Щаблі

Художник-живописець Олександр Дорошенко написав майже п'ятсот полотен. В основному - міські пейзажі. Вони сповнені оптимізму та життєлюбства. "У ваших роботах я бачу світло Куїнджі", - залишив запис у книзі відгуків хтось із відвідувачів виставки картин Дорошенка. Але про долю тридцятисемирічного Сашка його картини навряд чи можуть розповісти.

... Писати картини він навчався двічі. Вперше - у дитинстві, коли за компанію з товаришем записався до образотворчої студії. Дивлячись на його роботи, викладачі пророкували хлопчикові велике майбутнє. Вдруге - після того страшного літа, коли купався в річці Тетерів і напоровся на штир. Діагноз - травма хребта. Довічно. А йому лише шістнадцять. Півроку пластом у ліжку. Тільки пробував сісти, втрачав свідомість. Не слухалися навіть руки. Потім ще три роки - у страшній залежності від навколишніх.

Господь повернув Сашкові руки. Але пальці були дуже слабкі. І він почав писати пензлем, затиснутим у кулаці. Київську художню школу Олександр закінчив у двадцять чотири роки. Там довго відмовляли в зарахуванні дорослого учня. Питали дозволу в Міністерстві культури. Після виснажливого листування погодилися зарахувати "як виняток". В атестаті, який йому видали, серед п'ятірок загубилася лише одна четвірка.

У благослдовенні вісімдесяті інвалідам також було нелегко знайти роботу. Скрізь, куди звертався, пропонували клеїти коробки чи пакети. Зрештою влаштувався на ювелірний завод малювати ескізи каблучок і браслетів. Звільнити його хотіли лише тому, що не пройшов лікувально-трудової комісії. Її скликали. Змушували згинати, розгинати пальці. І тоді він показав свої полотна...

У художньому інституті, куди вирішив вступати, його знову зустріли з подивом. Студент, не здатний самостійно пересуватися, в інституті ще не навчався. Прийомна комісія прискіпливо розпитувала, як він пересуватиметься в інвалідній колясці з кабінету в кабінет, діставатися до інституту... Відповів: "Відрахуєте, якщо не вчитимусь". На лекції його підвозив на машині батько. А однокурсники піднімали сходами разом із коляскою. Свою першу сесію група відзначила вдома у Сашка. Як, утім, і решту.

З Оленкою - студенткою будівельного інституту - він познайомився напередодні 1985 року. Невдовзі вони одружилися. Синові Максиму сьогодні сім років. Олені - інженеру-проектанту - довелося залишити роботу через причину, що вже стала традицією: крихітна платня, та й ту по півроку затримують. Вона одержує соціальну допомогу 4 гривні 80 копійок за догляд за інвалідом. Сам Сашко - 50 гривень пенсії. Цим усе піклування з боку держави обмежується. Якщо не брати до уваги, що рідний жек погодився на пільгових умовах здати в оренду під майстерню кімнату, яка пустувала на першому поверсі його будинку. Щоправда, на переговори пішло півроку. Дуже вже облюбували кімнатку слюсарі, де після зміни випивали пляшечку-другу.

Столичні галереї, де приймають і оцінюють картини, п'ятдесят відсотків їхньої вартості залишають собі. Незважаючи на те, що картини Дорошенка зберігають у приватних колекціях Америки, Ірландії, Ізраїлю.

... Сашко не любить, коли його жаліють. Він захоплено розповідає про те, як об'їздив усю Польщу й Чехію (до цього його спонукав пошук добрих фарб і полотна). Про Андріївський узвіз - лише йому присвячено 25 полотен. Про те, що теми часто черпає у Михайла Булгакова. Про Катерину Тронк, керівника групи активної реабілітації в Швеції, яка подарувала йому інвалідну коляску за 1200 доларів, дуже зручну, зроблену за останньою технологією, вагою лише шість кілограмів. Без сторонньої допомоги її можна розібрати, коли сідаєш в машину, а відтак знову зібрати.

Єдине, на що він скаржиться, - то це на цейтнот. Занадто довго триває ремонту в майстерні. І йому тільки двічі цього літа вдалося вирватися на рибалку...