Як має розвиватися культура?

Нагадаємо, 2020-й став роком перезавантаження в різних сферах, зокрема й повністю оновився склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, який очолив Юрій Макаров, журналіст, телеведучий, документаліст і письменник. Минулого тижня, після таємного голосування, було оголошено результати, а в ЗМІ та соцмережах почали жваво обговорювати твори та авторів, які стали цьогорічними переможцями, за такими номінаціями:

«ЛІТЕРАТУРА»

Маріанна Кіяновська з книжкою поезій «Бабин Яр. Голосами» і Тарас Прохасько зі збіркою есеїв «Так, але...»

«ПУБЛІЦИСТИКА, ЖУРНАЛІСТИКА»

воєнна кореспондентка Євгенія Подобна з книжкою «Дівчата зрізають коси».

«МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО»

Етнохаос гурт «ДахаБраха» (Марко Галаневич, Ніна Гаренецька, Олена Цибульська, Ірина Коваленко) з альбомом «Шлях» (2016).

«ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО»

опера-реквієм «Йов» (Iyov, створена 2015 року) Влада Троїцького, Романа Григоріва та Іллі Разумейка.

«ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО»

мистецький проєкт «Карусель» Олександра Глядєлова.

До речі, голова Комітету Юрій Макаров у коментарі Suspilne.media зазначив, що цьогоріч не вручатимуть премію в номінації «Кіномистецтво», оскільки, на думку членів Комітету, представлені номінанти — фільм «Какофонія Донбасу» Ігоря Мінаєва та документальний фільм «Будинок «Слово» Тараса Томенка — не відповідають за масштабом суті премії.

Слід зазначити, що дискусії в інтернеті були полярні! Одні щиро раділи та вітали з високою відзнакою, а в інших списки лавреатів викликали запитання... Про вибір творів-переможців «Дню» прокоментували Тамара ГУНДОРОВА, літературознавиця, членкіня, кореспондентка Національної академії наук України, заступниця голови Комітету та Любов МОРОЗОВА,  музикознавиця, художня керівниця державного підприємства «Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України», членкиня Шевченківського Комітету .

«ТРАНСЛЮЮТЬ СМИСЛИ, ЯКІ ЗНАХОДЯТЬ ЖИВИЙ ВІДГУК У ЧИТАЧІВ»

Тамара Гундорова:

— Так, цього року Комітет вирішив присудити дві премії в галузі літератури. Зізнаюся, що чи не найдраматичніша ситуація під час обговорення склалася саме в цій галузі, де думки членів розділилися щодо вибору лавреата. Все могло б бути досить драматично, і ми не мали б жодного лавреата, але щасливий випадок допоміг розв’язати цю дилему. Оскільки в галузі кіно цього року премія не була присуджена, тож члени комітету вирішили передати її літературі. Отже, лавреатами Шевченківської премії стали і Маріанна Кіяновська, і Тарас Прохасько.

Чому вибір упав на них? Передусім тому, що серед поданих на здобуття премії творів саме ці твори й ці автори, як на мене, найадекватніше відбивають дух часу та транслюють смисли, які знаходять живий відгук у читачів, змушують їх полемізувати, заперечувати або захоплюватися. Тобто вони є частиною нашої актуалізованої сучасності.

Чи не ключовим поняттям нашого часу стала «травма». І Майдан, і сучасна війна загострили питання про пам’ять і про те, як можна адекватно розповісти про травму, яка глибоко вразила ціле суспільство. Книжка Кіяновської є одним із прикладів роботи з пам’яттю про травму. Хтось цей приклад сприймає як успішний, хтось може мати застереження. Але головне — це свідчення неуникненості зустрічі з важкими питаннями. Питаннями, які, до речі, сьогодні гостро дебатуються в зв’язку з меморіалом «Бабин Яр».

В українській літературі, на жаль, таких творів, де проявлявся б досвід роботи з травмою, не так і багато. Я багато писала про травму Чорнобиля і способи її текстуалізації. Однак навіть досвід чорнобильської травми недостатньо освоєний у нашій культурі. Ми відкладаємо на потім розмови про серйозні речі, які насправді стосуються всіх нас, або чекаємо, коли нам розкажуть про них інші. Так само з трагедією Бабиного Яру. Кіяновська почала говорити: голосами, історіями, деталями життів інших людей. У книжці є запит — «що думаєш про все це? що відчуваєш?», і цей запит стосується кожного з нас.

Якщо лавреатство Кіяновської закроєне на тексті, то Прохаськове     — на його творчій індивідуальності. Прохасько впізнаваний, справжній, не манірний. Історії та «баї», які він переповідає в своїх творах, — це пазли цілого материка, який він рекомбінує зі спогадів, історій, переказів. Його остання есеїстична збірка може сприйматися як матеріал до роману, а може здаватися самим фрагментованим романом. Він оповідає про ту міжвоєнну Галичину та її духовно-культурну атмосферу, яка є питомо українською, вкоріненою в оточення, природу, ландшафти, звички й речі. Це не мертва минула історія, а та, що розкривається нам як багатий людський досвід. Оцією автентичністю і цікавий стиль Прохаська. Так що лавреати цілком достойні.

— Які твори, на вашу думку, могли б також претендувати на Шевченківську премію, але не були подані до Комітету?

— Не секрет, що навколо Шевченківської премії відбувається чимало дискусій, що існує велике розчарування в середовищі достойних цієї премії творчих людей, з одного боку, і велике бажання, я сказала б, чи велике полювання на премію в середовищі людей, не зовсім достойних, з іншого. Коли на премію подається понад сорок літературних творів, це вже ненормально. Мені здається, що варто подумати про відповідальність тих, хто висувають кандидатів.

Та головне, це питання про відновлення репутації Шевченківської премії. Мені хотілося б, щоб премія не асоціювалася з владою, офіціозом, а сприймалася як творча відзнака, що позначає мистецькі й культурні явища, які символізують важливі тенденції нашої сучасності, — естетичні, екзистенціальні, національні. Звичайно, я хотіла б, щоб ті автори, які є вже знаковими, як Андрухович чи Жадан, були серед лавреатів, задаючи тим самим планку очікувань і рівень лавреатського тексту. Але я також за те, щоб подавалися і твори менш знаних авторів, які є цікавими з погляду експертної спільноти. Взагалі, я за те, щоб у процесі висунення більшу роль відігравало експертне середовище, а не охочі до премії автори, які організовують своє висунення.

— До різного складу комітетів з Національної премії завжди були претензії, гострі закиди. Чи вдалося новообраному Комітетові побудувати справді по-новому свою роботу? Втім, претензії до нього були від самого початку...

— До кожного складу комітету і до кожної премії можуть бути претензії, оскільки всякий вибір має частку вдачі й випадковості. Але я скажу, що в нинішньому комітеті мені працювати цікаво і приємно. Ми є значною мірою однодумці — при всій різноманітності смаків та уявлень. Може, найважливішою прикметою я назвала б те, що люди, які зібралися в комітеті, є не просто кабінетними експертами, а беруть активну участь у сучасному культурному житті, є заангажованими в тому, щоб українська культура й мистецтво повноцінно вписувалися в сучасні світові процеси. Ще важливо також, що ми, як члени комітету, осмілюся це сказати, не претендуємо на істину в останній інстанції, а намагаємося розширити чи змінити канони, запропонувати нові, може, нетрадиційні критерії, відійти від муміфікації цінностей у бік актуального, живого людського досвіду.

Багато претензій з’явилося після того, як було продовжено термін висунення кандидатів. Говорилося, що ми поламали правила. Але правила встановлює сам Комітет! Фактично, суть закидів зводилася до вимоги дотримуватися лімітів і обмежень, з якими асоціювалася досі Шевченківська премія. Однак справжня суть премії — у відкритті можливостей! Потрібно, отже, змінити кут зору. Комітет лише символічно продемонстрував інший бік премії, а саме — роль здорової конкуренції, дискусійність пропозицій, посилення ролі експертного середовища. Так працює будь-яка нормальна премія.

«НОВАТОРСТВО, ПАСІОНАРНІСТЬ І НАЙГОЛОВНІШЕ — АКТУАЛЬНІСТЬ»

Любов МОРОЗОВА:

— Цьогоріч відбулося перезавантаження Шевченківської премії. А переможців можна назвати своєрідним компасом, як має розвиватися культура. Хоча нам закидали, що два творчі проєкти Влада Троїцького стали лавреатами... Річ у тім, що цей самобутній режисер подавався лише за оперу-реквієм «Йов»! Ця постановка поєднує риси античної грецької драми, барокової опери, ораторії, реквієму та риси постмодерного театру. Музика опери — мінімалізм і авангард, неокласицизм і рок... і Влад переміг у номінації «Театральне мистецтво». А підопічні Троїцького — відомий український етнохаос гурт «ДахаБраха» (Марко Галаневич, Ніна Гаренецька, Олена Цибульська, Ірина Коваленко) за альбомом «Шлях»здобув перемогу в номінації «Музичне мистецтво» (до речі, вони висувалися за поданням Центру сучасного мистецтва «Дах»). Їхній альбом — це приклад створення української авторської музики світового рівня! Підгрунтям стали народні пісні, зібрані в семи регіонах України від Вінницької та Житомирської до Полтавської та Луганської областей і Криму. За допомогою засобів музичної культури різних країн та часів (блюз, хаус, лаунж, артрок тощо) гурту «ДахаБраха» вдалося подарувати друге народження цьому матеріалу, створити його новий образ, зрозумілий слухачам з різних країн.

Нагадаю, в номінацій «Музичне мистецтво» змагалися дев’ять претендентів. При чому половина творів додалася коли було подовжено час подачі проєктів. До третього туру не пройшли номінанти за так званими формальними ознаками (це твори, яким понад п’ять років, або митці, які отримали державні нагороди чи відзнаки за останні три роки). Чесно скажу, що в «Театральній номінації» моїм фаворитом була вистава Verba за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного театру ім.І.Франка (автор інсценізації, режисер, художник-сценограф С.Маслобойщиков), але ця постановка не пройшла тому, що Сергій Володимирович у 2019 році отримав звання «заслужений діяч мистецтв України»... Знаєте, я була вражена цією фантастичною роботою Маслобойщикова і це було відкриття такого цікавого, актуального сценічного прочитання нашої класики, яке вивело цей твір на новий рівень. Упевнена, що ця постановка ще буде високо оцінена в майбутньому.

У «Театральний номінації» було подано 13 вистав! І чимало митців не пройшли до третього туру, бо отримували інші нагороди, зокрема, звання. Вважаю, що час внести зміни до положення про Шевченківські премії бо це найпрестижніший конкурс нашої країни, а не просто нагородження.

У «Музичній номінації» були різні погляди. Частина колег із Комітету не була готова підтримувати В.Троїцького і його «продукти», бо вони хотіли бачити серед переможців представників класичної музики. Я їх розумію, як представник цієї сфери, а тому наступного року будемо робити так, щоб проходили твори, композитори й виконавці за цими різними критеріями. Так вийшло, що цьогоріч усі сильні номінанти не змогли продовжити змагання за формальним критерієм. Наприклад, високошановний Леонід Олександрович Грабовський із симфонією-легендою «Вечір на Івана Купала» для великого симфонічного оркестру, який подавався з новою редакцією свого твору, але коли перевидають книжку, то ми це не пропускаємо, і також не можемо переносити на інші сфери, бо це не говорить про його актуальність. Ми вважаємо, що Шевченківська премія повинна вручатися насамперед за співзвучність часу, за новаторство, а не сукупність заслуг. Бо якщо підходити з позицій заслуг, то Грабовський — це жива легенда, один із найяскравіших представників українського авангарду, якому нещодавно виповнилося 85 років, і саме він мав би отримати премію... Але, якщо ми вважаємо, що ця почесна відзнака повинна продовжувати Шевченківський дух — новаторство, пасіонарність і найголовніше — актуальність, що є дуже важливим для нашої країни сьогодні. Саме за цими критеріями етнохаос гурт «ДахаБраха» є тим колективом, що відповідає духу Кобзаря. Хоча дехто з членів Комітету говорив про те, що це комерційний проєкт... Пригадую, як він розпочинався, коли не міг бути представленим ні на одному з фестивалів, бо їхнє мистецтво не до кінця фольк, не до кінця класика, і це не попмузика... Цьому колективу було важко вписатися в формат і тому часто він нікуди не потрапляв. Спочатку це був некомерційний проєкт і тільки з часом гурт зміг знайти свою нішу й розкрутитися. Нині великий попит на творчість «ДахаБраха» існує в Європі та Америці. Гурт грав на великих сценах найпрестижніших фестивалів світу /Glastonbury, Roskilde тощо), відвідав сотні міст. На сьогодні митці знайшли ті важливі точки, які не залишають байдужими слухачів, і ми маємо гордитися, що самобутній колектив отримає престижну нагороду на батьківщині бо вже має фантастичний міжнародний успіх і своїм мистецтвом транслює про Україну в світі.

Знаєте, коли я стала їздити на різні міжнародні фестивалі сучасної і класичної музики, мала можливість спілкуватися з музикантами Європи. І виявилось, що ці музиканти, які виконують класику, знають про нашу країну через творчість... «ДахаБраха». Тобто те, що виконує цей гурт — є певним рубежем української музики сьогодення, які продовжують тяглість традицій.