такелажем, наче взятим напрокат з піратського човна; її капітан, мовчазний, суворочолий, теж нагадує нам пірата (згодом виявиться: він таки «пірат і негідник» — відколи «забуде» забрати нас з острова, шаленіючи від ольвійського вина в компанії археологів із Петербурга).

Ми йдемо на Березань, адже морем не пливуть, а йдуть, щоб пізнати той поріг, за котрим невідомість обрію, а острів — «вартовий порога» на покритому піною узбережжі океану. І кожного, хто ступить на його дикий піщаний пляж під нависаючим грізно кліфом, чекає крок у невідоме. І буряно організм відтворює дофінін — гормон щастя; а ми думаємо, що на острів тільки за враженнями про минуле туристи поспішають. Отак на карабелах Колумба моряцький люд, що наважився кинути виклик океану, чекав іншого океану — безсмертя, відтоді як космос, уважалося, оточений ним подібно до міфічного змія, який кусає свій хвіст: немає ані початку, ні кінця; існують лише дні, в котрих хвилини — століття, години — епохи.

Наша мета — не просте відвідування острова, а медитації телемедійників щодо давньоколишніх цінностей людей, які з цього місця, яке вони називали Борисфен, а себе — борисфенітами, почали свою спробу колонізувати геопростір і блискуче це оформили. Саме тут вони заклали фундамент майбутньої перлини Понту — славнозвісної Ольвії, проживши сто років на каменях і мергелях Березані. Вони мешкали у напівземлянках, не відаючи, що таке комфорт, але створювали храми — посвяти богам, серед яких і Афродиті, що тепер розкопують археологи котрий рік поспіль... Вони харчувалися рибою, яку щедро поставляв їм Лиман, хлібом — із гіперборейського Лісостепу та м’ясом, яке їм обмінювали на вино людино-коні — скіфи, володарі пасовищ і худоби.

Ми хотіли б зняти фільм про Березань як про стик двох культур: грецької — античної та скіфської, умовно автохтонної, бо насправді автохтонами слід вважати місцевих пашеїв — каліпідів та алізонів; проте всі вони скоро, дуже скоро зіллються в одне борисфенітське ціле.

МИ ЗНІМАЄМО ФІЛЬМ

Герої фільму — цар Скіл і його дружина, шляхетна грекиня з Борисфена. Цар скіфів не має права жити як еллін і поклонятись їхнім богам, упевнені співплемінники. І зіштовхуються, і набувають сили протиріччя: родова традиція та привнесений імпульс іншої культури. Що переможе, що візьме гору: любов чи обов’язок, сила волі можновладця чи колективна свідомість, упокорена традиціями? Чи залежить від цього, чи не залежить подальша доля спільнот — зіллються вони в новому етносі, чи так і перебуватимуть на стадії ксенії, коли ніхто нікому не заважатиме? За сценарієм, Скіл мав отримати обвинувачення і виправдовуватись.

Степ народжував свою культуру. І для порятунку самої культури було запрограмовано все: від народження до смерті, від дрібниць побутових до пристрастей культових. Якщо ти народжений воїном — стань людино-конем і помри у бою; якщо ти оратай — змирися з ярмом, ори свою землю й частину врожаю віддай і воїну, і царю, і жерцю. І тоді все суспільство як єдине ціле, як мурашник, виконує функцію «само-себе-продукування» чітко; життя визначене й Міфом оконтурене наперед, і в ньому особистість — тільки Цар. А цар — що над воїнами воїн, над оратаями володар, над жерцями жрець — майже Бог, і кожен крок його регламентовано; існує Ритуал, цар не підвладен, на жаль, собі, в нього немає права вибору, хоча й у співплемінників воно обмежене, але найбідніший пашій вільніший за Царя, якщо мати поведінку в житті. Навіть раб по скінченню терміну несвободи міг отримати волю, цар — ніколи! Формально він має все, однак лише по смерті частину «всього» він у вигляді прикрас та іншої мішури унесе із собою у світ, у якому всім тим, можливо, й скористається. Можливо... Цар — це регламент життя Степу, непорушний, як сам світ. А тут — дружина-грекиня, чужі боги, обряди, звичаї!.. Не годиться! Цар скіфів має бути скіфським, а не напівгрецьким. Помри!

На верховині чотиристінної бурої, рівної, недосяжної людям і птахам гори, де пасуться три чорні коні, страчений цар сунув ногу в стрем’я. Миттєво мав піднятися на небо — земна істота перетворилася на небесне світило.

...Знімали фільм про минуле, а зняли про проблеми теперішні та єство сьогоденне. Допоможи нам, «Пристань борисфенітів», що маєш такий величезний гуманістичний потенціал!