Сохою по музиці?
Спершу я просто не повірила власним очам - виселяють магазин "Ноти". Той самий магазин на Хрещатику, 24, куди їздила ще дівчам купувати музичну літературу, коли навчалася грі на фортепіано, а згодом частенько заходила з донькою. І от я знову тут. Перед входом у магазин - стіл, а на ньому сотні списаних з обох боків аркушів паперу. На захист магазину. Підписи музикантів, інженерів, лікарів, психологів... "Сюди я приїжджала з Донецька, щоб купити ноти онуку-віолончелісту". "На базі вашого магазину виросла Львівська консерваторія". "Забрати магазин - залишити всіх без музики". "Не можна відняти в людей останню силу й душу"... Полиці на очах спустошуються. Мускулясті чоловічі руки туго перев'язують мотузками творіння Баха, Чайковського й несуть углиб темного коридору...
- Куди ж вас виселяють? - цікавлюсь у співробітників. У відповідь - безнадійний помах рукою.
Магазин "Ноти", як і сусідній "Мистецтво" (не виключено, що й на нього чекає така доля), займає частину першого поверху Міністерства агропромислового комплексу України, на балансі якого він перебуває. 1992 року майно "Нот" передали державному видавництву "Музична Україна". Відтоді видавництво веде безперервну боротьбу за право існування єдиного спеціалізованого магазину. Спершу Мінагропром жадав відкрити в ньому офіс для прийому делегацій, а невдовзі - почав завищувати орендну плату. Замість шести гривень, установлених розпорядженням міськдержадміністрації за №660 від 19.05.97 р. для установ культури та книжкових магазинів, вона місяць у місяць підвищувалася, поки не досягла 41 гривні за квадратний метр. Видавництво через відсутність коштів перестало оплачувати рахунки. У результаті - вердикт Старокиївського районного суду: виселення магазину за несплату боргів.
- Наше виселення не можна розглядати, як проблему закриття торговельного пункту й боротьбу за приміщення, хоча адресу магазину, якому, до речі, вже чотири десятиліття, знають і в інших країнах, - сказав кореспонденту "Дня" заступник директора видавництва "Музична Україна" Роман Дутко. - Магазин входить у структуру видавництва. Через магазин іде комплектація бібліотек музичних шкіл, театрів, філармоній, розсилка літератури всією країною. Відтепер збут припиняється. Гине не нотний магазин, гине видавництво. І це не одноденний прецедент-сутичка, як може декому здатися, а національна катастрофа. Ми писали до Верховної Ради, особисто Президенту, - реакції ніякої.
Поки ми розмовляємо з Романом Васильовичем, у його кабінет заходить кремезний чоловік, котрий представився комендантом Московського Кремля (так, виявляється, йменують рідний Агропром) і просить передати переконливе прохання начальства: зняти гасла-звернення про збирання підписів на захист магазину. "І чому ж?" - цікавлюся. "У центрі міста не повинно бути таких написів", - проголошує інкогніто. На цьому всі аргументи вичерпано.
Я вирушаю в державне підприємство з експлуатації будинків і наданню послуг Мінагропрому України, звідки й почалась уся ця веремія.
- Ми не отримуємо три місяці зарплату. Бо "Ноти" не платять за оренду. Прибиральницям немає за що купити віник, ганчірку, а мені - олівець, - обурюється заступник директора підприємства Іван Іваненко, жестикулюючи ручкою. - Але ми, - Іван Михайлович заперечно хитає вказівним пальцем, - не вороги культури. Нехай заплатять і живуть, скільки хочуть. Оце й усе.
- А куди ви подінете "Ноти?" - не вгамовуюсь я.
- Складуємо і зберігатимемо, поки вони не знайдуть собі приміщення.
На думку керівництва видавництва "Музична Україна", виселення "Нот" рівнозначне виселенню оперного театру з оперного театру, а філармонії - з філармонії. І це зовсім не пафос. Нового приміщення немає, а задарма нині ніхто його не надасть. Ну, а далі? Музика, либонь, не зупинилася. Вельми цікаво, куди подінуть барельєфи композиторів, на стінах приміщення чи полотна на стелі? Вони, між іншим, є національним надбанням.
"Хто ж тепер замовляє музику? І якою вона буде?" - впадають в очі рядки з послань на захист "Нот", куди заходжу знову. Я залишаю і свій підпис. За два кроки йде опис майна. Ще одна порожня полиця...
